– Ох ти ж, скільки вас! – Степан Іванович широко розвів руки, наче бажаючи обійняти всіх одразу.
– Та ось, батьку, вирішили на вихідні до тебе приїхати, – син Андрій висаджував з машини своїх дітей – Лілю і Петра, а також сина друзів Романа.
Друзі їхали машиною за ними.
Дружина, Настя, вийшла з іншої сторони.
– Здрастуйте, Степане Івановичу! – вона, оглянувши садок і задоволено посміхнулася. – Дивлюся, хороший урожай буде. І груші, і яблука! Скільки можна буде всього заготовити!
– Так, Настуню, – Степан кивнув. – Зараз погода радує. Вишні теж було багато. Я вам там наварив варення. Заберете потім із собою.
– Чудово! – дружина Андрія потерла руки – самій поратися не довелося.
– А це хто такі до мене завітали? – Степан Іванович, звичайно ж, впізнав онуків, але вдав, що бачить їх уперше.
– Діду, ти що таке говориш? – здивовано вигукнула п’ятирічна Ліля. – Я ж твоя внучка!
– Хіба? – насупився дід. – Моя онука ще маленька. Я пам’ятаю, вона на букву Р казала Л.
– Діду, я вже підросла! І тепер можу цю літеру говорити! Дивись – р–р–р–р! – вигукнула вона, і всі засміялися.
– Ось тепер бачу, що ти моя внучка! А хто ці хлопці з тобою? Щось не можу розібрати ніяк, – примружився дід Степан.
– Ну ти чого, діду? Це ж Петро, мій брат! А ось Романа ти не знаєш, це наш друг! – розповіла Ліля дідові все про всіх. – Йому також дванадцять років, як і Петру.
– Ого, зовсім дорослі вже мужики! – Степан Іванович погладив хлопців по волоссю. – Ну, проходьте до хати чи в саду погуляйте, якщо хочете.
Діти залишились в саду. Садок був великий, місця у ньому було багато. Навіть гойдалки там були. Туди й вирушили хлопці разом із Лілею.
– Батьку, познайомся – це Іван і Даринка. Роман – їхній син, – представив Степанові друзів Андрій, що вже під’їхали. – Ти ж не проти, якщо вони теж до тебе приїжджатимуть на вихідні? Ми шашликів насмажимо. Домовилися?
– Домовились, чого ж ні, – Степан був радий гостям.
Без дружини було йому нудно одному. Поховав її рік тому, не було їй і шістдесяти п’яти років.
А Степанові вже сімдесят, але він був ще міцний старий. Сам займався садом і городом, копав, збирав урожаї, робив заготівлі, які потім забирав син. У всьому селі не було старого міцнішого і хазяйновитішого. Жінки ставили Степана у приклад своїм чоловікам.
Будинок в Івановича теж був міцний, добротний. Такий як і все господарство.
Гостей Степан любив. Він починав почуватися затребуваним, необхідним. Тому завжди в нього були припасені продукти, щоб нагодувати всіх. Та тільки кого всіх? Син із сім’єю приїжджали нечасто. А більше дітей Степан не мав. Хіба що хтось із сусідів зайде.
А тут ось ще Андрій друзів привіз із собою. Хороші, мабуть, люди, друзі Андрія. З поганими син не став би знатися… Он, і мангальчик вже зібрали!
– Степане Івановичу, треба б дрова, – Іван обтрусив руки після встановлення мангала. – Не дасте нам?
– Чому ж ні. Тільки великі вони у мене для вашого мангалу. Зараз дрібніші нарубаю. І він, хвацько орудуючи сокиркою, нарубав акуратних полінець, які якраз підходили за розміром.
– Чудово у вас виходить! – щиро захопився Іван.
– Все життя сам дрова собі заготовляю, – усміхнувся дід.
Чоловіки займалися мангалом, а жінки накривали на стіл.
– Івановичу, привіт! – за парканом з’явилася кудлата голова сусіда. – Чого це у тебе людей стільки? Свято якесь чи що?
– Ой, Василю, – махнув рукою Степан. – Не до тебе зараз. Син приїхав з онуками й друзями.
– А-а-а, он воно що! А ти тут як офіціант – принеси, подай, і не заважай? – засміявся Василь. – На все готове приїхали? Щось я їх у тебе не бачив, коли ти тут копав свої грядки і дерева на зиму утеплював.
