Дівчина уткнулася в піджак літнього чоловіка й заплакала.
-Ну чого ти, Світлано. Що ж тут поробиш, – зітхнув старий фотограф. – На плітки не звертай уваги. Люди побалакають і перестануть. А в тебе дитина залишиться. А батьки довго гніватися не будуть. Усе вибачать. На те вони й батьки.
-Дядько Іване, – схлипнула Світлана. – Ось Ви скоро поїдете. Хто ж мене заспокоюватиме?
-А давай, я тебе сфотографую на прощання. Захід сонця красивий, – запропонував старенький. – Фотографія – це мить життя. Дивитимешся і згадуватимеш мене старого.
-Дівчино, ви така гарна. А можна, я з вами сфотографуюсь, – розсміявся незнайомий хлопець і простягнув їй імпровізований букет із листя. – Захід сонця! Краса! Мої друзі позаздрять.
-Ставайте поряд, – погодився фотограф. – Гарне фото вийде!
-Як звуть тебе, лицарю? – усміхнулася Світлана.
-Євген!
Хлопець поцілував дівчину в щічку, махнув рукою і побіг…
Це було тридцять років тому.…
…Світлана Миколаївна зайшла у кімнату і взяла телефон. Вона трохи подумала і рішуче набрала номер.
Слухавка озвалася довгими гудками. Ніхто не відповів. Світлана Миколаївна важко зітхнула і підійшла до вікна.
Це місто так і не стало їй рідним. Воно тиснуло на неї своєю величчю та урочистістю.
Вона дуже сумувала за вузькими вуличками Одеси. За криком продавчинь на Привозі, солоним запахом моря та квітучою весною акації…
Але так склалося життя. Син виріс, вступив в інститут. Коли Світлана Миколаївна поховала батьків, син узяв її до себе…
Серце стрепенулося. Жінка сіла в крісло.
-Господи! Що ж сталося? – подумала вона. – Здається, я все зробила правильно. Стіл накрила. Спекла рибний пиріг. Була дуже привітна. Що ж сталося? Сина дуже шкода. Він дуже переживає. Хлопчик виріс і по-справжньому закохався. У кімнаті закрився, вечеряти відмовився. Лежить, не виходить.
Світлана Миколаївна зайшла до себе в кімнату і знову взялася за телефон.
-Слухаю, – відповів дівочий голос.
-Іринко, не кидай слухавку, – поспішно заторохтіла жінка. – Я не хочу лізти у ваші справи, але відчуваю, що щось сталося погане. Провину я за собою відчуваю. Іринко, давай зустрінемося, поговоримо.
-А навіщо? – відповіла дівчина. – І так усе зрозуміло. Ми не можемо бути разом із вашим сином.
-Дитинко, не гарячкуй. Давай поговоримо, – благала Світлана Миколаївна. – Ігорчик дуже переживає. Ти побігла, нічого не пояснила. Кожен має право знати правду.
-Правду? – дівчина замислилась. – Мабуть ви маєте рацію! Я зараз приїду. Треба нам порозумітися якось…
…Світлана Миколаївна заметушилась. Вона поставила чайник на плиту, дістала приготований напередодні тортик, нарізала лимон. Пролунав дзвінок у двері.
В квартиру стрімко заскочила Ірина. Дівчина нервувала і, від хвилювання, смикала свою сумочку.
-Ігор вдома? – з порога запитала вона.
-Так, так, – заметушилася Світлана Миколаївна і покликала сина.
Ігор вийшов з кімнати. Побачивши Ірину, він криво посміхнувся, але очі його засяяли. Запала незручна тиша…
-Добре, тоді я почну, – нарешті зважилася дівчина і підійшла до комода. – Ось вона та сама фотографія! – раптом сказала вона і рішуче схопила фото, що стояло на комоді. – Ви хоч знаєте хто це?!
Ігор з матірʼю роти порозкривали від здивування.
-Ігорю, ти мені багато розповідав про маму і про батька. Казав, що його не стало. Це правда?
-Так, – розгублено промовив хлопець і глянув на матір. – Я ще маленьким був. Не пам’ятаю його.
-Ігор Євгенович, – усміхнулася Ірина. – Не хочу тебе засмучувати, але твій батько живий. Євген Сергійович, хлопець із цієї фотографії, живий і здоровий. Він є й моїм батьком так само. Тож ми, Ігорчику, брат і сестра!
Дівчина взялась за щоки і заплакала.
Світлана Миколаївна ахнула і сіла на диван. Ігор обійняв її.
-Іро, там пігулки на комоді! Давай їх швидше!
Коли жінці стало краще, вона лягла.
-Ні! Ні! Ви не родичі, – замахала вона руками. – Це я у всьому винна.
-Як же ж? – Ігор взяв фотографію в руки. – Ти завжди казала, що це мій батько. І по-батькові в мене Євгенович, як і в Ірини.
-Вибач мені синку… – Світлана Миколаївна зітхнула. – Це не він. Я тоді була молоденька. Познайомилася з хлопцем, який приїхав відпочивати.
Він мені квіти дарував, в ресторани запрошував. Одружитися обіцяв. А потім зник.
Звали його Віталій, якщо не набрехав. Того дня я дізналася, що чекаю дитину. Побігла до моря… Погарячкувала… А тут, мій сусід, дядько Іван. Він на пляжі фотографував людей. Заспокоїв та запропонував фото зробити…
Світлана Миколаївна сіла зручніше, поправила подушку.
-Незнайомий хлопець підійшов до нас тоді, – жінка посміхнулася. – Ти потім народився, – вона зазирнула в очі синові. – А що мені казати? Соромно. Ось я й вигадала цю історію… Дивно вийшло, ну що ж уже тепер… Так у тебе фотографія на згадку була. Ніби був колись батько. Пам’ять… І по-батькові я тобі цього хлопця дала. Він тоді мене дуже підтримав.
-Індійське кіно! – вигукнула Ірина. – Це що правда?!
-Правда, дитинко, – махнула рукою Світлана Миколаївна. – Вибачте мені, трохи все вам не зіпсувала…
Після весілля, Світлана Миколаївна підійшла до свата.
-Ви якось забули забрати, – вона простягла йому стару фотографію.
Євген Сергійович довго вдивлявся у фото, потім здивовано глянув на жінку.
-Ти?! Не може бути! – він похитав головою. – Буває ж таке…
-Дякую вам за все, – тихо прошепотіла Світлана Миколаївна…