Тамара повільно опустилася на диван, важко зітхнувши. Минуло вже три місяці після того як її виписали з палати, але вона все ще відчувала слабкість. Погляд впав на гору немитої посуду в раковині, і жінка знову зітхнула.
– Миколо, ти не міг би помити посуд? – гукнула вона у бік спальні, де чоловік дивився телевізор.
– Га? Що? – долинуло звідти. – Я зайнятий, потім.
Тамара похитала головою. “Потім” у виконанні її чоловіка могло розтягнутися на тиждень.
– Миколо, ну будь ласка. Мені важко стояти біля раковини, – просила жінка.
Зі спальні почулося невдоволене бурчання, але через хвилину Микола все-таки з’явився на кухні.
– І чого ти не можеш зачекати? – пробурчав він, незграбно взявши губку. – Ось стане тобі краще і помиєш.
Тамара відчула, як усередині закипає роздратування.
– Миколо, я пережила таку недугу… Мені потрібна допомога. Невже так складно взяти на себе частину домашніх справ? – запитала жінка.
– А я що, на твою думку, робот? – невдоволено відповів чоловік. – Я з роботи приходжу втомлений, мені теж відпочинок потрібен.
– Відпочинок? – Тамара не витримала. – А я, значить, на курорті була? Три місяці в палаті лежала, потім важка реабілітація. А ти за цей час навіть не навчився елементарно мити посуд?
– Ну, вибач, що я не домогосподарка, – буркнув Микола, кидаючи губку в раковину. – Я цьому не вчився. Моя справа заробляти гроші.
– Ах, гроші заробляти? – Тамара підвелася з дивану, відчуваючи, як від хвилювання крутиться голова. – А хто тобі все життя шкарпетки прав, сорочки прасував, супи варив? А я також, між іншим, працювала і гроші заробляла.
– Ну, і що тепер? – Микола розвів руками. – Хочеш, щоб я у фартух вбрався і став хатньою робітницею?
– Я хочу, щоб ти був чоловіком, – вигукнула Тамара. – Щоб підтримав у скрутну хвилину, а не поводився як примхлива дитина.
Микола вийшов із кухні, гримнувши дверима. Тамара відчула, як від хвилювання почастішав пульс. Вона глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтись.
– Мамо, ти як? – пролунав стурбований голос із телефону. Виявляється, вона випадково натиснула кнопку виклику, доки розмовляла із чоловіком.
– Сергію? – здивовано спитала Тамара. – Ой, вибач, синку, я ненароком зателефонувала.
– Та нічого, – відповів син. – Я чув, ви з батьком сварилися. Що сталося?
Тамара зітхнула:
– Та все те саме, синку. Батько твій як непристосований до побуту був, так і залишився. А мені зараз важко все самій робити.
– Може, мені приїхати? – запропонував Сергій. – Допоможу вам трохи.
– Ні-ні, що ти, – поспішно відповіла Тамара. – У тебе своя сім’я, робота. Впораємося якось.
Після розмови із сином Тамара відчула себе трохи краще. Вона повільно підвелася і, спираючись на паличку, підійшла до раковини. Посуд нікуди не подівся. Жінка зітхнула і взялася за губку.
– Ти що робиш? – пролунав за спиною голос чоловіка. – Тобі ж не можна напружуватися.
– А хто це зробить? – стомлено запитала Тамара.
Микола ніяково потоптався на місці:
– Ну, давай спробую, – взяв він губку з її рук.
Тамара здивовано дивилася на чоловіка. За 30 років шлюбу вона вперше бачила, як чоловік миє посуд. Микола незграбно тер тарілку, постійно обертаючись на дружину:
– Так нормально? – питав він?
– Так, добре, – кивнула Тамара, ховаючи посмішку. – Тільки води забагато ллєш.
Через півгодини весь посуд був вимитий. Микола зітхнув:
– Ух, як ти це щодня робиш? Я вже втомився.
– Звичка, – знизала плечима Тамара. – Дякую тобі.
Наступного дня Тамара прокинулася від дзвону посуду на кухні. Вона піднялася з ліжка і, спираючись на паличку, вийшла зі спальні. Те, що вона побачила, переконало її застигнути на порозі.
Микола, одягнений у старий фартух, намагався приготувати сніданок. На плиті щось шипіло, в раковині назбиралася гора брудного посуду, а на підлозі валялися шкаралупки від яєць.
– Миколо, ти що робиш? – здивовано спитала Тамара.
– Сніданок готую, – буркнув чоловік, не обертаючись. – Сідай, зараз буде готове.
