– Сьогодні розмовляла з Людмилою. Уявляєш, Олексій знову загуляв! – сказала Тамара, коли по телевізору почалася реклама, яка перервала показ турецького серіалу.
Вона глянула на чоловіка. Він напівсидів, відкинувшись на підняту подушку до спинки ліжка, і з цікавістю дивився рекламу.
– Витю, ти мене чуєш? Олексій знову загуляв, – повторила вона, не дочекавшись відповіді чоловіка.
– Чую. Тобі що з того? – запитав він.
– Як це?! – ахнула жінка. – Людмила моя подруга! Я переживаю за її. Олексій тобі нічого не казав? – обережно поцікавилась Тамара, роздивляючись профіль чоловіка.
– Він мені не звітує. Та й не бачив я його вже давно. А твоя подруга, скажу тобі прямо, сварлива. Я б теж від такої гуляв. І досить про це. Фільм починається.
– Он як? То він тобі сказав? Людмила, значить, винна. Жінки завжди у вас у всьому винні, аби знайти виправдання своєї сутності. А хто її зробив сварливою? Все життя гуляє, – Тамара підібгала губи, а чоловік напружено дивився на екран.
– Слухай, я до тебе теж часто сварюся. Скільки разів казала, щоб ноги перед дверима витирав? Весь бруд і пісок у квартиру тягнеш. Ванну ніколи за собою не змиваєш… Я, виходить, теж сварлива? Може, й ти погуляєш? За компанію? – Тамара уважно дивилася на чоловіка.
– Ну все, пішло-поїхало… До мене добралася, – Віктор відкинув ковдру і встав з ліжка. – Додивлюся серію і кухні.
– Мені просто шкода подругу, – сказала Тамара у спину чоловікові.
– У них таке кохання було. Він у вікно до неї з квітами залазив на другий поверх. І чого вам, мужикам не вистачає? – гукнула Тамара у бік відчинених дверей.
– Поки залицяєтесь, так називаєте нас сонечками, зайчиками, малятками.
А як коханку заведете, так одразу переходимо в розряд ссварливих, – міркувала вона сама з собою, наче чоловік міг її чути.
– Стільки разів Людмила його пробачала. Вперше на колінах стояв, присягався й божився, що більше ніколи набік не піде, сльози лив.
Заради дітей пробачила.
Ні, мужик Олексій хороший. Але всю душу їй вимотав. Мабуть, до старості, так і гулятиме…
Тамара прислухалася. З кухні не чулося жодного звуку.
«А може, Віктор теж мені зраджує? Чого занервував? Зачепила за живе? Та ні, він лінивий… Олексій хоч за собою стежить, у спортзал ходить. А у мого живіт, лисина намітилася…»
Але сумнів, що запав у душу, раптом дав паростки тривоги.
Тамара вже не дивилася на екран, втративши інтерес до серіалу.
Вона встала, взула капці і пішла на кухню. Чоловік сидів на стільці нога на ногу і димів, спрямовуючи диму у прочинене вікно. Потягло протягом, і Тамара зіщулилася.
– Ти чого це раптом задимів?
Чоловік здригнувся.
– Та ну тебе, налякала! – Віктор здув попіл. – Я, може, теж переживаю. Ми все ж таки друзі з Олексієм.
– То поговорив би з ним. Перед дітьми йому не соромно? Який приклад подає синам? – Тамара підійшла до вікна, взяла з підвіконня попільничку й поставила на стіл перед чоловіком.
– Він слухатиме мене, як же ж. Не полізу я до нього зі своїми порадами. Це його життя, знає, що робить, – чоловік підійшов до вікна і закрив його.
– Ходімо спати, – він пройшов повз дружину.
Тамара похитала головою, вимкнула світло і теж вирушила до спальні.
Чоловік лежав на боці, відвернувшись від половини ліжка.
По телевізору вже йшли новини. Тамара вимкнула світло і телевізор, теж лягла. Ось уже кілька місяців вони засинали так, відвернувшись один від одного…
…Вони познайомилися у щасливі студентські роки, надихатися не могли один одним. За два роки одружилися.
Все було в їхньому житті, як у всіх. Сварилися, мирилися і жили далі.
Дочка виросла, закінчила інститут і поїхала в Київ. Про щастя Тамара не думала.
А щаслива ж була. Друзі розлучалися, знову одружувалися.
Кожен мав свою причину й історію.
А вони вже двадцять сім років разом, одружені двадцять п’ять.
Чверть століття!
Думки знову повернулися до Людмили. У вухах досі стояв її голос: – За що він так зі мною? Адже я все для нього робила. Дітей народила. Тепер ні молодості, ні чоловіка, на старості років одна залишилася…
А на другому боці ліжка Віктор лежав з розплющеними очима і напружено вдивлявся в темряву, стримуючи зітхання і намагаючись не рухатися.
Через два дні Віктор затримався на роботі. Тамара не нервувала. Так було й раніше. Що, мало причин?
Затори в годину пік, зустрів когось із друзів, роботу терміново доробити треба було.
По одному вигляді чоловіка вона могла назвати причину запізнення.
