– Оксана поїде зі мною!
– Ні, не поїде!
– Вона моя дочка! Не твоя! Чи ти забув?
– Та ти що? У неї моє прізвище, моє по батькові. Це ти, Тетянко, схоже, забула, що я її вдочерив, тож вона ще й яка МОЯ дочка, зрозуміла? І нікуди вона з тобою не поїде. Краще жити з батьком, аніж із чужим мужиком!
– Він – не чужий мужик, він її батько! Рідний, справжній!
– А де ж був цей рідний і справжній десять років, га? Ні листівки, ні навіть якогось хоч малесенького подарунка, та навіть шоколадки дівчинка не бачила від нього! Таню, не вигадуй! Сама роби, що хочеш, а дитині життя псувати не смій!
Молода вродлива жінка, яка жбурляла в чемодан свої речі нічого не відповіла, тільки подивилася на нього так, що не передати словами…
– Оксано! Збирайся!
Оксана сиділа у своїй кімнаті, на ліжку, обхопивши руками коліна і заплющивши очі.
Звичайно, вона все чула, кожне слово.
– Іди речі складати, у нас поїзд через три години!
– Нікуди я з тобою не поїду! – Оксана підвела на матір очі. – Я залишуся з татом.
– Що-о-о? Це він так? Він тебе вмовив? Що він тобі наобіцяв?
– Іди, не смій сваритися при дитині! – Геннадій з’явився за спиною майже вже колишньої дружини, легко відсунув її з дороги, а сам сів поруч з Оксаною, пригорнув до себе. – Чула, що вона сказала? Тільки спробуй забрати її в мене, я тобі влаштую!
Вони ще довго сварилися, з’ясовували стосунки, але, зрештою, Тетяна поїхала сама – поїзд чекати не стане.
Сидячи на кухні з Оксаною за солодким гарячим чаєм, Геннадій, зібравшись з духом, сказав:
– Доню, те, що ти сьогодні чула, ну, що я тобі нерідний і… Ти… Цей…
– Та годі тобі, тату, я вже давно в курсі.
– Як?! – чоловік, який саме зробив добрячий ковток зі свого кухля, мало не поперхнувся. – Звідки?
– Ну, ти що, як маленький? У нас село невелике, всі один одного знають. Сказали, добрі люди! Я потім у бабусі запитала ще, набралася сміливості, так вона не стала приховувати, сказала, як є.
– І?
– Що – і? – усміхнулася Оксана. – Стільки років уже минуло, я тоді ще в садок ходила, в підготовчу групу.
Дівчинка встала зі стільця, підійшла до Геннадія і м’яко обійняла руками його шию.
– Тату, ти мій найулюбленіший і найрідніший татко, чуєш? І іншого в мене не було, немає і ніколи не буде. Та й не потрібен мені інший! Ти мене виростив, виховав. Хто мене навчив плавати? А рибалити? Га? А на велосипеді ганяти?
Хто зі мною до стоматолога ходив, щоб не боялася? А чай із медом і малиною мені в ліжко приносив, коли слаба була? А чудовиськ з-під ліжка мого хто вигнав? Га?
Вона дивилася на нього очима, сповненими безмежної любові і ніжності.
Від цього погляду в грудях у Геннадія стало тепло, до горла підкотила грудка, а очі наповнилися сльозами.
– Дякую тобі, доню! – розчулено відповів він. – І про те, що ти нерідна мені, не слухай навіть! У мене ріднішого за тебе на всьому білому світі нікого немає! Але якщо ти раптом захочеш познайомитись із цим… Ну… З твоїм…
– Не захочу! – Оксана впевнено похитала головою. – Навіщо? Стільки років я йому не потрібна була, а тепер, коли він раптом з’явився, невже ти думаєш, що я до нього в обійми кинуся? Що проміняю улюбленого тата на незрозуміло кого?
– Ох, дочко… – Геннадій з сумом подивився на таку вже дорослу, розважливу дівчинку. – Складно все це. Ти тільки на маму не ображайся, не треба. Нехай іде. Якщо пішла, значить, я так і не зміг зробити її щасливою, то може той, інший, зможе? Якщо Тетяна буде щасливою, то і я буду.
– Тату? Ти серйозно? Та вона ж нас покинула! – обурилася Оксана. – Стільки років минуло, а варто було цьому пальчиком поманити – і побігла! Нічого і нікого не пошкодувала, ні тебе, ні мене! І я її за це не маю осуджувати?
