— Ти знову забула включити кавоварку? — Андрій дивився на дружину з неприхованим здивуванням.
— А хіба я не… — Тетяна застигла з філіжанкою в руках, розгублено оглядаючи кухню. – Ох, точно. Вибач, задумалася про новий рукопис.
Ранок у їхній квартирі починався як завжди. Тетяна, успішний редактор великого видавництва, вкотре поринула у свої думки, забувши про прості побутові дрібниці. Втім, ні її чоловіка, ні колег це давно не дивувало.
Андрій підійшов до дружини, поцілував у маківку і сам увімкнув кавоварку. За три роки шлюбу він звик до особливостей Тетяни та знаходив у них особливу чарівність. Мабуть, саме ця її неуважність колись і звела їх разом.
Зустріч у книгарні назавжди змінила їхнє життя. Тетяна пам’ятала той день до найдрібніших подробиць — як гортала книги, занурившись у читання анотацій, як складала видання, що сподобалися, в кошик. Точніше, їй здавалося, що у свій кошик.
— Дівчино, ви обрали що хотіли чи ще подивитеся? Я готовий носити ваші книги хоч весь день, — пролунав поряд із нею приємний чоловічий голос.
Тетяна підвела очі і зустрілася поглядом з високим хлопцем, який тримав кошик, доверху наповнений його улюбленими книгами. В руках у неї був порожній кошик. Усвідомлення ситуації накрило її хвилею збентеження.
— Вибачте, я… я настільки захопилася, що навіть не помітила… — Тетяна почервоніла, але незнайомець усміхався так відверто і добродушно, що збентеження поступово відступило.
— Мене звуть Андрій. І, зізнатися, я спеціально не зупиняв вас раніше – було цікаво спостерігати за процесом, – він простяг їй руку. — Може, обговоримо ваш літературний смак за чашкою кави?
Вони проговорили кілька годин. Виявилось, що Андрій працює архітектором і теж любить читати. Їхня розмова текла легко і невимушено, перескакуючи з класики на сучасну літературу, з поезії на прозу. Незабаром вони вже не уявляли, як жили один без одного раніше.
Весілля пройшло по-домашньому, без зайвої помпезності. За святковим столом зібралися лише найближчі люди. Людмила Андріївна, мати нареченого, душі не чула в новій невістці, хоч і кепкувала над її неуважністю. Чого варті одні тільки пригоди Тетяни – то на ділову зустріч заявиться в різних туфлях, то на недільний обід прийде, не помітивши, що сукня одягнена навиворіт.
У Людмили Андріївни було щось особливе – висока, струнка, з витонченою сивиною в чорному волоссі, вона нагадувала зірку чорно-білого кінематографа. Але Тетяна помічала в її погляді прихований смуток, наче свекруха зберігала якісь давні переживання.
Все змінилося того дня, коли Тетяна злягла з застудою. Андрій, не знаючи про її недугу, рано-вранці пішов на роботу. Коли їй стало дуже зле, Тетяна почала шукати градусник. На верхній полиці лежала стара скринька – Людмила Андріївна залишила її вчора, обіцяючи показати старі знімки. Незграбний рух – і скринька полетіла вниз, розсипавши по підлозі фотографії та листи.
Збираючи папери, Тетяна здригнулася від звуку дверей, що відкриваються – до квартири увійшли Андрій зі своєю матір’ю. Вони пройшли до вітальні, не помітивши її. Тетяна вже хотіла покликати їх, але застигла, почувши здавлені схлипування.
“Мамо, будь ласка, не плач,” – у голосі Андрія звучала незвична ніжність. – “Адже стільки часу пройшло…”
“Не можу я себе пробачити,” – Людмила Андріївна говорила уривчасто, крізь сльози. – “Знавав би ти… Якби я тоді… Адже його не стало через мене. Через мою безглузду гординю…”
Розглядаючи розсипані фотографії, Тетяна застигла над одним знімком. З пожовклої картки дивилася молода Людмила Андріївна – неймовірна красуня з густим темним волоссям. А поруч стояв молодик, у якому Тетяна несподівано впізнала дядька Ігоря, старого друга їхньої родини. Зараз вона знала його сивим добряком, а на фотографії він був зовсім молодим і дивився на Людмилу Андріївну закоханими очима.
У вітальні схлипування стихли. Почувся звук стільця, що відсувається.
