– Не розумію, що ти чекаєш? Тобі давно час застрибнути у вагон поїзда. Ти ж не молодієш! – Настя запитально подивилася на подругу. Світлана зіщулилася і засопіла.
– Як, от скажи, як по–твоєму я мушу застрибувати? – Запитала вона.
– Та просто. Поговорити тобі з Сашком треба. Пояснити, що тобі вже багато років і що тобі хотілося б розуміння – чи полінуєтеся ви чи ні, хоче він дітей чи не хоче, – Настя закотила очі. – Господи, невже ви не розмовляєте один з одним?
– Розмовляємо, – буркнула Світлана.
– Ну от…
Настя продовжила розвивати тему заміжжя Світлани та народження дітей та давати поради, а Світлана абстрагувалась від усього цього. З одного боку, Настя вже давно заміжня і у неї вже аж 3 дітей, а з іншого боку, вона нещодавно роз’їхалася з чоловіком по різних квартирах. Ось чому вона може її навчити? Як вийти заміж, народжувати дітей, а потім розлучитися? Ні, така наука їй точно не потрібна.
– Світлано, ти чого мовчиш? – голос Насті вивів Світлану з глибокої задуми.
– Ой, вибач. Я не розчула… Що ти сказала? – Запитала Світлана.
– Чай, говорю, будеш? – поцікавилася Настя.
– Так, так, буду. Із задоволенням, – усміхнулася Світлана.
Світлана посиділа у Насті ще пів години і зазбиралася додому.
Настя стояла і дивилася, як Світлана взулася в кросівки, натягла пуховик і взяла в руки свій рюкзак.
– Ой, Світлано, – сказала вона. – Треба б тобі над іміджем попрацювати. Ну, що це за вигляд у тебе? Ти ж жінка! Ну чому не можна було вибрати не таку безрозмірну куртку, не такий величезний рюкзак і не такі величезні кросівки? Добре, що зачіска на голові пристойна! – додала Настя.
Світлана не стала нічого говорити, а просто посміхнулася і знизала плечима.
– Гаразд, іди вже, – похмуро сказала Настя і Світлана вийшла з її квартири.
Світлана вийшла з під’їзду, постояла трохи і попрямувала додому. Дорогою їй надійшло повідомлення від її хлопця про те, що він поїхав на зустріч із колегами і потім поїде до батьків. Світлана зітхнула і пішла далі.
…Наступного дня Сашко теж не прийшов і через день теж.
Світлана ходила туди сюди їхньою маленькою квартиркою. Їй було мало! Мало повітря, мало місця! Їй було мало всього!
Говорять, що у жінок більш розвинена інтуїція. Ось і Світлана відчувала, що щось відбувається, але що? Напередодні Сашко освідчувався їй у коханні. Але ж не могло це почуття зникнути миттєво! Чи могло? Адже кажуть, що є кохання з першого погляду. Та що там, кажуть, вона сама подивилася на Сашка і відразу закохалася. Миттєво!
– Ти б погуляти сходила б чи що, – запропонувала їй Настя, але Світлана відмахнулася від її набридливих порад і пропозицій і за всі вихідні так і не вийшла на вулицю жодного разу.
Сашко повернувся додому лише у понеділок увечері. І Світлана вирішила, що час для серйозної розмови настав.
– Ну, і коли ти збирався розповісти мені про неї? – пішла ва–банк Світлана. Сашко зніяковів.
– Що ти маєш на увазі? – запитав він.
– Ні що, а кого, – Світлана запитливо подивилася на Сашка.
– Світлано… Ти знаєш… Я… Я… Я не знаю. Я заплутався. І вже не впевнений, що люблю тебе, – сказав він.
Ось і все. Мить – і всі Світинині мрії та надії зруйновані.
– І… Що ми робитимемо? – Запитала вона.
– Нічого. Житимемо далі, – Сашко знизав плечима.
– А що тебе не влаштовує? Може, ми можемо це виправити? – Навіщось запитала Світлана, хоча раніше думала, що якщо вже таке трапиться, то треба кидати все і йти.
Сашко пройшовся кухнею з глибокодумним виглядом і, раптом, став висловлювати Світлані претензії. Ну а вона сиділа, опустивши очі і слухала…
Наступні кілька місяців були для Світлани абсолютно безрадісними. Вона намагалася змінити в собі те, що Сашку не подобалося. А потім раптом зрозуміла, що вона не може цього зробити, бо це буде не вона, а хтось інший і все життя гратиме чужу роль.
А потім Світлана розлютилася. Адже в неї теж були претензії до Сашка, але вона розуміла, що він така ось людина і навряд чи зміниться і приймала його з усіма перевагами та недоліками.