– А ти все ж таки спробуй, дочко. Життя, воно ж не тільки з чорного і білого складається, з хорошого і поганого… Там стільки відтінків намішано, що ого-го!
Я ж маму твою з дитинства любив, уявляєш? Ти сама ж кажеш, село маленьке.
Так от, ми з нею і в садок разом ходили, і в школі потім за однією партою сиділи.
Я ще в дитячому садку вирішив, що, коли виросту, обов’язково одружуся з нею! Так-так, не посміхайся, все серйозно там було з мого боку.
Вона, правда, твоя мама, до мене всерйоз ніколи не ставилася, так як до друга більше.
Але я впертий був, вирішив, що все одно доб’юся.
Після школи служити пішов, а вона поїхала в місто, вчитися. Вступила. Ось тільки, коли я повернувся, дізнався, що вона теж повернулася.
Сказала, що покинула університет, залишиться у селі.
Вже потім я дізнався, що вона під серцем носила тебе. Тоді ще не було видно. Коротше, я як дізнався, прийшов до неї, так, мовляв, і так, давай, говорю, заміж за мене виходь.
А вона мені в обличчя сміється – ішов би ти, каже, Геннадію. У мене, каже, коханий чоловік є, він скоро приїде і забере мене звідси, ось тільки залагодить якісь справи й обов’язково приїде.
Любила вона його, твого батька рідного, дуже любила. І все чекала, чекала…
Потім уже, майже перед пологами, у місто поїхала, до нього.
Він за весь цей час так і не з’явився жодного разу.
Вже не знаю, що між ними того дня сталося, ось тільки додому твоя мама не повернулася – відвезли її на швидкій у пологовий.
Так, Оксано, ти трохи раніше терміну народилася, але нічого страшного, здорова, тільки важила мало, всього два кілограми…
З пологового я вас зустрічав. А як же ж? Я все зрозумів, що це мій шанс, що покинув Тетянку її коханий.
Але тільки вона відповідати на мої почуття не поспішала, вперше на побачення сходити погодилася, коли тобі вже рік був і ти мене назавжди татом називала.
Так, дочко, хоч я з вами й не жив тоді, але майже щодня приходив, тебе бавив.
У результаті досяг я свого, як бачиш. Одружився з Тетянкою, тебе вдочерив, щоб і прізвище, і по-батькові мої були, щоб ніхто не наважився сказати, що ти – не моя дочка.
А воно, бачиш, як вийшло все. Мама твоя не винна, зрозумій.
Вона мені ніколи нічого не обіцяла, навпаки, завжди говорила, що не любить і ніколи не полюбить, а я, самовпевнений такий, думав, що рано чи пізно зумію заслужити її любов.
І мені правда здавалося, що все вийшло. Добре ж жили, дочко? І кохання було, і довіра, і порозуміння…
Ну, це я так думав, виявилося – здалося. І звідки тільки цей мужик міський зʼявився? З чого йому раптом на думку прийшло Тетянку знайти?
– Гаразд, тату, і що тепер? Зʼявився і з’явився, тепер уже нічого не виправиш, треба нам з тобою вчитися далі самим жити, без мами, – розумно зауважила дівчинка, розмішуючи цукор у третій чашці чаю.
– Ось дивлюся я на тебе, Оксано, і здається мені, що ти не десятирічна дівчинка, а навчена роками бабуся! – розсміявся Геннадій. – Так по-дорослому міркуєш, ну не повинні діти так спокійно говорити про такі речі!
…Геннадій виростив і виховав Оксану, хорошою людиною виховав.
Він щиро захоплювався своєю дочкою – добра, розумна, вродлива, талановита, порядна, чесна.
Школу на «відмінно» закінчила, в університет вступила на бюджет, і там одна з найкращих на курсі вже.
Сам він так і не одружився більше – не зустрів нікого, що хоч віддалено нагадував Тетяну. Та й мачуху Оксані не хотів приводити, мало, як їхні стосунки складуться?
Тетяну теж не шукав, зустрічі з нею не чекав – навіщо?
У неї своє життя, з тим, кого вона всією душею любить, на кого чекала всі ці роки.
Нехай буде щасливою.
Не дарма ж кажуть – якщо любиш – відпусти.
Ось і відпустив. Зовсім відпустив.
