Таня влетіла в квартиру, на ходу стягуючи промоклі чоботи.
– Мамо! – вигукнула вона, проходячи на кухню. – Ти вдома?
Ольга Петрівна визирнула з кімнати, зняла окуляри та відклала шкільний журнал.
– Що сталося?
Таня сіла на табуретку, потяглася до вази з цукерками.
— Уявляєш, така історія! Мені лист прийшов. З-за кордону.
Мати спохмурніла:
— З-за кордону?
– Ага! – Таня розгорнула фантик. – Від дядька Миколи. Ну того самого, про яке ти не любиш згадувати.
Ольга Петрівна змінилася на обличчі, присіла на край стільця.
— І що там у цьому листі?
— Його не стало, — сказала Таня. — І уявляєш, він залишив мені якусь спадщину! Тут телефон адвоката, я йому зателефонувала.
– І що? — голос матері здригнувся.
— Каже, треба приїхати, до банку сходити. Там, мовляв, банківська комірка якась є. — Таня знизала плечима. — Тільки код від неї — загадка.
Відгадаю – отримаю спадщину.
– Що за загадка?
— «Дата народження того, хто підмінив».
Адвокат так і сказав. Ти не знаєш, що це означає? Яка підміна?
Ольга Петрівна мовчала, дивлячись в одну точку.
– Мамо? — Таня помахала рукою перед її обличчям. – Ти чого? З тобою все гаразд?
– Так-так, – розгублено відповіла мати. — Все гаразд. Просто несподівано якось.
— Ще б пак! — чмихнула Таня. — Я от думаю — може, з’їздити? Цікаво ж! А що, як там мільйони?
– Не вигадуй! – різко сказала Ольга Петрівна. — Ти нікуди не поїдеш. Мало що там за комірка.
— Ну, мамо! – вигукнула Таня. — Ну, цікаво ж!
– Я сказала – ні! – заявила мати. — І годі про це. Вечеря скоро, йди мий руки.
Таня насупилася, але сперечатися не стала. Підвелася.
– Гаразд. Тільки я все одно дізнаюся, що то за код такий. Ось побачиш!
Ольга Петрівна нічого не відповіла. Вона сиділа, дивлячись у вікно і, здавалося, не чула дочку.
Минуло два дні після того дивного листа, а у квартирі досі пахло грозою.
Таня сиділа на кухні, гортала на планшеті фотки грецьких островів — білі будиночки, синє море. Краса!
До відпустки залишалося всього нічого — якихось два місяці.
— Знову у свій інтернет уткнулася? — буркнула Ольга Петрівна, заходячи на кухню. — Краще б підлогу помила.
Таня закотила очі:
— Ну, скільки можна? Я вчора мила!
– А сьогодні знову брудно, – заявила мати. — Ти про що взагалі думаєш? Про якусь там Грецію!
— Починається, — сказала Таня. — Слухай, може, таки розповіси, що там за підміна така? А то я місця не знаходжу.
Ольга Петрівна зблідла, вчепилася в спинку стільця:
– Я ж сказала – не знаю я ні про яку підміну! І взагалі, це все нісенітниця якась. Розіграш, не інакше.
— Ага, як же, — хмикнула Таня. — А чого ти тоді так смикаєшся?
– Я? Смикаюся? — сплеснула руками Ольга Петрівна.
— Ага, — скривилася Таня.
Мати раптом сіла на стілець, затулила обличчя руками:
— Боже, та що ж це таке? За що це мені все?
Таня розгубилася. Підійшла, ніяково погладила маму по плечу:
— Ну, мамо. Може, таки розповіси?
Ольга Петрівна похитала головою:
— Нема чого розповідати. І взагалі вистачить про це. Ти краще скажи — у цю Грецію навіщо зібралася?
– Як навіщо? – Здивувалася Таня. – Відпочивати! Я ж цілий рік збирала.
— Саме так! — сказала мати. — Збирала-заощаджувала, а тепер що? На якусь нісенітницю все спустити хочеш?
– Та яка нісенітниця? – обурилася Таня. — Звичайна відпустка!
— Ага, як же, — пирхнула Ольга Петрівна. — А цей лист? Думаєш, я не розумію? Мабуть, вирішила з’їздити, перевірити?
Таня зам’ялася. Ну так, була в неї така думка — може, справді заскочити, глянути одним оком? Але матері вона цього, звісно, не сказала.
– Та ну тебе, – махнула вона рукою. — Вигадаєш теж.
— Ось що, — Ольга Петрівна підібгала губи. — Ти нікуди не поїдеш. І крапка.
– Чому? — засмутилася Таня.
– Тому що я так сказала! – відрізала мати. – Я тебе виростила, я за тебе відповідаю. І не дозволю.
— Господи, скільки можна? – не витримала Таня. — Мені двадцять п’ять років, між іншим! Я сама вирішу, куди мені їхати!
Вона схопилася, мало не перекинувши стілець, і вибігла з кухні. Гримнула дверима своєї кімнати так, що забрязкали шибки.
А Ольга Петрівна залишилася сидіти на кухні. Дивилась у вікно, шепотіла щось собі під носа.
А склом стікали краплі — на вулиці знову зарядив дощ.
Наступного дня Таня нервово поглядала на годинник. Робочий день тягнувся нескінченно.