– Василю, та йди вже! Дуже тебе прошу! Син у мене працює, зайнятий чоловік. Коли йому їздити? Ось на вихідні приїхав і то добре. Казав що на вихідні тепер приїжджатиме.
– Ха-ха, ну так! Відпочивати – не працювати. Чого ж не їздити? – усміхнувся Василь і пішов.
– Та ну тебе, настрій мало не зіпсував, – сказав Степан тихенько.
Слова Василя трохи зачепили його, але він відігнав ці думки і зайнявся гостями.
Так і повелося – як вихідні, в Степана людей повен двір. Діти то в саду гойдаються на гойдалках або граються у хованки, то на ставку.
Дорослі незмінно смажать мʼясце. Років шість так їздили до нього. Щоправда, допомогти по господарству ніхто не запропонував жодного разу. Та Степан і не просив. Незручно якось…
…Але одного разу Степан занедужав. Гості приїхали, а хазяїн їх не зустрічає. У хату зайшли, а він лежить на ліжку.
– Андрійку, синку! Настю! Іванку, Даринко! Вибачте, заради Бога! Щось занедужав я, – Степан лежав білий і важко дихав.
– Що з тобою, батьку?! Ти викликав лікаря? – Андрій був розчарований, що вихідні зіпсовані, але вигляду намагався не показувати.
– Та був лікар,– махнув рукою Степан.– Сказав, що треба відпочивати. Що це якась накопичена втома. А хто її накопичив і де – хто її знає!
– А ну що ж, тоді лежи, відпочивай. Ми іншим разом приїдемо, – Андрій розвернув гостей і вивів на вулицю.
– Ну що ж, вихідні скасовуються. Чекаємо до наступних, – Андрій пішов до машини.
– То, може, дідові Степанові потрібна допомога? – запитав Роман.
Хлопцеві вже виповнилося вісімнадцять, але він завжди із задоволенням приїжджав до діда Степана в село, хоч це був і не його рідний дідусь.
– Та яка допомога? Сказали ж – відпочинок потрібен! Ось, хай лежить, відпочиває. Ми тільки заважатимемо тут, – Андрій із сімʼєю сіли в машину, помахали всім рукою і поїхали в місто.
Іван з Дариною ніяк не могли вирішити, що робити. Син рідний поїхав від батька, а їм що робити?
– Я все таки спитаю, раптом треба щось, – Роман зайшов у хату.
– Ти чого, Романе? – здивувався Степан.
Йому завжди подобався цей спокійний, розважливий хлопець. Степан мимоволі порівнював його з онуками, і порівняння не завжди були на їхню користь.
– Дядьку Степане, може, вам щось треба? Ми на машині, можемо привезти, – хлопець став поруч із ліжком Степана.
– Та ні, Романе, нічого не потрібно. Дякую, що спитав. Їдьте! Я відлежусь і встану, – Степан мало не розплакався.
Чужа дитина запропонувала допомогу, а рідний син поїхав, тільки й бачили його.
– Ну гаразд, я тут номер телефону свій залишив. Якщо що – дзвоніть, добре?! – Роман поклав листок із номером на стіл і, попрощавшись, вийшов.
– Гаразд, поїхали, – махнув він батькам. – Я свій номер залишив. Про всяк випадок.
А невдовзі Романа взяли на службу.
Дід Степан зовсім зліг. Сил не було.
Син приїжджав ще кілька разів, але, бачачи, що батько не може зустрічати гостей, зовсім перестав приїжджати.
Сад запустився, заріс і виглядав недоглянутим. Перезрілі плоди лежали на землі.
– Андрію, ти б хоч з’їздив до батька, – запропонувала якось дружина. – Може, його уже давно не стало і будинок продати можна буде. Дітей у нього немає. Ти єдиний син. Значить, хата тобі дістанеться.
– А чого туди даремно їздити? – посміхнувся Андрій. – Я до його сусіда, Василя заходив, просив, щоб той мені подзвонив, коли батька не стане. Якщо не дзвонить, значить, живий ще.
А Степан і справді живий був. Вставав потихеньку, човгаючи ногами, ходив потихеньку по хаті. Звісно, йому вже було не до саду. Серце його було не на місці, коли він дивився на свій недоглянутий сад.
