– Я не зрозуміла, чому вся спадщина Тані дісталася? – з обуренням говорила Вероніка мамі. – Ось так сестричка, привласнила собі квартиру від бабусі, а про мене й не подумала! Мамо, ну що за несправедливість?
– А я тобі говорила, – повчально сказала Лідія Сергіївна. – Треба було хоч іноді відвідувати бабусю, може, й тобі щось перепало б. А Таня з дитинства така ― прикинеться святою і домагається свого.
– Чому мені за заповітом нічого не належить? – захникала Вероніка. ― Та я просто цього не переживу! Ось за що Тані так пощастило? Вона ж вся така правильна, каже, що не в грошах щастя, а сама квартирою заволоділа! Мамо, ну як же так?
Вероніка ніяк не могла прийняти, що рідна бабуся по батькові залишила заповіт лише на Тетяну. Адже вона має дві онуки, чому квартира дісталася тільки одній?
Батько Вероніки та Тетяни давно пішов із життя. Він був єдиним сином Зінаїди Андріївни, інших близьких родичів вона не мала. Згодом їй стало складно жити одній, і одного разу Зінаїда наважилася попросити допомоги у своєї колишньої невістки.
Потрібно було іноді приходити до бабусі, готувати їжу, прибирати квартиру, ходити до аптеки. Але Лідія Сергіївна одразу дала зрозуміти, що ні за ким доглядати не збирається, і заявила свекрусі:
– Я сама вже не молода і не збираюся доглядати старих. Я не винна, що ви свого сина пережили. Ви завжди були при грошах, тож наймайте собі помічників.
Вероніка повністю підтримувала матір і говорила: «Я теж не збираюся наглядати за бабусею. Мені вчитись треба, а після навчання відпочивати. Тим більше люди похилого віку завжди люблять поговорити, а я терпіти не можу такі розмови».
І лише одній Тетяні, сестрі Вероніки, було шкода Зінаїду Андріївну. Вона намагалася відвідувати бабусю після роботи, могла приготувати смачний обід, ходила з нею поліклініками. Зінаїда Андріївна розуміла, що тільки Таня ставиться до неї по-людськи, тож і заповідала квартиру лише одній онучці.
* * *
Тетяна була старшою сестрою і змалку звикла до відповідальності. Принаймні, Лідія Сергіївна завжди твердила, що Таня її головна помічниця, і вона зобов’язана стежити за будинком.
Таня мала сидіти з маленькою Веронікою, коли батьки йшли у своїх справах, прибирати квартиру після школи, готувати вечерю на всю родину. Таня, як могла, намагалася виконувати всі доручення матері та при цьому не відставати у навчанні.
Але все одно заслужити похвалу від матері Тетяні вдавалося дуже рідко. Всі ласкаві слова діставалися Вероніці, і їй не треба було нічого робити. Мати ніколи не просила її працювати вдома, не просила хороших оцінок. Природно, що всі обновки і модні речі діставалися теж тільки Вероніці.
Після школи Тетяна вивчилася на медсестру, а Вероніку всіма правдами та неправдами запхали до університету на платне відділення. І якщо Тетяна просила сестру сходити замість неї до бабусі, Вероніка відповіла:
– Ти ж медсестра, це твоє завдання – нездужих відвідувати. Звикай із нездужими поратися, а я на це не підписувалася. І взагалі, я сьогодні ввечері йду на побачення, тож відчепись.
* * *
Як тільки Тетяна вступила у спадок, Лідія Сергіївна одразу активізувалася. Її трясло від думки, що коханій Вероніці нічого не дістанеться від Зінаїди Андріївни.
― І що ти думаєш робити з квартирою? ― обережно запитала Лідія Сергіївна, коли Тетяна прийшла з робочої зміни. ― Тобі не здається, що бабуся нечесно вчинила, коли тільки тобі квартиру залишила? Загалом у неї дві онуки!
– Не знаю, мамо, – втомлено відповіла Тетяна. – Я ще нічого не вирішила. Поки мені навіть заходити до тієї квартири не хочеться, там усе про бабусю нагадує. Напевно, я пізніше переїду туди і житиму окремо. Тож вам із Веронікою буде просторіше.
– Оце щедрість! – із сарказмом сказала Лідія Сергіївна. ― Я ж тебе з дитинства вчила не бути егоїсткою і всім ділитися! Бабуся зробила необдуманий вчинок, от і заповіла тобі квартиру. А ти, як порядна дочка та сестра, маєш половину відписати Вероніці.
