Тетяна з ранку вже встигла зламати кавомолку, витерти калюжу, яку влаштував кіт, і тричі нагадати чоловікові про сміття. Тільки сіла за стіл із чашкою чаю, як задзвонив телефон. На екрані висвітлилося: «Свекруха». Тетяна зітхнула, вже передчуваючи, що розмова буде нелегкою.
– Таня, привіт, – голос свекрухи звучав урочисто, ніби вона хоче оголосити щось дуже важливе. – Ти чула, що в Олени знову біда?
– Ні, а що сталося? – Тетяна спробувала зобразити співчуття, хоча чудово знала, що у Олени біда трапляється раз на тиждень.
– Чоловік її пішов, – з натиском повідомила свекруха. – Зовсім пішов, з речами. Дітей покинув. Олена одна, а в неї двоє. Ти уявляєш, як це?
Тетяна уявила. Діти Олени, племінники її чоловіка, були не тихими створіннями. Після їхніх візитів – кіт ще кілька годин ховався під диваном, а у Тетяни у шафі валялися шкарпетки невідомого походження.
– Жаль, звичайно, – обережно сказала вона. – Але що ми можемо зробити?
– Як що? – свекруха наче тільки цього й чекала. – Треба допомогти. Ви ж сім’я. Олені зараз важко, переїжджати доведеться, а у вас квартира велика, місце дозволяє. Нехай діти у вас поживуть, поки все не владнається.
Тетяна застигла.
– Валентино Сергіївно, ви серйозно? У нас і так все розписано за хвилинами. Я працюю, Володя працює, маємо свої справи.
– Таня, не будь егоїсткою, – свекруха перейшла на улюблений тон. – Діти – це ж радість. Ось у мене в молодості завжди хтось жив, і нічого, всі вижили.
Тетяна згадала, як минулого разу «радість» залізла на шафу і кидалася звідти капцями, а молодший племінник намагався погодувати кота макаронами з кетчупом.
– А Олена що? – запитала Тетяна. – Вона сама нам не дзвонила.
– Олена зараз не в тому стані, – зітхнула свекруха. – Вона вся на нервах, ти розумієш. А ви з Володею – дорослі, розважливі, вам не звикати. От і допоможіть.
Тетяна почула, як чоловік порається у коридорі. Вона поманила його рукою.
– Володя, тут твоя мама, каже, що треба племінників до нас забрати.
Володимир застиг від подиву.
– Мамо, – взяв трубку він. – А може, Олена сама якось розбереться? Там є ще бабуся з боку чоловіка, є подруги.
– Володя, не починай, – свекруха відразу підвищила голос. – Це твоя сестра, твої племінники. Ти маєш допомогти.
– А ми що, дитячий табір відчинили? – пробурмотів Володя, але мама його не слухала.
– Я вже сказала Олені, що ви не відмовите. Завтра вона привезе дітей.
Тетяна відчула, як у неї піднімається тиск.
– Валентино Сергіївно, ну ви хоч би нас спочатку спитали? – спробувала вона заперечити.
– А що тут питати, – заявила свекруха. – Сім’я має допомагати. Все домовилися.
Трубку поклали, не дочекавшись відповіді.
Наступного дня Олена справді привезла дітей. Вигляд у неї був стомлений і розгублений, очі червоні, волосся зібране абияк.
– Таня, вибач, що так раптово, – почала вона. – Але в мене зовсім безвихідь. Ми з чоловіком винаймали квартиру, а тепер він пішов і сказав, що більше не платитиме за житло. Я не знаю, де нам тепер жити, грошей майже не лишилося, а господиня вже просить оплати за наступний місяць.
– А ти сама де будеш? – поцікавилася Тетяна.
– Поки що у подруги, – зітхнула Олена. – Мені потрібен час, щоб вирішити, що робити. Або шукати квартиру подешевше, або роботу міняти, а може взагалі виїхати на заробітки. Але дітей із собою не візьму, там умови зовсім не ті.
Старший, Сашко, одразу заявив:
– У вас тут нудно, у нас вдома телевізор більший.
Молодший, Петрик, з порога запитав, де можна малювати, і за п’ять хвилин на шпалерах у коридорі з’явився кінь, добре хоч у такому місці, де не було видно.
– Таня, ну ти не хвилюйся, – Олена швидко сунула пакет з дитячими речами. – Я скоро все вирішу, тільки дай мені час.
Володя спробував щось сказати, але Олена вже вийшла, залишивши після себе запах парфумів та пакет із іграшками.
Перші два дні минули, як у тумані. Сашко сперечався з Володею, що мультики треба дивитися до півночі, Петрик намагався влаштувати у ванній акваріум із каструлі, кіт зник з горизонту. Тетяна ловила себе на думці, що навіть робота видається відпочинком у порівнянні з цим балаганом.
Увечері, коли діти нарешті заснули, Тетяна сіла на кухні із чоловіком.
