– Не поїду я до вас жити й крапка, – сказала мати й скорботно підібгала губи.
– Не поїдеш, кажеш? Мамо, та зрозумій ти, важко мені! Ну, можеш ти подумати не тільки про себе, а й про мене теж? Хоч би трошки… – Тамара тяжко зітхнула і подивилася на матір, а та сиділа в куточку й міцно трималася за спинку ліжка, ніби дочка мала намір вже забирати її.
– А що таке? Не приїжджай, я сама впораюся, не лежача ж, – знизала плечима Марія і зиркнула на дочку. – А якщо треба, Михайлівна сусідка, прийде допомогти.
– Так, як же ти впораєшся, якщо ноги тебе майже зовсім не слухаються, – зітхнула дочка, – Ти подумай тільки як мені важко щодня після роботи їздити до тебе, потім у магазин, потім додому, ввечері приготувати вечерю для своєї родини, тобі – на завтра. А наступного дня те саме. Я вже не дівчинка, мамо. Мені п’ятдесят. Втомлююся я, це правда…
– Ой, Тамаро, тебе послухаєш і не хочеться, щоб ти приїжджала. Наче я тебе змушую. От був батько живий, ми б з ним потихеньку один одного б підтримували, а так… – Марія починала схлипувати і на цьому моменті Тамара зазвичай припиняла розмову.
– Гаразд, матусю, на добраніч тобі. Завтра заїду.
– І льодяників купи, дочко. Ще булочок з маком, – казала задоволеним тоном мати.
Дорогою додому Тамара задумалася. Два роки тому, коли батька не стало, мати ще ходила в магазин самостійно, могла приготувати обід, прибрати. Втомлювалася, звичайно, але справлялася.
Але за останні два роки Марія дуже здала. Ледве-ледве до туалету і на кухню мати ходить. Дивлячись на це, у Тамари стискається серце. Жінка розуміє, що далі буде лише гірша, але проблема – переїжджати до дочки та зятя пенсіонерка не хоче категорично!
– Я сама собі господиня. Звикла в будинку, ти ж знаєш, Тамаро. Не можу я жити у вас. Та й по телевізору, он, показують, як старим у дітей живеться: то мати накришила на килими, то рушники кухонні забруднили, та й зятю заважатиму.
– Які рушники, мамо, ти про що? Ти ж мого Вітю знаєш, він любить тебе. Це, до речі, була його пропозиція, щоб ти з нами жила, – посміхнулася Тамара.
– Це він поки що пропонує, – відмахнулася мати. – А поживе в хаті зі старою, не так заспіває. Ти мене вибач, Тамаро, але слабі люди швидко набридають. Не хочу, щоб ви мене дратували. Ось був би Миколка мій живий, ми би… – мати знову починала плакати і розмова закінчувалася.
У чомусь Тамара розуміла свою матір. Все своє життя Марія була сильною, владною жінкою. Весь дім хазяйською, міцною рукою тримала. Дуже складно їй зараз усвідомити, що прийшла старість, а з нею і безсилля. Але й мати повинна Тамару зрозуміти: щодня після роботи їхати у передмістя – те ще задоволення…
…Батько Тамари працював усе життя водієм, а мати – завідувачкою ринку. У Марії завжди був набитий гаманець грошима, жінка мала безліч знайомств, зв’язків і могла вирішити практично будь-яку проблему.
Марія була не рідною матір’ю для Тамари, хоч і ростила, виховувала доньку з перших днів життя.
Миколу Марія любила все своє життя, та тільки він не її вибрав, а її двоюрідну сестру – Надію. Через рік після весілля народилася Тамара, але нещасна Надя не витримала важких пологів і мала з перших днів життя залишилася без мами.
Микола від дочки своєї не відмовився, а забрав її з пологового будинку додому. Тільки ось що робити і як доглядати малюка, він не знав. Батьків його вже не було, та й Надія була сиротою. Її, бідолаху, виховувала тітка – мати Марії.
Двоюрідні сестри не ладнали між собою, адже вони стали суперницями, любили одного хлопця.
Не можна сказати, що Марія зраділа відходу двоюрідної сестри, але й не сумувала. Тут же ж зголосилася допомогти вдівцю і почала щодня бувати у нього вдома – допомагати з дитиною.
Тамарі пощастило. Вона була схожа на свого батька – копія Миколи, а тому Марія дівчинку одразу полюбила, прикипіла до неї всім серцем. Час пройшов швидко, ось уже й перші кроки зробила Тамара, а потім і перші слова вимовила.
Мамою мала називала Марію. Воно й зрозуміло, жінка була з дівчинкою весь цей час. Микола подивився на це все, почухав потилицю та й зробив пропозицію Марії. Молода жінка бачила, що той не любить її, але розуміла вона й інше – якщо зараз відмовиться, другого шансу не буде.
Розписалися вони, та й почали жити однією родиною.
Марія ніколи не озиралася на те, що люди скажуть. Головне – щоб сім’я була задоволена та щаслива. Що не кажи, але господинею та дружиною, і матір’ю вона виявилася гарною. У домі достаток, чоловік із дочкою завжди ситі, чисті, задоволені.