Лідія Сергіївна подивилася на дочку суворо та холодно. Зазвичай цей прийом спрацьовував ― Тетяна боялася закидів матері, переживала її засмутити і дуже рідко йшла наперекір.
Але зараз у Тетяні несподівано прокинулася сміливість, і вона тихо промовила:
– Я не нічим ділитися. Я зроблю все, як хотіла бабуся. Якщо вона залишила квартиру тільки мені, значить, я і буду розпоряджатися. А ви з Веронікою навіть у гості до неї не заходили, ось вона образилася.
– Ну що ти таке кажеш, – вирішила мати змінити тактику. – Ми ж усі одна сім’я і дбаємо один про одного. Ти ж знаєш Вероніку, у неї один вітер у голові. А в мене здоров’я не дозволяло часто відвідувати бабусю. Але я впевнена, що Зінаїда Андріївна не хотіла б усіх нас розсварити цією квартирою.
Та Таня не прислухалася до слів матері. А Лідія Сергіївна була обурена, що дочка дала їй відсіч.
* * *
Якось Вероніка прийшла додому у чудовому настрої. Лідія Сергіївна одразу зрозуміла, що трапилося щось добре, сіла:
– Вероніка, а чого це ти вся світишся від щастя? Невже іспит добре склала?
– Мамо, ну який ще іспит! У мене тут щось інше сталося. Мене Андрій заміж покликав і навіть обручку подарував. Дорогу, між іншим. Тож, мамо, готуйся, за місяць у нас весілля.
– Ой, яка радісна новина! – сплеснула руками Лідія Сергіївна. ― Моя донечка зовсім доросла, заміж виходить! Я завжди знала, що за такою красунею женихи натовпами бігатимуть.
– Ось тільки є одна проблема… Де ми житимемо після весілля? У Андрія немає своєї квартири, і на оренду у нас теж грошей немає. Тож доведеться жити тут, у нашій квартирі.
– Ну і живіть тут разом із Андрієм, я не проти. До речі, я намагалася на Таню натиснути, щоб вона тобі бодай половину квартири віддала. Але вона поки що впирається, егоїстка. І в кого така жадібна вродила?
– І не кажи, мамо, – сказала Вероніка, пильно розглядаючи обручку на пальці. – Мабуть, мало ти її в дитинстві ганяла, не змогла виховати правильно. Навіщо їй ця квартира? А мені точно знадобилася б. Ми з Андрієм туди переїхали б і жили спокійно. А там уже про дітей подумати можна.
– Так, немає в житті справедливості. Але я цього не залишу.
З того часу жити у рідному домі стало для Тетяни нестерпно. Мати і сестра постійно докоряли їй в жадібності, казали, що вона чинить безсовісно. Вероніка просила половину квартири і дорікала сестрі, що та позбавляє її майбутнього.
Лідія Сергіївна сердилась, що Тетяна ніяк не піддається на вмовляння, і одного разу запитала прямо:
– Що ти тут робиш? Якщо ти не хочеш ділитися спадщиною, тоді йди звідси. Живи одна у своїй квартирі, а про нас забудь.
– Мамо, ну що ти таке кажеш? – схвильовано запитала Тетяна. ― Я ж тобі допомагаю, готую на всіх, комуналку оплачую. А в квартиру я скоро переїду, тільки невеликий ремонт хочу зробити: шпалери переклеїти, підлогу пофарбувати.
– Ось виховувала я тебе, ночей не спала, – з докором почала Лідія Сергіївна, – а ти така невдячна виросла! Будуєш із себе невинну, а сама сім’ю проміняла на квартиру! Тобі доведеться поділитись спадщиною, інакше ти мені більше не дочка!
Тетяна з подивом дивилася на матір. Вперше вона бачила її в такому розлюченому стані. Так, бувало всяке, Лідія Сергіївна часто підвищувала голос, але такої відвертої злості на свою адресу Тетяна не чекала.
– Невже ти мене виженеш? – ледве чутно промовила Таня. – Я думала, ти будеш рада, що хоча б одна твоя дочка має власну квартиру. Та й квартира там – маленька однокімнатна квартира з п’ятиметровою кухнею. Як її можна поділити?
– Я Вероніку в образу не дам! – вигукнула Лідія Сергіївна. – Завтра підемо до нотаріуса! У Вероніки незабаром весілля, їй квартира потрібніша. А ти маєш сидіти при мені і допомагати мені в старості. Тож повторюю востаннє: або давай квартиру, або вимітайся звідси геть!