– Володя, так довго ми не витримаємо, – прошепотіла вона.
– Я вже мамі дзвонив, – зітхнув він. – Вона сказала, що ми маємо бути вдячними за можливість допомогти сім’ї.
– Вдячні? – Тетяна ледь не засміялася. – Може вона ще й премію нам видасть за виховання?
– Ні, премії не буде, – похмуро відповів Володя.
На третій день зателефонувала свекруха.
– Ну, як ви там? – Запитала вона з навмисною турботою.
– Чудово, – відповіла Тетяна. – У нас тепер на шпалерах нова фреска, а кіт під диваном живе.
– Ось бачиш, – радісно сказала свекруха. – Діти – це щастя. Жаль, що у вас своїх немає.
– Мамо, а коли Олена забере дітей? – перехопив слухавку Володя.
– Як тільки у неї все налагодиться. А поки ви – сім’я, тримайтеся разом.
Тетяна зрозуміла, що розраховувати на допомогу не варто. Сама свекруха одразу дала зрозуміти, що взяти онуків до себе не може за станом здоров’я – постійно тиск скаче.
А Олена тим часом перестала відповідати на дзвінки. Тільки зрідка надсилала повідомлення: “Як там діти?”, “Ти не переживай, я скоро все вирішу”.
Тиждень тягнувся довго. Тетяна ловила себе на тому, що стала прокидатися раніше за звичайне – щоб хоч трохи побути в тиші. Володя почав затримуватись на роботі. Кіт освоїв нову територію – шафу.
Одного вечора Тетяна не витримала і зателефонувала свекрусі.
– Валентино Сергіївно, ну скільки це триватиме?
– Таня, ти не розумієш, – зітхнула свекруха. – Олена зараз у тяжкому становищі. Ти б на її місці як вчинила?
– Я б своїх дітей забрала, – не витримала Тетяна. – Або бодай допомагала, а не скидала їх на інших.
– Ось невдячна, – образилась свекруха. – Я думала, ти добра.
Тетяна поклала слухавку та відчула себе винною, хоч і не розуміла, за що.
Увечері Володя сказав:
– Може, просто відвеземо дітей до мами? Нехай вона спробує цього щастя.
– Ага, – посміхнулася Тетяна. – Вона скаже, що має тиск, і все.
– Тоді давай до Олени, – запропонував Володя.
– Вона не вдома. У неї, мабуть, справи важливіші.
Минув ще тиждень. Діти освоїлися, почали називати Тетяну “тітка Таня”, а Володимира – “дядько Володя”. Кіт почав виходити з укриття частіше. Тетяна насилу згадувала, коли востаннє сиділа з чоловіком на кухні в тиші.
Якоїсь миті Олена все-таки зателефонувала.
– Таня, ти не уявляєш, як я втомилася. У мене тут стільки всього. Я поки що не можу забрати дітей, ти не ображайся. Я думаю, може взагалі поїхати на заробітки, а діти нехай поки у вас поживуть. Все одно у вас умови хороші, ви з Володею надійні.
Тетяна ледь не впустила слухавку.
– Олено, ти серйозно? Ти хочеш виїхати, а дітей лишити нам? Ми що, дитячий будинок відчинили?
– Ну, а що мені робити? – розгублено запитала Олена. – Я не можу їх із собою взяти, там умови ніякі, а тут вони у родині.
– Ні, так не піде, – твердо сказала Тетяна. – Ми не можемо взяти на себе таку відповідальність. Ти мати, ти й маєш вирішувати, як бути з дітьми.
– Я думала, ви зрозумієте моє становище, – ображено сказала Олена. – Я ж не назавжди.
– Все одно, – зупинив сестру Володя, який чув розмову. – Ми не згодні. Це твої діти, і ти маєш їх виховувати.
Після цієї розмови Тетяна довго не могла заснути. Вона почувала себе і злою, і винною одночасно. Начебто й правильно вчинила, але чомусь радості не було.
Незабаром свекруха зателефонувала знову.
– Таня, я тут подумала, може, ви ще трохи почекаєте? Олена поки що не готова, а діти у вас прижилися. Я до себе в однокімнатну квартиру двох хлопчаків і дочку також не можу забрати. А у вас для них окрема кімната.
– Валентино Сергіївно, – тихо сказала Тетяна. – Ми вже на межі. У мене нерви не залізні.
– Ось і видно, що ти не мати, – образилась свекруха. – Справжня жінка завжди зрозуміє чуже материнське горе.
Тетяна поклала слухавку та зрозуміла, що ніхто не збирається її слухати. Вона подивилася на чоловіка, який сидів із виглядом переможеної людини.
– Володя, у нас тепер нове життя, – сказала вона. – Тільки от радості в ньому щось не побільшало.
У цей момент Петрик вбіг на кухню з банкою варення, Сашко сперечався з котом за місце на дивані, чоловік сидів із розгубленим виглядом, а Тетяні було зовсім незрозуміло, що робити з цією ситуацією.