На ювілей до Світлани Сергіївни зібралися рідні та знайомі. Їй виповнилося шістдесят років.
Начебто б іще й не стара, і вже немолода, а старою себе жінка назвати не могла.
Надто вже вона енергійна й діловита!
З молодості в неї робота кипить.
Людей в кафе зібралося багато – чоловік, двоє синів з дружинами, родичі й колеги, правда вже колишні…
На роботу Світлана більше не ходила.
– Надовго не прощаюся, я вас буду відвідувати, – сказала жінка на підприємстві, де пропрацювала бухгалтеркою все життя. – А взагалі й не уявляю, як це вдома сидіти, на пенсії. Але всі приходять до цього, от і я… Настала моя черга.
Колеги поважали Світлану Сергіївну. Добра душа в людини, обов’язково всім допоможе й порадить.
Директор шкодував, що такий цінний фахівець іде, але подітися нема куди. І колеги теж шкодували.
– Світлано Сергіївно, не дамо ми вам спокою вдома, будемо дзвонити! А хто ж нам все підкаже?! – весело говорили вони, проводячи свою начальницю на відпочинок.
– Дзвоніть, дівчатка, дзвоніть, я не проти… – тільки й посміхалася жінка.
А зараз усі зібралися в кафе красиві і радісні. Сама ж ювілярка, так взагалі, наче помолодшала, а не навпаки!
На Світлані була гарна сукня кольору какао, шикарне намисто на шиї, навіть туфлі на невисокому підборі.
Це для неї було важливо, бо останнім часом вона й не пам’ятала, коли взувала щось на підборах, хоч і невисоких.
– Мамо, яка ж ти у нас гарна й молода! – робили компліменти обидва сини, даруючи ювілярці величезний букет троянд.
– Дякую, мої любі, – обіймала й цілувала вона їх по черзі.
Святкування ювілею пройшло чудово, всі залишилися задоволені.
Чоловік Світлани – Іван, майже не зводив очей зі своєї дружини, сьогодні вона була особливо гарна.
З Іваном Світлана прожили хороше й спокійне життя. Вони прожили близько сорока років, дорожили один одним, намагалися не хвилювати і не засмучувати. Синів виховали гідних. А тепер мають право пожити й для себе…
– Іванку, ти теж звільняйся, годі вже на роботу їздити! – вмовляла дружина чоловіка.
– Гаразд, Світлано, подумаю, але ж я теж не уявляю, як це вдома сидіти? У мене в планах до сімдесяти років працювати, тож подивимося, як здоров’я дозволить, – відповів чоловік. – Наше покоління – працьовите, без роботи нам ніяк, – додав він.
– Тут я з тобою погоджуюся – робоче покоління, так нас виховали…
…Наступного дня після ювілею, Світлана встала раніше.
Все-таки в неї в гостях обидва сини з дружинами, її сестра з чоловіком і старенька мати.
Будинок Іван будував своїми руками, вірніше не те щоб своїми, але його робітники будували.
Він досі працював у будівельній компанії. Розвернувся на славу, добре були під рукою будматеріали, виписував дешевше, все таки собі.
А тепер радий, що збудував величезний будинок, бо ж родичів у них багато і всім є місце.
Світлана поралася на просторій, світлій кухні. Гості мали поїхати ближче до вечора, тому треба всіх нагодувати.
Сини любили мамин вишневий пиріг, і він уже стояв у духовці.
– Гості мої прокинуться і з пирогом чай питимуть, а хто й каву! – думала Світлана. – Люблю зустрічати гостей – весело! А то що ж ми вдвох з чоловіком у такому будинку… Правда мама ще є, але її й не помітно майже… Рідко виходить на подвірʼя, слабенька вже…
Минуло трохи часу. Раптом Світлана почула за спиною голос чоловіка.
– Світлано, тобі й сьогодні не лежиться?! – запитав він. – Все-таки ти вже перейшла рубіж у шістдесят років! Маєш берегти себе! — сміявся Іван. – Хоча комусь я говорю…
Іван знав неспокійний характер дружини.
Хіба лежатиме вона в ліжку, якщо гості в хаті? Завжди готувала сніданок і собі й чоловікові. Причому сніданок завжди смачний і ситний.
Іван, сідаючи за сніданок, завжди казав:
– Сніданок зʼїж сам, обідом поділися з другом, ну а вечеря… – і замовкав, а дружина питала:
– Ну, а вечеря?
– Вечерю я теж з’їм сам! – казав чоловік і обоє весело сміялися.
Поступово прокинулися гості. Всі зібралися на кухні, веселощі й радість тривали.
– Добре у вас тут, – казала Іра – сестра господині. – Краса, затишок, чистота й порядок, а подвірʼя яке доглянуте. Молодчина ти, Світлано.
– А що я? Я б без Івана так не змогла все облаштувати, ось мій головний помічник! – потріпала вона по волоссю чоловіка.
А Іван, дивлячись ніжно на дружину, теж казав компліменти:
– Так, Світланка моя красуня, найневгамовніша і мене підтягує, а вдвох, звісно, можна і гори звернути…
– Пощастило вам обом. І сестрі з тобою, і тобі Іване з моєю сестрою, – сказала Іра.