Усі речі її, всі подарунки, всі дрібнички з дому викинув, щоб ніщо про колишню дружину не нагадувало…
…– Тату, я вдома! – знімаючи у коридорі модні замшеві чобітки, гукнула Оксана. – У нас там в університеті форум якийсь, усіх на тиждень по домівках розпустили, заняття скасували! Тату, ти де?
Назустріч їй поспішав Геннадій, у фартуху, з білими від борошна руками.
Він усміхався, очі його сяяли. Давно не бачила Оксана батька таким щасливим.
– Тату? А що відбувається, га? Ти щось печеш?
– Я… Дочко, ми… Вирішили, ось…
– Та-ак! – Оксана пройшла повз розгубленого батька, зайшла на кухню – і ледь не сіла від побаченого!
Біля столу стояла її мати, та, яка покинула їх десять років тому, поїхала разом із любов’ю всього її життя у невідомому напрямку…
Стояла, і, наспівуючи, розкочувала качалкою тісто!
Мати побачила дочку, застигла, мовчки опустила голову.
Та й що тут скажеш?
– Мама? – отямившись, запитала Оксана. – А ти що тут забула?!
– Я, дочко… Я… Ох, яка ж ти красуня виросла, набагато красивіша, аніж на фото…
Вона робить нерішучий крок у бік дочки, але та відступила у коридор, виставивши перед собою руки.
– Тату, а що це таке відбувається? Я щось не зрозумію?!
– Розумієш, дочко, мама, вона… Вона вирішила повернутися.
– Куди? У село?
– Ну, і в село теж, так. І… Додому.
– До нас?!
Батько мовчав, смикаючи край фартуха, і не знав, що й сказати
– До-о-об-ре-… – задумливо пробурмотіла Оксана. – Переночую сьогодні в бабусі…
– Ну навіщо ти так, дочко? – не витримала Тетяна, – Так, я негарно вчинила, каюся ось тепер. Помилилася я, Оксано, дуже помилилася. Потім усвідомила все, але тільки… Так, я винна перед тобою, перед Геннадієм, але ж я тебе не кидала!
Ти сама вибрала залишитись тут, з батьком.
І я стільки разів намагалася з тобою встановити контакт, згадай?
Але ти ж наїжачилась, не підпускала мене до себе…
– Так, все, годі! – Оксана, як у дитинстві, закрила долонями вуха, – Нічого слухати не хочу. Ви дорослі люди, самі розбирайтеся, а мене в це не вплутуйте!
Вона швидко одяглася і вискочила за двері.
Геннадій так і стояв посеред коридору, опустивши голову. Тетяна підійшла до нього, ніжно провела рукою по плечу.
– Дай їй час, Геночко. Вона дівчинка розумна, заспокоїться – поговоримо…
…Геннадій пробачив свою кохану. Так, ось так, просто, взяв і пробачив.
Вони знову почали жити разом, а через рік вирішили знову зареєструвати свої стосунки, офіційно стати чоловіком і дружиною.
Оксані було набагато складніше налагодити стосунки з матір’ю. Та й, якщо чесно, не збиралася вона нічого налагоджувати. Вважала її зрадницею і спілкуватися не хотіла.
Багато сил і часу довелося витратити Тетяні, щоб між нею та дорослою вже дочкою виникла хоча б слабка подоба дружби.
Раз у раз просила вона в Оксани вибачення, намагалася зблизитися з нею, знову повернути колишню прихильність.
І, зрештою, їй це, певною мірою, вдалося – вони навчилися жити під одним дахом, спілкуватися спокійно, без сварок і претензій.
Так, про ту близькість, що буває зазвичай між мамою і донькою, можна було тільки мріяти, але Тетяна була рада вже тому, що дочка не уникає її, розмовляє, сидить з нею за одним столом – і на тому спасибі.
Про своє перше кохання Тетяна не згадувала. Про прожиті далеко від сім’ї років говорила із небажанням.
Видно, що ця тема їй була неприємна, що їй важко і соромно за той вчинок і що, якби можна було повернути час назад, то все було б інакше…
А Геннадій намагається не нагадувати коханій про зроблені нею помилки.
Він пробачив її від щирого серця і постарався забути все, що було…
Він щасливий, по-справжньому щасливий, бо ж, незважаючи ні на що, його Тетянка знову поряд з ним! І тепер, він сподівається, назавжди, до кінця життя.
Чоловік бачив, як сильно змінилася його дружина і точно відчував, що вона нарешті змогла полюбити його.
А значить, усі ці роки, усі випробування, усі переживання – все це того вартувало.
Все було недаремно!