“Та що я хочу довести йому? Що я краща за ту дівчинки з його роботи?” – думала вона. – “Ось навіщо мені це треба?”
Мабуть, це був переломний момент у її житті, бо через кілька днів вона зібрала свої речі і пішла.
– Світлано! Так це чудово, що так склалося. Та й Бог із ним, із цим Сашком твоїм. Давай я тебе з кимось познайомлю, – запропонувала Настя.
– З ким познайомиш? – Світлана була здивована. Вона гадала, що знає всіх друзів Насті.
– Слухай, у мене у головного бухгалтера син – шикарний варіант. Колега одна моя теж має сина, він в Ай ТІ працює. Та повно в тебе претендентів на руку та серце буде. Ну що знайомлю? – поцікавилася Настя.
Світлана заперечливо похитала головою.
– Ні. Не хочу, – сказала вона.
– Подруго, нагадую тобі про те, що скоро буде пізно. Тобі й так уже майже 35! Годинник цокає, – Настя кинула на Світлу похмурий погляд.
Світлана посміхнулася.
– Щось у тебе то поїзд іде, то годинник цокає, – Світлана знову похитала головою. – Настю, я справді не хочу ні з ким знайомитись.
– То ти ж тоді залишишся сама! – Вигукнула Настя.
Світлана знизала плечима.
– Ну то й що? Ти ж зрештою теж одна залишилася, – сказала вона.
Ішов час. Зрозуміло, Настя все одно намагалася знайомити Світлану з різними молодими людьми.
– Твій Сашко одружився! Дивись, навіть року не минуло! І ти повинна почати з кимось зустрічатися і вийти заміж, – шипіла Настя.
А Світлана тільки зітхала. Так, їй було прикро, що її колишній так швидко влаштував свою долю. А ще образливіше, що він одружився з цією дівчиною, а Світлану “маринував” майже 8 років. І саме тому, Світлана іноді все–таки ходила на побачення, але жодне з цих побачень не переросло у щось більше.
– Світланко, ну будь ласка, будь ласка. Ну востаннє. Один маленький, останній разочок, – Настя склала руки на грудях. – І я від тебе відстану назавжди.
Настя вкотре намагалася вмовити Світлану на побачення.
– Гаразд, – кивнула Світлана. – Тільки це і справді востаннє.
І знаєте, Світлана ніби у “воду дивилася”. Після того самого побачення на яке знову прийшов хлопець, який їй зовсім не сподобався, Світлані запропонували попрацювати в іншому місті на кращих умовах і вона погодилася.
– Значить ти їдеш? – сумно спитала Настя.
– Так, – кивнула Світлана.
– І тобі там винаймуть квартиру і ти станеш начальником відділу? – знову спитала Настя.
– І зарплата моя збільшиться вдвічі, – додала Світлана і посміхнулася. – Так, Настю, так. І ти знаєш, я щаслива.
Настя трохи помовчала і сказала.
– А може воно і на краще. Почнеш нове життя в новому місті, – філософськи зауважила вона.
– Можливо, – сказала Світлана.
Світлана квапливо крокувала вокзалом, тягнучи за собою невелику валізку. Вона явно запізнювалася на потяг, який мав відвезти її з цього міста, де все нагадувало про минуле, від якого вона ніяк не могла втекти – кожен провулок, кожне дерево, кожен погляд випадкового перехожого – все, буквально все нагадувало їй про Сашка. Попереду на неї чекало нове місто, нова робота і, можливо, нове життя.
Вона кинула погляд на годинник – 18:57, до відправлення поїзда залишилося лише 3 хвилини! І вона побігла.
Вона бігла так швидко, як тільки могла, відчуваючи, як серце б’ється в грудях. Коли вона нарешті добігла до платформи, поїзд уже практично відходив від перону. Світлана не стала роздумувати і шукати свій вагон, а просто застрибнула в останній.
– Та що ж ви спізнюєтеся! – обурилася провідниця. – Давайте квиток, я перевірю, чи в той поїзд ви сіли.
І тут Світлана щось відчула – хтось за нею теж заскочив у цей останній вагон.
Потяг почав повільно від’їжджати від платформи.
– Тримайте, – провідниця простягла квиток Світлані. – Ідіть у свій вагон.
– Тепер ви. Давайте свій квиток, – Світлана озирнулася на ще одного пасажира і застигла.
Ним виявився молодий красивий чоловік – високий блондин із пронизливими блакитними очима та легкою усмішкою на обличчі…
– Дякую, що дочекалися мене, – сказав хлопець, а Світлана не стала слухати їхню розмову і попрямувала шукати своє місце.
– Треба ж, – Світлана задумливо дивилася на свого попутника. – Виявляється ми їдемо в одному купе.