Тетяна заплакала і почала гарячково скидати свої речі у сумку. Їй нічого не залишалося, як піти з дому. Вона була просто розтоптана словами матері та не розуміла, чому родичі так до неї ставляться.
Вероніка не жалкувала, що сестру вигнали з дому. Вона анітрохи за неї не переживала і навіть не запросила Тетяну на весілля.
* * *
Як і казала, Вероніка привела свого чоловіка до квартири Лідії Сергіївни. Спочатку все було добре: Андрій поводився ввічливо, намагався допомагати по дому, але надовго його не вистачило. Вже за два тижні він почав сваритися з Веронікою і вказувати їй на недоліки:
– Вероніка, чому ти мені не готуєш вечерю? Ти ж раніше за мене додому приходиш. Не забувай, що я працюю і утримую тебе. Тож ти теж не забувай про свої обов’язки.
– Та кого можна утримувати на твої копійки? – зневажливо хмикнула Вероніка. – Я вчора пішла до торговельного центру і майже нічого не змогла купити. Взагалі-то я сподівалася, що чоловік дбатиме про мене і стежитиме, щоб я ні в чому не потребувала.
– Тоді прослідкуй, будь ласка, щоб у мене завжди був готовий обід! Якщо чесно, я не думав, що ти така погана господиня.
Але сварки молодої сім’ї – це півбіди. Лідія Сергіївна втратила спокій та сон, бо Андрій із Веронікою постійно запрошували гостей, влаштовували вечірки та зовсім не звертали уваги на господиню квартири.
Мало того, Лідія Сергіївна була тепер у ролі хатньої робітниці. Вона купувала продукти на свої гроші, готувала, мила посуд після застіль. Андрій все більше нахабнів і одного разу висловив тещі:
– Вам не здається, що ви заважаєте молодій сім’ї? Я не можу вдома нормально розслабитися, тому що ви постійно лізете зі своїми вченнями.
– Що ти собі дозволяєш? – зойкнула Лідія Сергіївна і подивилася на дочку, яка стояла поряд. – Вероніка, поговори зі своїм чоловіком, щоб я більше не чула таких слів!
Але Вероніка тільки відвела погляд і процідила крізь зуби:
– Вибач, мамо, але ти справді нам заважаєш. Як нам заводити дітей у такій обстановці? Зараз мені Андрій дорожчий за тебе. А ти попросися до Тані, вона має тебе прийняти.
Від таких слів Лідії Степанівні стало не по собі. Вона не могла повірити, що її кохана дочка більше не хоче її бачити.
– Ну як же так, Вероніко… Адже я все для тебе робила, та я і живу тільки для тебе…
– Та невже? Квартиру ти так і не змогла мені організувати. Тож давай, проси вибачення у Тані. Вона добра, не залишить тебе в біді.
Лідія Сергіївна із приреченим виглядом почала збирати речі. Андрій вирішив проявити милосердя і зголосився підвезти тещу до будинку, де жила Тетяна.
Лідія Сергіївна в заціпенінні натиснула на дверний дзвінок. Вона начебто досі не могла зрозуміти, як Вероніка могла з нею так підло вчинити.
Щойно Тетяна відчинила двері, Лідія Сергіївна зі сльозами на очах почала голосити:
– Пробач мені, Таню! Я дуже несправедливо до тебе ставилася! Я все краще віддавала Вероніці, а вона мене прогнала з дому. Знаю, що я винна перед тобою, але зараз мені нема де жити. Вони з чоловіком вигнали мене!
– Гаразд, мамо, живи в мене, – спокійно відповіла Таня. – Я так і думала, що Вероніка колись так зробить.
– Дякую тобі, доню, що дала мені притулок. Я завжди знала, що в тебе добра душа, і ти мене не кинеш, – з надривом промовила Лідія Сергіївна.
– А ось цього не треба, – сухо відповіла Таня. – Не треба називати мене донечкою, не треба мене хвалити. Я вже давно не чекаю від тебе теплих слів. Що б не сталося, ти завжди любитимеш Вероніку більше, ніж мене.
Лідія Сергіївна схлипнула і опустила очі в підлогу. А Таня зрозуміла, що колись зробила правильний вибір – краще залишитися з квартирою, аніж бути гарною для своїх родичів.