Якщо приходив веселий, значить зустрічався з друзями, пропустили по чарці.
Похмурий і незадоволений, значить, проблеми на роботі.
Нарешті, у замку кілька разів прокрутився ключ. Тамара чула, як чоловік роздягався.
Без звичайного сопіння й кректання. Потім він зайшов на кухню.
Коли вона зайшла, Віктор сидів біля столу, притулившись спиною до стіни.
Але він не виглядав розслабленим, навпаки, нагадував стиснуту пружину.
Вона відчувала його нервозність і напруження.
Тамара застигла. Тривога заворушилалася всередині, як тієї ночі. Віктор зосереджено дивився перед собою, наче приймав важливе рішення.
– Щось сталося? – запитала Тамара тихо, а тривога вже розросталася всередині. – Вечерю розігріти?
– Ні, я ситий, – він встав і, не дивлячись на дружину, вийшов з кухні.
Тамара вловила ледь помітний запах парфумів. Він був чужий, але знайомий. Вона вже відчувала його раніше.
Тамара чекала на нього в кімнаті перед телевізором, але чоловік так і не вийшов. Занедужав? Спати ліг одразу? Вона зайшла в спальню. Чоловік так і сидів у костюмі на краю ліжка, стиснувши руки в замок на колінах і опустивши голову.
– Вітю… – покликала вона.
– Сядь, – сказав чоловік.
Вона слухняно сіла трохи віддалік, знову вловивши чухий запах парфумів і напругу, що йшла від Віктора. Тамара мовчала. Якимось шостим чуттям уже знала, що він скаже.
– Я не можу брехати. У мене є інша жінка, – сказав він.
Тамара побіліла.
– Ти хочеш піти? – запитала вона.
Можна було й не питати. І так зрозуміло. Про це чоловік каже, коли вже ухвалив рішення.
– Так. Я не можу боротися з собою. Думаю про неї постійно.
«Постійно. Значить, вже давно зустрічаються. А я наївна думала, що він затримувався з друзями», – Тамара посміхнулася.
– Якщо підеш, я не прийму тебе назад, як Людмила, – сказала вона.
– Знаю. Я все вирішив. Не можу більше переживати сам, обманювати тебе. Я зараз зберу речі й піду.
Тамара хотіла спитати, а як же ж вона? А дочка? А їхні двадцять п’ять років спільного життя? Але їй раптом стало все байдуже.
Завжди думала, що це не станеться з ними. Але знала, що не пробачить, якщо дізнається, що чоловік має іншу жінку. Вона не зможе терпіти, не триматиме за штани, як Людмила.
Вона встала і вийшла зі спальні, прикривши за собою двері. Чула, як Віктор ходив по кімнаті, як стукали порожні вішачки в шафі, звук блискавки, що закривається на валізі. Нарешті, він вийшов зі спальні все в тому самому костюмі. Проходячи повз неї, зупинився.
– Вибач.
Тамара стримала сльози й галас. Вона не буде влаштовувати сварку. Адже та, інша, спитає, як дружина відпустила його. Вона збереже гідність. Наплакатися встигне, коли він піде.
Тільки за Віктором зачинилися двері, Тамара дала волю сльозам від образи й жалості до себе.
Коли перші емоції пройшли, вона подзвонила до Людмили. Адже тільки вона могла зрозуміти Тамару. Вони разом плакали над своєю молодістю, над своєю жіночою долею.
Дочці вона нічого не сказала, коли та подзвонила. Тамара вмовляла себе, що їй подобається жити одній.
Не треба готувати, постійно мити підлогу в коридорі, прокидатися від хропіння чоловіка ночами, потім крутитися півночі, намагатися знову заснути.
Вона переробила купу справ, до яких ніяк не доходили руки.
Адже у стресі головне – це вихлюпнути емоції, не накопичувати образу в собі, щось робити.
Вона чекала, що Віктор повернеться. Знала, що не зможе пробачити його, але все одно чекала. Але він не повернувся, ні через місяць, ні через два.
Якось увечері вона відкрила ноутбук, зайшла на свою сторінку в соцмережі.
Сто років вона уже ні з ким не спілкувалася в інтернеті.
У месенджері на неї чекали два повідомлення. Писав якийсь незнайомий чоловік, що хоче познайомитись. І якщо вона вільна, він чекає на її відповідь.
На аватарці у неї стояла фотографія десятирічної давності.
Тамара на ній усміхалася, виглядала щасливою й красивою.
Раніше, варто було оновити свою фотографію на сторінці, як одразу активізувалися чоловіки.
Вона ніколи не відповідала, видаляла їхні повідомлення.
Тамара збільшила аватарку того чоловіка й одразу зрозуміла, що це картинка з інтернету. Федір. Більше жодних даних про нього не було. Сторінку він створив нещодавно. Жодних знімків і дописів.
Дивний профіль. Тамара вирішила не відповідати. Але, подумавши, написала. А чому, власне, ні? Хоч так відведе душу, віддячить чоловікові. Якщо він зазирне на її сторінку, нехай бачить, що вона теж веде бурхливе життя.