– Ну от, мабуть, і я піду вже скоро, – зітхав він.
А якось раннього осіннього ранку його раптом розбудив шум у коридорі.
– Невже заліз хтось? – подумав Степан і вирішив навіть не вставати.
– Дядьку Степане, – несподівано почувся біля його вуха шепіт. – Ти як тут взагалі?
Степан розплющив одне око, потім друге.
– Роман! Ти? – здивовано вигукнув Іванович.
– Так, це я! – сказав молодик.
– А я ось все слабий, але живий ще, як бачиш…
– Ти припини мені таке говорити! Бачив я тут Петра, він каже, що до тебе ніхто не їздить, – насупився хлопець.
– Та ніколи їм їздити, Романе, всі ж працюють, – зітхнув дід Степан.
І стільки розпачу було в цьому зітханні, що в Романа серце стрепенулося.
– Садок увесь заріс, треба прибрати там, паркан в двох місцях просів біля будинку. Дров у сараї майже не залишилося, – перераховував гість. – Дядьку Степане, а давайте поїдете до мене жити, га? Мені батьки купили квартиру.
– Та що ти! – усміхнувся дід. – Де народився, там і згодився. Тут моєї дружини не стало, я теж тут спочину.
– Ну, але не зараз! – заперечив Роман і вийшов з хати.
– Ох, образився хлопець, – засмутився Степан. – Навіть чаю не запропонував йому з дороги.
Скупа сльоза покотилася з очей і загубилася в зморшках. Аж тут знайомий звук за вікном привернув увагу старого. Він прислухався і навіть підвівся на лікті. Так звучить сокира, коли рубають дрова.
– Романе! – ахнув Степан.
Роман рубав на подвірʼї полінця. Через годину навколо хлопця зʼявилася велика купа дров, які він заносив у сарай. Повертаючись по останні, назустріч йому, човгаючи ногами в калошах, ішов дід Степан, несучи в руці два дровинячки.
– Вирішив допомогти тобі, а то все лежу, та й лежу, – наче вибачаючись передав їх Роману дід.
– Оце я розумію, оце ти молодець, дядьку Степане! – зрадів Роман.
Так у них і повелося. Роман приїжджав до Степана. Відремонтував паркан, побілив стовбури дерев у саду, розчистив зарості. Перекопав перед зимою весь город.
– Ох, як тепер добре стало! – сказав Степан, виходячи з хати. – Тепер точно, пожити ще варто!
З появою Романа Степан почав більше рухатися, ожив, зміцнів, навіть почав виходити за хвіртку і прогулюватися вздовж паркану, милуючись своїм доглянутим садом.
А якось наприкінці осені дід Степан сидів на ґанку, коли побачив, що хтось заходить у хвіртку. Він глянув хто там такий і очам своїм не повірив.
Рідний син приїхав!
Андрій вирішив сам перевірити, як там батько і коли готуватися до поминок.
Він аж оторопів, коли назустріч йому вийшов постарілий, але бадьорий батько.
– Яким вітром тебе занесло? – усміхнувся Степан, побачивши здивований вираз обличчя Андрія.
– А ти що, вже одужав? – буркнув той і замовк.
– А ти на що очікував? Що мене вже не стало? І чого тоді приїхав? Ховати мене? – знову посміхнувся батько.
– Та ні, хотів подивитися, в якому стані будинок і сад, – сказав син.
– А що тобі до мого дому й мого саду? – не зрозумів Степан.
А потім раптом спохмурнів: – Ану, пішов звідси!
Степан дуже розлютився.
– Будинок він захотів! Рік носа не показував, чекав, коли батька не стане, палець об палець тут не зробив ніц, а тепер хата йому потрібна! Ні будинку, ні саду, ні метра землі тобі тут не буде!
Він розвернувся і пішов у хату. А потім обернувся:
– Іншому синові будинок дістанеться. Який не забув мене. І не здумай до юристів іти потім.
Старий зайшов у хату і зачинив двері.
– Хто там, дядьку Степане? – визирнув з льоху Роман, який ремонтував сходи, що вели вниз.
– Хто? Так, так, синку, незнайомець дорогу запитав, – відповів дід.
– І що, ти показав йому дорогу?
– Ні, синку, я просто порадив йому не повертати більше в цей бік…