Світлана Володимирівна зайшла у свій кабінет похмуріша за хмару.
На вулиці о восьмій ранку було ще темно, і директорка будинку культури, не знімаючи куртки і не вмикаючи світло, мовчки в напівтемряві підійшла до вікна і задумалася.
– Все… – раптом рішуче пробурмотіла вона. – Досить це терпіти… Звільню його…
Десь поряд з нею постукали, і Світлана Володимирівна стрепенулася.
Їй здалося, що в шафі, де вона завжди залишала свою куртку, хтось є!
– Здалося, чи що… – пробурмотіла директорка, озираючись на всі боки.
І тут раптом пролунав чийсь голос:
– Світлано Володимирівно, можна мені увійти? Точніше – вийти…
Жінка насторожилася, невпевнено підійшла до вхідних дверей, різко відчинила їх.
Але за ними нікого не було!
– Світлано Володимирівно… – знову повторив голос.
– Хто це?! – ахнула вона.
Жінка не розуміла, що відбувається.
– Це я, Петро…
– Петро?!
– Ага… – і раптом дверцята шафи повільно відчинилися, і звідти вийшов чоловік, одягнений у костюм Миколая, і тримаючи в руках шапку з білою пухнастою бородою.
– Здрастуйте… Привіт вам із шафи… – безглуздо посміхнувся він директорці.
– Ти що там робиш? – розгублено запитала Світлана Володимирівна.
– Як що?! – Петро винувато посміхався. – На вас чекаю.
– На мене?! В шафі?!
Жінка квапливо увімкнула в кабінеті світло, і почала роздивлятися свого нового співробітника.
Він працював всього кілька місяців – на посаді сценариста, але вже дістав усіх своєю безалаберністю.
– Я взагалі-то, на вашому дивані спав, – залепетав той. – Але… Почув, як ви двері відчиняєте, і сховався… Про всяк випадок… Раптом ви сваритися будете….
– Як ти потрапив у мій кабінет, Петре?! – почала директорка. – Я ж відчиняла кабінет своїми ключами! Він був закритий!
– Так мені вчора люди передали, що ви мене дуже шукаєте, – недолуга усмішка на обличчі молодика все більше і більше дратувала жінку, але Петро цього не розумів.
– Мені сказали, якщо я у вас не з’явлюся, ви звільните мене. Ось я ввечері і з’явився. Думав, що ви сидітимете на роботі, як завжди, допізна, а ви…
– Як ти потрапив у кабінет, ще раз питаю?! – сказала Світлана Володимирівна. – У тебе що є ключі?
– Та ні, звісно. Тут прибиральниці підлогу мили, і поки вони воду у відрі міняли, я й сховався у цю шафу. Думав, вони підуть, я полежу у вас на дивані, і на вас почекаю…
– Що значить – полежиш на дивані?!
– Ну, я ж стомлений до вас прийшов. А прибиральниці раз і двері на замок зачинили. Ну, мені й довелося тут залишитися. Бачте, я навіть не встиг переодягнутися, у костюмі Миколая до вас прибіг. З підробітків.
– Значить, ти підробляєш? – зашипіла директорка. – Тому тебе три дні на роботі нема?
– Так я ж попереджав!
– Кого ти попереджав?
– Вас. Я вам казав, що мене три дні на роботі майже не буде. Але якщо я терміново знадоблюсь, ви мені зателефонуйте, і я з’явлюся. На свята завжди так. Усі підробляють…
– Ось ти й допідроблявся, Петре. Я ж тебе брала на роботу не як Миколая, а як сценариста. Ти пам’ятаєш про це?
– Ну так. А що?
– І люди, які мені тебе порадили, казали, що ти геніальний сценарист, який може написати сценарій за одну ніч.
– Є таке, – Петро кивнув, і нахабно позіхнув.
Світлана Володимирівна від такого нахабства розізлилася ще більше.
– Так ось! Вчора ти мені потрібен був дуже! Тому що треба було терміново написати сценарій для відкриття вуличної новорічної ялинки! Міська рада оголосила конкурс на цей захід, у якому беруть участь усі міські будинки культури. Чий сценарій буде кращим, той будинок і отримає фінансування. А це, до речі, дуже великі гроші! Але ж ми їх втратили! І тільки з твоєї вини!
– Чому це? – здивувався чоловік.
– Я тобі вчора весь вечір дзвонила, та так і не додзвонилася! Де ти був учора цілий день?
– Я ж говорю – підробляв Миколаєм я. У дитячих садках і школах. П’ять виступів поспіль.
– Чому ти не відповідав на мої дзвінки? Ти міг мені передзвонити?
– Міг, звісно, якби побачив ваші дзвінки…
– А чому ти їх не бачив?
– Розумієте, Світлано Володимирівно, – почав виправдовуватися той. – У мене вчора мій мобільний телефон діти у дитячому садочку… Той…
– Що той?