Так, цим попутником виявився той самий, хлопець, що спізнився разом з нею.
– Мене звуть Денис, – представився він.
– Світлана, – відповіла вона, відчуваючи, як її щоки злегка почервоніли.
Потяг продовжував набирати швидкість, і за вікном почали з’являтися силуети дерев та будинків. Світлана відчула, як між ними виникла дивна, але приємна тиша. Ніхто з них не поспішав заговорити, вони просто спостерігали за тим, як змінюється пейзаж за вікном.
– Куди ви їдете? – Запитав Денис за кілька хвилин.
– У Черкаси, – відповіла Світлана. Виходжу на нову роботу. А ви?
– Туди ж, – усміхнувся він. – Тільки я їду відвідати друзів.
Вони продовжили розмовляти, обговорюючи улюблені книги та фільми. Світлана зауважила, що розмова з Денисом дається їй легко, ніби вони були знайомі все життя. Його розповіді про подорожі та цікавих людей, яких він зустрічав, зачаровували її. А його сміх… Цей сміх змушував її забувати про все у світі.
Але щось у ньому було незвичайним. Він говорив упевнено, але іноді робив паузи, наче перевіряв її реакцію. І погляд його, хоч і теплий, часом ставав гострим, ніби він шукав щось у її очах.
У якийсь момент Світлана усвідомила, що більше не хоче, щоб цей поїзд зупинявся. Їй хотілося, щоб їхня поїздка тривала вічно, щоб вони продовжували ділити ці маленькі моменти, які здавалися такими важливими.
Коли поїзд під’їхав до станції, Світлана відчула таке, що вона не могла пояснити. Вона знала, що це розлучення буде важким, навіть незважаючи на те, що вони щойно зустрілися.
– А он мої друзі, – сказав Денис. – Світлано, а давай ми відвеземо тебе додому, а потім підемо гуляти. Що скажеш? – спитав він.
– Ні. Мене повинні зустрічати з роботи, – збрехала Світлана. – Та й взагалі мені треба розібрати речі, закупити продукти. Я ж таки жити тут зібралася, – Світлана розуміла, що Денис їй сподобався і була рада цьому – адже стільки часу пройшло після її розставання з Сашком і тільки зараз вона дійсно з ним розлучилася і була готова до нових стосунків. Але, на жаль, Денис обмовився, що в нього є дівчина, а це перекреслювало буквально все.
– Так, я розумію. Давай тоді в неділю вранці, – Денис продовжував наполягати на зустрічі. – Ми якраз збираємося поїхати погуляти.
– Добре, – погодилася Світлана і тоді вони обмінялися телефонами.
Світлана підійшла до зупинки. Денис та його компанія стояли там, де вони домовлялися зустрітися. Здавалося б – зроби крок і вся ця компанія буде і Світіниною компанією теж. Але… Вона раптом злякалася, що не зможе вписатись. Вони всі були такими веселими, молодими, а їй уже 35.
“Чому я не спитала Дениса скільки йому років?” – подумала вона.
Світлана ще раз подивилася на цю компанію і вирішила нікуди з ними не їхати.
Вона обернулася і несподівано зрозуміла, що поруч з нею стоїть якийсь хлопець.
– Передумали з нами їхати, га? – спитав він.
– Та ні… Я…, – Почала лепетати Світлана.
– Та годі вам. Я ж бачу, – він усміхнувся. – А знаєте, Світлано, Денис сказав правду – ви дуже гарна. А давайте просто погуляємо містом і я вам розповім його історію, – запропонував незнайомець.
– Давайте, – погодилася Світлана. – Як вас хоч звати? – Запитала вона.
– Андрій, – представився хлопець і посміхнувся.
Світлана з Андрієм перейшли на інший бік і повільно пішли тротуаром.
І чим далі вони йшли від місця зустрічі, тим цікавіше і цікавіше ставало Світлані. Увечері Андрій провів її додому, і вона знала, що це її людина і що вони будуть разом.
Одружилися Андрій та Світлана швидко. Навіть надто швидко. Так само швидко, як і її колишній. Денис, звісно, був свідком і сказав милий тост, в якому він розповів, що коли їхав поїздом зі Світланою, то всю дорогу дивувався наскільки вона підходить його другу – Андрію. Саме тому, Світлана іноді ловила на собі його дивні погляди. І саме тому він зробив усе, щоб вони з Андрієм познайомилися.
А Світлана дивилася на свого Андрія і думала, що іноді доля створює такі повороти, які неможливо передбачити.
Що її подруга звичайно має рацію в тому, що іноді потрібно застрибнути у вагон поїзда.
Але головне, щоб ти застрибнула у свій вагон і тоді ти точно не пропустиш свого шансу і своєї історії кохання…