Вона написала, що одружена, що не проти спілкування, тільки якщо воно буде ненав’язливим і не надто вільним, без двозначних пропозицій. Адже вони з Віктором не розлучилися поки.
Так почалося листування. Федір писав про свої роздуми, часом сумбурні, часом дуже щирі і глибокі. Іноді писав вірші.
Тамара чекала на його повідомлення. Якщо їх довго не було, сумувала і переживала, чи не занедужав. Минав день, і вона з радістю знову читала його листи.
Він писав, що зрадив дружині. Що він бездушна людина, не заслужив щастя і її кохання.
Що, виявляється, дуже важко звикати до нових стосунків.
Що сумує за спокійним життям, звичною обстановкою й дружиною…
Тамара здивувалася, як це схоже на їхнє з Віктором розставання.
Але про себе писати не стала, та й Федір не наполягав. Просто написала про чоловічу безвідповідальність і невірність.
Два місяці тривало їхнє листування. Потім Тамара написала, що хотіла б побачити справжній знімок Федора.
В принципі, їй не має значення, скільки йому років і як він виглядає.
У їхньому листуванні є якась таємниця. Це пробуджує інтерес.
Але все ж таки вона хотіла б писати конкретній людині, а не картинці.
Чи він приховує щось?
Федір поставив новий знімок. Тамара довго його розглядала, а потім написала, що він обманув її.
Занадто просте обличчя і погляд не сяє розумом, який вона вгадувала у його листах.
Він відповів, що надішле свою фотографію, якщо і вона замінить свою на більш свіжу. Адже їй на десять років більше, аніж на фото.
– Треба ж, який кмітливий, – подумала Тамара.
І пише так, ніби знає про неї багато. Але звідки?
Вона виказала йому за спроби дізнатися про її вік. Але все ж таки зробила зачіску, як на старому знімку, навіть нафарбувалася, відрепетирувала посмішку перед дзеркалом і зробила селфі.
Але відсилати не стала. Написала, хай усе залишиться як є. Так цікавіше.
Він надіслав нові вірші:
«…Надто пізно прокинулося кохання».
Тамара прочитала вірші й занервувала. Ні, це треба негайно припинити. Тільки зізнань у коханні їй не вистачало.
Вона сиділа перед екраном, роздумуючи, як написати, що можливо настав час припинити безглузде листування.
Але вона не могла вже уявити своє життя без його листів.
Вона відправила усміхнений смайлик і добу не заходила на свою сторінку.
А коли зайшла, то побачила багато повідомлень. Він питав, чим образив її? Писав вірші.
Тамара не знала, що й думати. Що це таке? Прощальне послання? Поки вона міркувала, що йому написати, подзвонила дочка.
– Мамо, я все знаю. Про тата. Він любить тебе і кається. Він живе в друга на дачі, Олексія, здається. Йому важко. Мамо, я переживаю. Ну що ви як діти, і справді?
– А як ти дізналася? Він тобі подзвонив?
– Ні, він такий самий потайливий і впертий, як і ти. Ти ж сказала, що не приймеш його назад. Ось він і живе на дачі. Там навіть грубки нема, а на вулиці холодно.
А потім зателефонувала Людмила, сказала, що приїхала на дачу відвідати Віктора, а він лежить.
– Викликала швидку. Тамаро, ти чуєш? Віктор у лікарні, у нього серце…
– У якій? Ти зрадниця! Знала і не говорила! – вигукнула Тамара.
– У другій. Вибач, Тамаро…
Далі Тамара вже не слухала. Вона викликала таксі. Їй здавалося, що таксі їде надто повільно і довго, що вона не встигне.
Тамара раптом згадала повідомлення, натяки Федора.
«Цього не може бути! Віктор ніколи не любив поезії. Чи я його зовсім не знаю? А він, виявляється, романтик…»
Вона влетіла в палату і не одразу впізнала його, постарілого й нещасного.
– Ти прийшла, – видихнув Віктор і його очі ожили радістю.
Чоловік на сусідньому ліжку читав книжку.
– Вітю, чому ти не повернувся додому? Я чекала. Навіщо ти жив на дачі? Так і найгірше статися могло. Адже це ти писав мені? Чому одразу не зізнався? Я ж відчувала…
– Вибач мені. Я дуже шкодував, що пішов від тебе. Але тепер пізно каятися. Дякую, що ти прийшла. Я завжди любив тільки тебе одну. А це так, наслання, морок…
Він був такий нещасний, рідний і близький. Тамара взяла його руку, стиснула. Долоня в нього суха і тепла.
– А пам’ятаєш, як на весіллі ти сказала, що ми будемо разом, завжди, в горі і радості, – сказав він. В його очах з’явилися сльози.
– Ми обов’язково будемо разом. Чуєш? Ти тільки видужуй, – сказала Тамара.
Вона їхала додому і перечитувала його повідомлення. Все ж було зрозуміло, як вона одразу не здогадалася?
Але як бути з його зрадою?
Тамара прислухалася до себе і зрозуміла, що все ще любить колишнього Віктора, і що їй дуже хочеться пізнати його нового…