Тамара обережно сіла за стіл, спостерігаючи за метушнею чоловіка. Через кілька хвилин перед нею опинилася тарілка з яєчнею,, і кривуватими тостами.
– Ну як? – з надією спитав Микола.
Тамара Петрівна спробувала шматочок:
– Трохи пересолене, але цілком їстівне. Дякую, Миколо.
Чоловік засяяв:
– Я ж казав, що зможу! Ось побачиш, скоро готуватиму не гірше за тебе.
Тамара скептично хмикнула, але промовчала. Після сніданку Микола незграбно помив посуд і навіть спробував підместити підлогу.
– Знаєш, а це навіть цікаво, – заявив він, явно гордий собою.
Тамара не могла повірити своїм вухам. Невже її чоловік зрозумів, скільки сил вона витрачала всі ці роки на підтримку затишку в будинку?
Але радість була недовгою. Вже за тиждень ентузіазм Миколи почав пропадати. Він усе частіше став затримуватися на роботі, а прийшовши додому, одразу ж лягав на диван перед телевізором.
– Миколо, ти обіцяв пропилососити, – нагадала якось Тамара.
– Ой, Тамаро, давай завтра, га? – відмахнувся чоловік. – Я так втомився сьогодні.
– А я, на твою думку, не втомлююся? – розлютилася жінка. – Я після пережитого ледве на ногах стою, а ти навіть пилосос увімкнути не можеш?
– Ну ось знову починається , – пробурчав Микола. – Може, нам помічницю найняти?
– Яку ще помічницю? – зупинила його Тамара. – Я хочу, щоб ти сам навчився дбати про будинок і про мене!
– А може нам взагалі роз’їхатися? – Раптом заявив Микола. – Я вже не можу слухати твої постійні докори.
Тамара застигла на місці, не вірячи своїм вухам.
– Роз’їхатися? – Перепитала жінка, відчуваючи, як до горла підступає ком. – Ти це серйозно?
Микола відвів очі:
– Ну, а що? Може, так буде найкраще для нас обох. Ти не злитимешся на мене, а я зможу жити, як звик.
Тамара відчула, як усередині все перевернулося. Тридцять років шлюбу, і у важкий для неї період ось так просто – роз’їхатися?
– Як ти можеш таке казати? – тихо спитала вона. – Після всього, що ми пережили разом?
– Тамаро, зрозумій, – зітхнув Микола. – Я не створений для цього. Я не можу і не хочу бути доглядальницею для тебе, домогосподаркою. Мені важко.
– А мені, гадаєш, легко? – вигукнула Тамара.
– Ось бачиш, знову сварка, – похитав головою чоловік. – Може, нам справді варто відпочити один від одного?
Тамара мовчки дивилася на людину, з якою прожила більшу частину життя. Невже це кінець? Невже так усе закінчиться?
– Добре, – нарешті сказала вона. – Якщо ти так хочеш, йди. Я тебе не триматиму.
Микола кивнув і вийшов із кімнати. А Тамара залишилася сидіти, відчуваючи, як по щоках котяться сльози. Вона не знала, що чекає на неї далі, але одне розуміла точно – життя вже не буде колишнім.
Минуло півроку. Тамара повільно, але чітко відновлювалася. Щодня вона переконувала себе робити вправи, ходити на прогулянки, готувати прості страви. Микола з’їхав до своєї сестри, у неї була вільна половина будинку. Чоловік іноді телефонував, щоб дізнатися про здоров’я Тамари.
Одного ранку пролунав дзвінок у двері, на порозі стояв Микола.
– Тамаро, я… я хочу повернутися, – сказав він винувато. – Я зрозумів, що, напевно, був неправий.
Тамара уважно подивилася на чоловіка. За ці місяці вона багато передумала та переоцінила.
– Знаєш, Миколо, – спокійно відповіла вона, – а я не хочу, щоб ти повертався.
– Але чому? – розгубився Микола. – Я ж вибачився, готовий повернутися.
– Пізно, – похитала головою Тамара. – Ти покинув мене, коли я потребувала тебе найбільше. Я зрозуміла, що можу впоратися сама. І мені так буде краще.
– Тамаро, не кажи так, – напружився чоловік. – Ми ж стільки років разом…
– Були разом, – поправила його Тамара. – А тепер я подам на розлучення. Прощавай, Миколо.
Вона зачинила двері, відчуваючи, як з плечей падає важкий тягар. Попереду було нове життя – непросте, але її власне. І Тамара була готова до нього.