— Синку, принеси води, будь ласка.
Тетяна поспішно зібрала фотографії, що залишилися, в скриньку і вийшла в коридор. Андрій якраз ішов по воду.
– Таня? Ти вдома? — здивовано зупинився. – Чому не на роботі?
– Мені щось зле, – вона притиснула руку до чола. — Шукала градусник і випадково впустила мамину скриньку.
Андрій глянув на скриньку в її руках, потім на двері вітальні.
– Ти все чула?
Тетяна кивнула. Андрій зітхнув і жестом запросив її до вітальні.
Людмила Андріївна сиділа на дивані, промокаючи очі хусткою. Побачивши невістку, вона спробувала посміхнутися.
— Таня, люба, ти занедужала? А я думаю, щось тихо у хаті.
— Мамо, — Андрій поставив перед нею склянку води, — може, розкажеш Тані? Вона бачила фотографію.
Людмила Андріївна повільно кивнула.
– Присядь, дівчинко. Я давно хотіла розповісти, але все не знаходила у собі сил.
Розповідь свекрухи перевернула все з ніг на голову. Тетяна ніби заново дізналася цю жінку, яка завжди здавалася такою неприступною. Перед очима постала інша Людмила – юна, сповнена надій, від шанувальників спокою не було. Але вона мріяла про інше – білий халат, блискуча кар’єра лікаря.
Ігор з’явився у її житті несподівано. Молодий інженер, він прийшов до лікарні відвідати друга та побачив практикантку Людмилу. Закохався з першого погляду.
— Він був таким… наполегливим, — Людмила Андріївна посміхнулася до спогадів. — Щодня приходив до лікарні з однією квіткою. Не з букетом – просто з однією квіткою. І чекав, коли я вийду після зміни.
Ігор гарно доглядав. Водив до театру, дарував книжки, писав вірші. Почуття Ігоря лестили їй, але близько до себе вона не підпускала нікого. У голові крутилося одне – кар’єра. Для кохання місця не залишалося, вона гнала від себе навіть думки про серйозні стосунки.
Людмила Андріївна замовкла на мить, збираючись із силами. Голос її тремтів: — Того дня небо було синє-синє. Він зустрів мене після чергування у лікарняному саду. Встав на одне коліно, дістав обручку… А я… я засміялася. Сказала, що він не на мій смак, що я ніколи не вийду заміж за простого інженера. Що маю інші плани на життя.
Вона замовкла, знову промокаючи очі хусткою.
— Наступного дня Ігоря привезли до нашого відділення. Я була на чергуванні, але не пішла до нього – гордість не дозволила. А за три дні мені сказали, що він його не стало від ускладнень.
Тетяна сиділа не ворухнувшись. У пам’яті виринали картинки з дитинства – ось дядько Ігор зі своєю незмінною сумкою через плече заглядає в гості. Кишені його потертого піджака завжди були наповнені льодяниками та тонкими книжками в м’яких обкладинках. Маленька Таня чекала на його візити, знаючи – без гостинця він ніколи не з’явиться на порозі.
— Людмило Андріївно, — обережно почала вона, — а ви впевнені, що його не стало?
— Звісно, — свекруха гірко посміхнулася. — Мені показали свідоцтво. Ігор Петрович Мельник, тридцять два роки. Я навіть на прощання не пішла – не змогла. А потім… потім зустріла батька Андрія. Ми одружилися, я народила Андрійка. Але щастя було недовгим – чоловіка рано не стало.
Тетяна переглянулась із Андрієм. У її голові почала складатися неймовірний здогад.
– Можна я подзвоню мамі?
Антоніна Юріївна відповіла після першого гудку.
— Мамо, пам’ятаєш дядька Ігоря? Який до нас часто приходив?
— Звісно, пам’ятаю. Ми з ним разом у проектному інституті працювали. А що?
– Він живий?
– Таня, ти чого? — у голосі матері почувся подив. — Звичайно, живий. Щоправда, давно його не бачила – він же після пенсії в село перебрався. Каже, втомився від міста.
Тетяна увімкнула гучний зв’язок.
— Мамо, а його повне ім’я – Ігор Петрович Мельник?
– Так. А що сталося?
Людмила Андріївна зблідла. Її руки затремтіли так сильно, що Андрій забрав у неї склянку з водою.
