Тетяна Борисівна виховувала сина одна.
Її чоловіка не стало рано, коли хлопчик був ще у шостому класі…
Ледве пережила Тетяна відхід чоловіка, але трималася заради сина.
Вона почала більше працювати, щоб Олежик нічого не потребував, і щоб назбирати грошей на його навчання.
Син бачив старання мами, і шкодував її.
Якось навесні, напередодні 8 березня, Олег купив матері на заощаджені від шкільних обідів гроші невеликий подарунок.
Це був браслет на руку, що складається з пластмасових різнокольорових намистин.
Всередині браслета, явно призначеного для дівчаток, між намистинок була металева срібляста квіточка, на якій сиділа сонечко, пофарбована в яскраво оранжевий колір.
– Дівчинці купуєш? – запитала продавчиня в Олега.
– Ні, для мами подарунок, – з гордістю відповів хлопчик і забрав свою покупку додому.
Він не одразу показав браслет матері, а сховав його у своїй кімнаті під подушкою.
Увечері Олег ліг спати, намацав браслет під подушкою і уявляв, як мама завтра зрадіє його подарунку, здивується кмітливості Олега і обов’язково одягне його одразу на руку і посміхнеться від щастя.
З такими думками хлопець і заснув…
…А вранці саме так, як уявляв Олег, все й сталося.
Мама дуже здивувалася, і одразу одягла браслет, милуючись ним абсолютно щиро.
– А ти знаєш, він мені дуже подобається! – посміхнулася вона, витягаючи руку вище перед собою, ніби всьому світу хотіла показати свою нову прикрасу.
– Справді? – очі сина засяяли. – Ось так я і думав!
– Він і простий, і в той же час дуже веселий і такий літній і теплий. Створює настрій! – продовжувала мати розхвалювати подарунок.
– Ти його носитимеш? – запитав Олег, не в силах стримувати радість від того, що так догодив матері.
– Звісно. Постійно носитиму. І берегтиму. Дякую тобі, мій любий… Ось ти вже й виріс, прямо дорослий чоловік, – мама обійняла сина, а в нього перехоплювало подих від такої похвали.
Тепер щоранку за сніданком Олег бачив на правій руці мами браслет. На лівій вона носила годинник, колись подарований батьком. Олег усміхався матері, коли вона не приховуючи поглядала на різнокольорові намистини і погладжувала пальчиком кошеня.
Довгий час мати носила браслет постійно. Потім почала одягати його рідше, тільки коли йшла на концерт чи гуляти в парк.
– Бережу твій подарунок, і не забуваю, – говорила вона Олегу, коли той із задоволенням помічав браслет на зап’ясті у мами.
А потім син виріс і поїхав навчатися в інше місто.
Кілька років мати й син бачилися в кращому разі тільки на вихідні, під час канікул, і то не щоразу.
Потім Олег одружився, і всю його увагу забрали робота, сім’я, народження дітей.
До матері він приїжджав, як це буває майже у всіх, все рідше.
Їхнє спілкування зводилося до телефонних дзвінків, а потім і зовсім до коротких повідомлень, але Тетяна Борисівна була й цьому рада, бо завжди думала про сина, своїх онуків, які підростали і вже ходили до школи.
Звісно, на великих святах сім’я збиралася разом. Олег привозив дружину з дітьми до матері, дарував гостинці.
А Тетяна Борисівна, в свою чергу, накривала на стіл, готувала пиріжки, і дуже раділа своїм рідним.
– Яке щастя, що ви приїхали! – завжди говорила вона онукам.
Олеся і Стас теж любили бабусю, але жили за годину їзди машиною, в сусідньому містечку, тому не могли бачитися часто.
А Тетяна Борисівна, як і раніше, багато працювала, брала години підробітку в школі, щоб порадувати онуку і внучку грошима. Бо ж їм багато треба купити: і одяг, і модне взуття, і велосипеди.
– Ось коли вийду на пенсію, – мріяла жінка, – тоді й буду частіше до вас у гості приїжджати, щоб бачитися. А то по телефону – не те…
Але онуки росли, і спілкування з бабусею було все менше, тому що з’являлися свої інтереси, свої компанії: студентське життя.