Нарешті! Вона схопила сумку та вилетіла з кабінету.
— Вітя, ти вдома за годину будеш? Я до тебе, — вигукнула вона в слухавку. – Чекай!
Віктор відчинив двері. Високий, солідний.
— Ну, привіт, мала, — усміхнувся він. — Що сталося?
– Зараз розповім, – буркнула Таня.
І вона виклала все — і про листа, і про спадщину, і про дивний код.
— А мати, уявляєш, зовсім сама не своя! – обурювалася Таня. — То плаче, то свариться. До Греції не пускає. Вітя, ти нічого не знаєш? Ну, про дядька Миколу цього? Чи ще якісь сімейні таємниці?
Віктор хмурився, смикав гудзик на сорочці.
— Та звідки мені знати, — промимрив він. — Я ж тоді був зовсім малим.
— Ну, а батько? — не вгамувалася Таня. — Чого він пішов?
Віктор зітхнув:
– Гаразд, слухай. Тільки врахуй – я тебе все одно люблю. Попри все, зрозуміла?
Таня кивнула, відчуваючи, як на душі стало хвилююче.
— Тато пішов… — Віктор зам’явся. – Загалом, ти не його дочка, Таня.
– Що? – ахнула Таня. – Як це?
— Мати йому зрадила, — похмуро сказав брат. — У нього виникли підозри і він зробив тест, ось і дізнався.
— Очманіти, — прошепотіла Таня. — І всі ці роки ви всі мовчали?
Віктор знизав плечима:
– А що треба було робити? Мати переживала, ти маленька. У дядька Миколи тоді ще дружини не стало. І він зник одразу.
Усі нервові були, весь час плакали. Бабуся з мамою сварилися. Ніхто цей час не любив згадувати. І я також.
А про дядька Миколу бабуся згадувати забороняла, а мама плакати одразу починала.
Вони помовчали. Десь на кухні Олена гриміла посудом, з відкритої кватирки долинав дитячий сміх із майданчика.
— Слухай, — раптом стрепенулась Таня. – А бабуся? Адже вона теж лікарем була, як батько? Я її майже не пам’ятаю.
— Ну, майже, — кивнув Віктор. — У пологовому будинку вона працювала. А що?
— Та так, — сказала Таня. – Нічого.
Від’їзд на вокзал вийшов скандальний. Таня металася квартирою, складаючи речі.
Мати сиділа на кухні, стискаючи в руках чашку з охолодженим чаєм.
— Ну, скажи хоч щось! – не витримала Таня. — Що за таємниці, га?
Ольга Петрівна підібгала губи:
— Нема чого говорити. І взагалі, я ж сказала — нема чого туди їхати!
— Це ми ще побачимо, — буркнула Таня.
Сварка вийшла велика. Таня репетувала, мати відповідала. У результаті Таня покидала речі в чемодан і гримнула дверима.
Коли літак приземлився, Таня увімкнула телефон. Надійшло повідомлення:
«Я не хотіла, щоб так вийшло і нічого не знала, ти моя улюблена дочка і завжди нею будеш, чекаю на тебе вдома».
Таня зітхнула. Знову загадки.
Адвокат чекав на неї біля входу до банку — сивий, представницький пан. Біля комірки Таня сповільнилася. Раптом вона помиляється?
Хоча інших варіантів все одно немає. Вона набрала код – дату народження бабусі. Щось клацнуло.
Усередині лежала важка папка. Виписка з рахунку, на якому красувалася велика сума. Документи на будиночок біля моря. І лист.
«Дорога доню…»
Таня застигла. Як – донька? Вона ж племінниця!
— З вами все гаразд? — гукнув адвокат.
Таня кивнула, не в силах відірвати очей від листа. Вона опустилася на стілець, розгорнула листа і почала читати.
«…те, що ти зараз дізнаєшся, переверне твоє життя.
Я твій справжній батько, а Інна, моя дружина, якої давно не стало, твоя рідна мати.
Інна та Ольга, яку ти все життя вважала матір’ю, народжували одного дня. Обидві народили дівчаток.
Тільки доньки Ольги не стало за годину після пологів. А твоя бабуся працювала у тому пологовому будинку. Вона змінила бирки.
Вона завжди мене недолюблювала. Адже я син її чоловіка від першого шлюбу. От і вирішила — віддати дівчинку своїй доньці, а нам з Інною сказати, що її не стало.
Але тоді ми цього не знали. Інна дуже тяжко переживала. А через тиждень і Інни не стало, не змогла пережити втрати дитини.
Пам’ятаю, твоя бабуся тоді сказала: “Туди їй і дорога”. Я не витримав, зібрав речі та пішов.
За рік зателефонував Ользі привітати з днем народження. Дізнався, що від неї пішов чоловік — сказав, що дитина не його.
Ольга тоді насіла на матір, та й розповіла правду. Мовляв, як краще хотіла…»
Таня опустила листа на коліна. У скронях пульсувало. У голові крутився вир думок і почуттів.
Образа на бабусю, жалість до нещасної Інни, яку вона ніколи не дізнається.
І дивне почуття до жінки, яку завжди вважала матір’ю.
Таня дістала телефон, перечитала останнє повідомлення матері.
“Ти моя улюблена дочка і завжди нею будеш”.
Так, так воно і є. Незважаючи ні на що….