— Мамо, а він ніколи не розповідав про дівчину з лікарні? Яку любив у молодості?
Повисла пауза.
— Була така справа, — задумливо сказала Антоніна Юріївна. – Давно вже. Потрапив він тоді до лікарні. А коли виписався, уявляєш, який збіг – у тому самому відділенні не стало його повного тезки, теж Ігор Петрович Мельник. Він шукав свою дівчину всюди, але без толку. Потім випадково дізнався – вона вийшла заміж, поїхала…
— Мамо, почекай! — Тетяна подалася вперед. — А де дядько Ігор зараз живе? Ти знаєш?
— Звісно, знаю. Він минулого тижня дзвонив, вітав із днем народження. Зараз знайду адресу…
Калинівка зустріла їх у всій весняній красі. Яблуні стояли в цвіті, у гілках заливалися птахи, повітря було наповнене свіжістю та ароматом квітів. Тетяна наполягла їхати негайно – кожна хвилина була дорога. Людмила Андріївна застигла на задньому сидінні, не відводячи погляду від вікна. Андрій вів машину плавно, дбайливо, постійно поглядаючи в дзеркало на притихлу матір.
Будинок дядька Ігоря знайшли швидко — невеликий, акуратний, з квітником, де цвіли тюльпани. Хвіртка була не замкнена.
– Може, не треба? — Людмила Андріївна зупинилася біля входу. — Минуло стільки років.
– Треба, – твердо сказала Тетяна і перша увійшла у двір.
Ігор Петрович порався на городі. Почувши кроки, обернувся, примружився від яскравого весняного сонця.
– Таня? – Він впізнав її першою. – Якими долями?
А потім побачив Людмилу Андріївну. Лопата випала з його рук.
– Люда?
Вони застигли, дивлячись один на одного. У повітрі повисла дивовижна тиша – навіть вітер, щойно шумів у кронах яблунь, затих. Здавалося, сама природа затамувала подих, оберігаючи їхню зустріч.
— Здрастуйте, Ігоре, — тихо промовила Людмила Андріївна.
— Стільки років минуло… — він похитав головою. — А ти така ж гарна.
Тетяна потягла чоловіка за рукав:
— Ходімо, пошукаємо, де тут можна купити харчі для обіду.
Вони йшли сільською вулицею, тримаючись за руки. Андрій мовчав, перетравлюючи те, що відбувається.
– Знаєш, – нарешті сказав він, – я ніколи не бачив, щоб мама так дивилася на когось.
– Як?
— Начебто знову стала тією дівчиною з фотографії.
У місцевому магазині вони купили все для святкового обіду. Продавщиця, повненька жінка в барвистим фартуху, з цікавістю розглядала міських гостей.
— До Ігоря Петровича приїхали? – поцікавилася вона, вкладаючи покупки. — Гарна людина, добрий. Всьому селу допомагає — то кран полагодить, то проводку налагодить. Тільки сумний якийсь завжди. Все один і один…
Коли вони повернулися, Ігор Петрович та Людмила Андріївна сиділи у альтанці. Перед ними стояв старий фотоальбом.
– А це пам’ятаєш? — долинуло до Тетяни. — Той самий день у лікарняному саду…
— Пам’ятаю, — голос Людмили Андріївни здригнувся. — Щодня пам’ятаю.
Тетяна з Андрієм накрили на стіл у будинку, намагаючись не заважати розмові двох немолодих людей, які заново впізнають один одного. З альтанки долинали уривки фраз, тихий сміх, іноді довге мовчання.
— Я ж шукав тебе, — говорив Ігор Петрович. — Коли з палати вийшов, одразу пішов у відділення. А мені сказали – звільнилася, поїхала.
— Я не могла там залишатися, — відповіла Людмила Андріївна. – Думала, тебе не стало через мене. Через мою гордість, через не розумні амбіції…
— Не розумна ти. Я ж потім дізнався про того другого Ігоря Мельника. Хотів тебе знайти, розповісти. А ти наче крізь землю провалилася.
– Я вийшла заміж. Поїхала з чоловіком у інше місто.
– Знаю. Чув краєм вуха. Вибач, що не знайшов раніше.
— І ти вибач. За все вибач.