– Так, це точно. Я щасливий зі своєю Світланкою, навіть не уявляю, що було б тоді, коли ми з нею не познайомилися. Цікаво, як би склалися наші життя окремо?
Усі разом засміялися, бо історію їхнього знайомства знали всі.
– Та-ак, оце історія … – сказала Світлана. – Я теж не уявляю без тебе життя, Іванку.
– Мамо, розкажи, хоч ми й чули багато разів, – попросив молодший син. – А краще ти тату, у тебе гарно виходить!
…У далеку пору безтурботного студентства з Іваном та Світланою стався кумедний випадок в автобусі…
Іван їхав після занять додому на маршрутці. Людей як завжди було повно. Він стояв, дивлячись у конспект, щось там вивчав. Вдома не хотілося гаяти час на конспекти. Після занять хотілося ще й погуляти, правда, ось з Олесею посварився вже, як тиждень.
Не розмовляє вона з ним. Та й він особливо не прагнув помиритись, щось зупиняло його. Тим більше, при знайомстві з його матір’ю, тій дівчина не сподобалася.
– Ой, синку, не сподобалася мені твоя Олеся, – сказала мати. – Щось хитре прослизає у її погляді і зовсім вона не доброзичлива. Прийшла вперше до нас у гості і навіть не привіталася, говорила якось грубо. Ну не знаю, Іванку, дивись сам, тобі жити з нею, а не мені…
Іван читаючи конспект раптом почув, як хтось торкнувся його за руку. Виявилося контролерка.
– Оплачуйте проїзд, – сказала вона, і хлопець простяг їй гроші.
Контролерка відірвала квиток і разом із квитком вклала у долоню одну гривню здачі. Іван машинально поклав руку в кишеню і…
…Світлана їхала із занять до себе в гуртожиток і дивилася у вікно. Дівчина домовилася з дівчатами увечері піти в кіно.
Контролерка віддала їй квиток, і дівчина машинально поклала руку в ліву кишеню. Вона була вільна, бо праворуч упритул стояв якийсь хлопець, а з усіх боків, було багато пасажирів.
Світлана раптом відчула, як чиясь рука намагається… Залізти до неї в праву кишеню!
– От же ж! Вже хтось щось витягти намагається! – обурено подумала вона.
Дівчина тут же ж поклала свою руку в кишеню, а там… Чужа рука! Чоловіча рука, тримала її гроші у своїй руці!
Світлана аж оторопіла від несподіванки.
Вона схопила руку й прошепотіла:
– Зовсім знахабнів?!
– Сама знахабніла! – почула вона у відповідь чоловічий голос.
– Останні гроші в мене хочеш забрати, не віддам! – рішуче й голосно сказала вона.
– Це не ваші гроші, – зашепотів хлопець. – Відпустіть руку.
– Як це не мої, якщо це моя кишеня? Навіщо ти поліз у мою кишеню? – вже голосно вигукнула дівчина, а пасажири почали на неї озиратися.
Світлана бачила, що автобус під’їжджає до її зупинки, а вона може залишитися без грошей, тож з усіх сил намагалася розтиснути руку хлопця своїми тонкими пальчиками.
Незабаром боротьба в кишені припинилася, хлопець здався.
Світлана швидко схопила гроші, почала пробиратися до виходу й вискочила з автобуса.
– Ох, виборола я свої грошенята! – радісно подумала вона, і раптом побачила перед собою хлопця.
Світлана відкрила долоню, а там… Замість пʼяти гривень, лежала гривня.
Той самий хлопець з усмішкою дивився на неї.
– Ну-у-у, тепер зрозуміла, що це мої гроші?
– А що ти робив у моїй кишені?
– Помилився, поклав руку в кишеню, думав у свою, а виявилося… Он скільки людей, – уже сміючись казав він.
Світлана машинально поклала руку в кишеню. Там спокійно лежали пʼять гривень. Вона почервоніла, розсміялася, і не знала, що сказати…
– Виявляється, у моїй кишені була боротьба за гроші, причому за твої, – сміялася вона, дивлячись на хлопця.
А Іван заворожено дивився на Світлану… Як вона весело сміялася, яка в неї чарівна посмішка й променисті очі…
– Іван, – простягнув він руку і посміхнувся.
– Світлана, – відповіла та.
– Чомусь так і подумав, – відповів хлопець.
– Чому?
– Бо ти така ж світла й усмішка в тебе чарівна, – сказа Іван.
Автобус уже поїхав, а вони розговорилися.
– Ой, Іванку, а ти вийшов за мною, по свої гроші чи просто на своїй зупинці?
– Це моя зупинка теж, то що завтра вранці тут і зустрінемося? – запитливо подивився він на неї.
– Так, я о пів на восьму я тут буваю, приходжу раніше, щоб без запізнень на заняття потрапити.
– Ох ти яка, а я маю вічну звичку спізнюватися на заняття. Вранці не хочеться прокидатися. Але завтра я не просплю, обіцяю!
Вони ще трохи поговорили й розійшлися в різні боки. А назавтра зустрілися на цій зупинці. З того часу й не розлучалися…
…– Оце так! Через гривню розігралася така щаслива історія! – сміялися гості. – Історія на все життя…
Іван зі Світланою теж сміялися. Вони були раді все своє життя, що Іван тоді помилився кишенею, а вона спіймала його…