І освіту доньці дали, і весілля зіграли таке, що тиждень гуляли. Квартиру Тамарі подарували однокімнатну.
Це вже потім – пізніше, улюблений зять Марії – Віктор заробив грошей і діти купили велику чотирикімнатну квартиру.
– Тепер в палаці живуть, – неодноразово хвалилася подругам Марія.
Вона взагалі дуже пишалася дочкою. Більше дітей Господь не дав Марії та Миколі, тож усе для Тамари. Все життя батьки для неї старалися.
Втім, дочка виросла дуже хорошою, порядною людиною. Батьків своїх все життя любила та підтримувала. Та й зараз, хоч би як важко їй було, щодня до матері приїжджає. Не може інакше. Якщо не заїде – серце не на місці.
Життя пролетіло, як одна мить. Марія не встигла усвідомити, що молодість і зрілість промайнули, наче й не було. Часто до неї подруги заходили в гості, збиралися за столом, згадували молодість і Марія зітхала.
– Дівчатка, я ніяк не можу до пуття зрозуміти. Це що – все? Так швидко, так мало. Несправедливо мало. Це і є життя? У молодості воно здавалося довгим, практично нескінченним, а тепер, озираючись назад, не розумію. Це і все життя?
Подруги – “дівчата”, яким вже під вісімдесят, сміялися, погоджуючись з Марією:
– Ой, правда твоя, Маріє. Я сама так думаю. А поки в дзеркало не подивлюся, то й не вірю, що бабуся зі зморшками. Все мені здається, що ще молода, – засміялася Галя.
Але вік нагадував себе і без дзеркала. Все повільнішими ставали рухи, дедалі важче пробігтися чи підстрибнути. Ноги вже не такі спритні, та й спина турбує. Хочеться спуститися вниз сходами, обганяючи вітер або з’їхати по поруччях, а доводиться повільно спускатися, тримаючись і спираючись на палицю.
Одного тільки боялася Марія – своєї безпорадності та того, що залежатиме від дітей. Не могла мати цього прийняти і все!
– Тамаро, може мені помічницю найняти? – запитала якось мати.
– Доглядальницю?
– Яку ще доглядальницю? – образилася Марія. – Чого біля мене сидіти? Не доглядальницю, а помічницю.
– Вибач, мамо, – посміхнулася донька. – Помічницю, добре. Але хіба я погано тобі допомагаю, чи не вистачає моєї допомоги? Я не хочу, щоб за тобою доглядали чужі люди, я сама все робитиму, тільки переїжджай до нас.
– Ні, – знову насупилась мама.
– Ну, помічницю, так помічницю, – знизала плечима Тамара.
Помічниць вже змінили кілька і все не вдавалося знайти людину до душі. Не може Марія з ними спільну мову знайти та звикнути. А сама бачить, що донька зовсім звелася, бігаючи між її домом і своїм.
Потрібно було вирішити це питання, і Марія вирішила так, як звикла робити завжди…
Поговорила по телефону зі знаючими людьми, обрала пансіонат, залишила заявку і тільки потім повідомила дочку і зятя:
– Діти, я поїду в пансіонат для людей похилого віку. Вже залишила заявку, і це не обговорюється.
Тамара моментально взялася за серце:
– Мамо, що ти вигадуєш?! Який пансіонат?! Будинок для людей похилого віку, чи що? О, Господи. Що люди скажуть?
– Які люди? – здивувалася мати. – Мені завжди не було діла до того, що скажуть люди, а тепер – наприкінці життя, і поготів.
– Значить, до нас ти не захотіла їхати, а в будинок для літніх людей намилилася, ніби в тебе рідних немає, ніби тобі й допомогти нікому?! – схлипувала Тамара.
– Тамаро, ну про що ти говориш? Що я робитиму у вас? Дивитися цілий день у вікно, поки ви на роботі? Я спілкування люблю, проводити час в колі приємних співрозмовників. Та й не одна я. З Галею разом поїдемо. Вона теж наважилася, бо сидить удома одна. Діти ж за кордоном.
– А що, Тамаро, хай мати поїде, – раптом сказав зять, який завжди підтримував тещу. – Подивиться, поживе, а якщо не сподобається, то вже й до нас.
– Ні, якщо не сподобається, то в інший заклад поїдемо з Галею, – як і раніше, опиралася мати.
Тамара розвела руками:
– Такого я ще не бачила і не чула. Ну ти, мамо, звісно й вигадала… Мільйон історій про те, як діти хочуть віддати батьків у будинок для літніх, але жодної про те, як мама сама себе туди оформила, а діти вмовляли не робити цього…
…Втім, минуло зовсім небагато часу і Тамара погодилася, що мама знову була права. Їй там добре.
Подруги з’явилися. Квартиру свою здає в оренду, щоб сплачувати за проживання в пансіонаті, та й пенсія, заощадження допомагають.
Дочка, зять і онуки приїжджають часто і щоразу вмовляють бабусю поїхати жити до них.
Але вона сама собі господиня і знає, як краще. Ось такі справи…