Тетяна накривала на стіл і думала про те, як напрочуд дивно влаштоване життя. Вона згадала всі свої безглузді промахи — і той випадок з різними туфлями на нараді, і історію з сукнею навиворіт, і навіть той раз, коли вона, задумавшись, у супермаркеті почала розкладати товари по полицях, поки співробітники відділу її не зупинили.
Кожна її розсіяність, кожна забудькуватість здавалася тепер маленькою деталлю великого пазла. Якби вона не впустила ту скриньку… Якби не почула розмову… Якби не впізнала людину на старій фотографії…
Андрій обійняв її ззаду, уткнувся носом у маківку.
— Що замислилася?
— Про випадковості, які насправді не випадкові.
З саду долинув сміх Людмили Андріївни — легкий, дзвінкий, зовсім молодий. Тетяна визирнула у вікно. Ігор Петрович показував свекрусі свої улюблені тюльпани. Їхні обличчя світилися таким щастям, що у Тетяни защеміло на душі.
— Дивись, — шепнула вона чоловікові, — вони наче помолодшали років на двадцять.
Увечері, коли сонце почало хилитися до заходу сонця, Ігор Петрович дістав старий програвач та платівки.
— Людо, пам’ятаєш цю мелодію?
З динаміків полилася музика — щось невловимо знайоме, з далеких вісімдесятих.
— Звісно, — Людмила Андріївна заплющила очі. — Ми танцювали під неї у лікарняному саду.
– Потанцюємо?
Вони закружляли по кімнаті — літні, але раптом помолоділі, що забули про вік, про прожиті нарізно роки, про все на світі. Тільки музика, тільки вони удвох, лише цей момент.
Тетяна притулилася до плеча чоловіка, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.
— Цікаво, — прошепотів Андрій, — а якби ти тоді не переплутала кошик у книжковому…
— То не зустріла б тебе.
— І мама ніколи не дізналася б правду.
— І дядько Ігор так і жив би один у своїй хаті з тюльпанами.
Мелодія стихла. Ігор Петрович та Людмила Андріївна стояли посеред кімнати, не розмикаючи рук, не відводячи очей один від одного. У тиші чути було, як за вікном шелестить листя.
— Не їдьте, — тихо промовив Ігор Петрович. – Будинок великий. А в саду з дня на день яблуні розпустяться.
Минуло три місяці. Яблуні відцвіли, на їхнє місце прийшли інші квіти. Квітник Ігоря Петровича перетворився на справжній сад — Людмила Андріївна привезла з міста свої улюблені троянди, і тепер їхній аромат наповнював повітря вечорами.
Тетяна з Андрієм приїжджали щовихідних. Будинок перетворився — з’явилися нові фіранки, на веранді з’явився затишний диван, де так добре було пити чай уранці. Ігор Петрович немов помолодшав, його очі сяяли щастям.
Того вихідного вони сиділи в саду. Людмила Андріївна вийшла з дому з тацею, на якій парували чашки з трав’яним чаєм.
— Обережно, гарячий, — вона поставила тацю на стіл і раптом застигла, прислухаючись. — Ігоре, чуєш?
З дому долинали звуки старої платівки.
— Це я поставила, — зізналася Тетяна. – Знайшла платівку на полиці.
Ігор Петрович підвівся і простяг руку Людмилі Андріївні:
— Дозвольте запросити вас на танець, мадам?
– Тут? У саду?
— А чому б і ні? Як у молодості.
Вони танцювали серед квітучих троянд, і щось таке було в їхніх рухах, у їхніх поглядах, що Тетяна відчула, як до горла підступає грудка. Андрій стиснув її руку.
Наступної суботи у сільському клубі панувало пожвавлення. Людмила Андріївна була в елегантному світло-блакитному костюмі, Ігор Петрович одягнув новий темний піджак. Вони виглядали напрочуд молодо — ніби й не було цих довгих років розлуки.
Після розпису всі поїхали до будинку Ігоря Петровича, тепер уже їхній спільний будинок із Людмилою Андріївною. На подвір’ї накрили столи, запалили гірлянди. Прийшли сусіди, приїхали друзі із міста.
Увечері, коли гості розійшлися, молодята танцювали у саду. Тетяна з Андреєм спостерігали за ними з веранди.
— Як гадаєш, — прошепотіла Тетяна, — ми в їхньому віці так само танцюватимемо в саду?
— Обов’язково, — Андрій поцілував її у скроню. — Тільки давай домовимося — ти завжди будеш такою ж розсіяною.