– Вони його… У воду впустили…
– У сенсі?
– Ми намагалися з виховательками з’ясувати, як це сталося, але діти не зізналися…
– Ох, як же ж ти добре брешеш, Петре! – картинно сплеснувши руками, вигукнула директорка. – Насправді, ти геніальний, але тільки не сценарист, а й брехун. Але тобі це вже не допоможе!
– Ви що, мені не вірите? – ображено спитав Петро. – Ось можете самі подивитися.
Чоловік дістав із кишені запакований у целофановий пакет мобільний телефон.
– Як ви гадаєте, мені його зможуть у майстерні поремонтувати?
– Ну, все, ти мене дістав! – жінка тільки зараз відчула, як їй жарко, зняла з себе куртку і жбурнула її на диван. – Сідай, до столу, і пиши заяву на звільнення за власним бажанням. Більше я терпіти цього не буду.
– Світлано Володимирівно, а чому ви вчора так і не з’явилися? – Петро навіть не ворухнувся.
– А тому що вчора – через тебе – мене саму мало не звільнили. Наш район на наш будинок тільки й розраховував! А тепер ми всі лишилися без великих грошей! Зрозуміло тобі?
– Ага, зрозуміло, – радісно кивнув чоловік. – І ви вчора з того всього гульбанили, га? І не виспалися.
– Петре! – ахнула жінка. – Швидко бери папір і пиши заяву на звільнення!
– Та чому ж одразу – на звільнення? – спокійно спитав Петро. – Чого ви одразу нервуєте? Я, між іншим, теж не виспався. На вашому дивані так незручно спати. І з дівчиною я через вас учора посварився.
– Через мене?!
– Ну звісно. Коли я їй зателефонував.
– А як ти їй подзвонив? У тебе ж телефон не працює.
– Так я з вашого робочого подзвонив, який стоїть на столі. Коли моя подруга дізналася, що я сплю на вашому дивані, влаштувала мені сварку. Приревнувала мене до вас, уявляєте.
– Петре! Я вчора собі поклялася, що якщо сценарій на ранок не буде готовий, я тебе звільню. І я стримаю свою обіцянку! Швидко бери ручку з папером.
– Ага, – спокійно кивнув Петро. – А якби я сценарій написав, що б ви тоді зробили? Ви мені виписали б премію?
– Звісно!
– Тоді виписуйте.
– Ти ще й жартуєш? Пиши заяву, Петре, більше я з тобою няньчитися не буду!
– Але ви про премію все-таки не забудьте. І загляньте до себе в стіл, у праву скриньку. Там зверху знаходиться сценарій.
– Який сценарій? – застигла Світлана Володимирівна.
– Як завжди – геніальний…
– Який ще геніальний? Ти що мені тут плетеш?
– А в комп’ютері – на робочому столі, файл із текстом. Добре хоч ви здогадалися пароль на комп’ютер не ставити…
Світлана Володимирівна метнулася до столу, залізла в нього й витягла пачку аркушів із уже надрукованим текстом. Пробігла перший листок очима, і здивовано глянула на свого співробітника.
– Петре, ти звідки дізнався? Я ж до тебе так і не змогла додзвонитися.
– Ну, я не міг просто так до ночі сидіти без діла. А у вас у кабінеті і каво-машина працює, і туалет є. Ну, я попив кави, потім сів за стіл, відкрив ваш діловий щоденник…
– Що?!
– Ага, – винувато кивнув Петро. – Я такий… Цікавий я. Ну і прочитав, що вам треба зробити терміново. А там, перший запис, великими літерами написано:
«Сказати цьому недолугому написати сценарій на відкриття вуличної ялинки, якщо звісно, він з’явиться до вечора…
Недолугий з’явився і… Написав… За ніч… І не виспався зовсім…
– Ти, цей… Петре… – Світлана Володимирівна дуже розгубилася. – Я про недолугого написала, тому що була сама не своя від злості …
– Я розумію… – знову посміхнувся чоловік. – Ну, що, читатимете сценарій? Чи повірите, що він геніальний? До речі, можете одразу надсилати його на конкурс. Він чудовий.
– Ну, Петре… – жінка повільно сіла в крісло. – Ну, що мені тепер з тобою робити?
– Що хочете, те й робіть… – знизав плечима чоловік. – Але я б на вашому місці мене пробачив. Адже мій сценарій переможе однозначно. І наша вистава буде найкращою в місті. У цьому я впевнений на сто відсотків. А тепер дозвольте, я, все-таки, піду у свою машину, візьму речі, й переодягнуся. Втомився я від цього вбрання Миколая…
Петро винувато посміхнувся, і вийшов з кабінету.
І Світлана Володимирівна зрозуміла, що цього чоловіка вона, звісно ж, не звільнить.
Не дарма ж про нього кажуть, що він – геніальний…