– Мамо, не спіши ти із заробітками! – все частіше казав їй Олег. – Тобі час і на пенсію виходити за вислугою років. Побережи себе, бо ж здоров’я у тебе слабке.
А якось Олег був на роботі, коли пролунав дзвінок телефону. Номер був невідомий. Чоловік взяв слухавку. Це були сусіди матері.
Він послухав, що йому говорять і побілів від почутого.
Сусіди сказали, що матері стало недобре, і вона потрапила на швидкій у лікарню!
Спочатку Тетяна Борисівна не хотіла навіть казати сину, але сусідка наполягла на дзвінку.
Олег примчав одразу, як дізнався. Він прийшов у палату до мами, і побачив її під крапельницею із заплющеними очима.
Вона була блідою, змарнілою і схудлою. На тонкій руці син помітив заповітний дитячий браслетик з сонечком посеред пластмасових намистин…
Олег став навколішки перед матір’ю, обійняв її руку з браслетиком і заплакав.
Мама розплющила очі і прошепотіла:
– Синку… Приїхав. А чому ти плачеш? Я ж жива. І мені вже набагато краще. Чесно, любий…
Олег поцілував її руку і доторкнувся до браслета. Вони обоє посміхалися і нічого не говорили.
А потім він встав і сказав:
– Я винен перед тобою, мамо. Ти весь цей час була і серед людей, колег, і, водночас, зовсім одна…
Видужуй, і ми будемо бачитися частіше. Я обіцяю. І ніякої роботи, і хвилювань більше.
Вона тільки кивала і посміхалася. А Олег тепер приїжджав у лікарню щодня, привозячи матері фрукти і розмовляючи з лікарем.
– На цей раз все обійшлося. Але серце у неї слабке, і настав час відпочивати, і стежити за своїм режимом, приймати вчасно ліки, і категорично не хвилюватися, – радив лікар.
Мама вийшла з лікарні і звільнилася з роботи, бо ж пенсію вона вже отримувала.
Тепер вона була вільною і син кожен вихідний відвідував її або привозив до себе на деякий час.
Тетяна Борисівна раніше і не мріяла про спільні походи на концерти, про пікніки, і про таку увагу з боку сина, невістки й онуків, яку вона тепер отримувала…
На дні народження їй уже дарували процедури у санаторіях, а Олеся, старша онука приїжджала на літніх канікулах до бабусі, щоб та не сумувала.
Внучка допомагала бабусі з прибиранням, готувала, і залишалася годувати кота Мурчика, коли бабуся вирушала у санаторій.
Їдучи, Тетяна Борисівна була спокійна.
Олеся і Стас ще встигали й ремонт для бабусі зробити за її відсутності.
Щоправда, керував ремонтом Олег. Він купував необхідні матеріали, і до приїзду матері, то кімнату сім’я обклеїть новими шпалерами, то на кухні поміняють карнизи і фіранки нові куплять.
Тетяна Борисівна ахала і виказувала своїм помічникам за витрати і роботу, але дякувала.
Коли рідні їхали, даючи бабці відпочити одній у своїй квартирі, вона підходила до іконки й молилася за здоров’я всієї родини.
Над її комодом були на стіні дві старенькі ікони, які залишилися ще від бабусі.
А на комоді, на мереживній серветці стояла дерев’яна скринька з нехитрими прикрасами.
Золотий ланцюжок і кілька каблучок Тетяна Борисівна вже віддала своїй онуці Олесі.
А ось дитячий, колись яскравий браслетик, що залишився, берегла як справжній скарб.
Комашка, що сиділа посередині, давно потьмяніла від того, що її часто гладили по блискучих крильцях – помаранчева фарба майже вся стерлася.
Але все одно Тетяна Борисівна вдягала свій заповітний браслет, коли приїжджав до неї її улюблений син.
Нехай бачить, що досі мама носить його дорогоцінний подарунок, який приносить і радість, і тепло, і здоров’я…