У невеличкому селі кожна людина на очах. Усі знають, де працює, як живе, з ким дружить, із ким зустрічається.
Сім’ї теж під постійним «контролем»: ці сваряться через нісенітниці, ті багато гульбанять, он ті – ледачі, а ось ці – люди порядні…
Сім’ю Прокопчуків відносили до останньої категорії.
Чоловік Степан і його дружина Ольга працювали у місцевій агрофірмі.
Їх молодший син Артем нещодавно закінчив школу, а старший Дмитро займався бізнесом. Нормальна, працьовита сім’я…
Степана всі поважали, навіть побоювалися – з характером був мужик.
Ольга була тиха, привітна, дуже добра не лише до людей, а й до братів наших менших.
Усі місцеві кішки та собачки знали, до кого бігти, якщо трапилося щось. Ольга допомагала їм, лікувала, доглядала…
Сини теж не викликали нарікань – вчилися нормально, не гульбанили.
Жителям села й на думку не могло спасти, що в цій, цілком собі благополучній зовні родині, станеться те, що сталося…
…Все було чудово, поки Степан, несподівано, не вирішив поміняти роботу. У місто зібрався:
– Грошей треба заробити, – сказав він. – Синам житло купити. А то раптом вже й одружаться, а дружину привести нікуди.
Ользі ідея не дуже сподобалася, але суперечити чоловікові вона не стала.
– Дивися сам, Степане, – сумно сказала вона. – Тобі видніше…
І Степан поїхав. Спершу приїжджав на вихідні. Потім – раз на місяць. Далі ще рідше…
– Зовсім ти відвик від нас, Степане, – шепотіла Ольга, притискаючись до міцного чоловіка. – Ми ж сумуємо.
– Облиш, жінко, – відмахувався чоловік. – Сини вже дорослі, а ти працюєш. Чого сумувати? Ще рік–два попрацюю і повернуся.
А далі почалося щось дивне… Щоразу, приїжджаючи додому, Степан почав говориті дружині про зраду!
Спочатку Ольга не звертала уваги – думала чоловік жартує, що вона йому зраджує.
Потім намагалася виправдатися, але чоловік тільки сердився і навіть казав, що розлучаться.
…Вкотре Степан приїхав через два місяці. Чоловік зайшов у хату і мовчки сів за стіл.
– Ну що нагулялася?! – раптом запитав він і якось так подивився на дружину, що Ольга аж стрепенулася.
– Степане, та ти що?! – ахнула вона. – Як ти можеш таке говорити?
– Говорити? – Степан встав з–за столу. – А як ти можеш так зі мною вчиняти?!
Ольга заплакала.
– Степане, будь ласка, не говори такого, – благала вона. – Сини почують. Я ні в чому перед тобою не винна…
– Невже? Люди даремно говорити не стануть! А сини нехай знають, яка у них матуся!
І він виставив Ольгу за двері.
– Йди. Бачити тебе не хочу.
Ольга намагалася щось говорити, стукала у двері, але відповіддю було мовчання…
У цей час Степан наставляв синів:
– Ця жінка вам більше не мати. Вона нас зрадила. Нехай живе, як хоче. Подалі від нас. І не смійте з нею спілкуватися!
Чому дорослі хлопці послухалися батька і не заступилися за матір – ніхто згодом зрозуміти не міг.
Ольга все життя пестила і плекала своїх хлопчиків, ні в чому не відмовляла, дбала день і ніч. І раптом така байдужість…
Як не плакала Ольга, як не просила її впустити, двері не відчинилися.
Жінка сіла на лавку біля паркану. І просиділа там усю ніч.
Зранку з хати вийшов Степан. Дав Ользі її паспорт, до ніг кинув пакет із одягом і сказав:
– Не сиди тут. Іди.
Ольга заглянула в пакет й оторопіла від побаченого!
Всі її речі були зіпсовані…
Куди йти і що робити Ольга не знала. Її батьків давно не стало, а родичі жили дуже далеко.
З двору вийшла сусідка:
– Сидиш? – запитала вона.
Ольга кивнула, не знаючи, що сказати.
– Я все чула, – сусідка погладила Ольгу по голові. – Наговорив Степану хтось про тебе. Не плач. Все владнається. А поки що ходімо до мене. Поспати тобі треба…
Як не намагалася Ольга заснути, не вийшло. Вийшла на кухню. Сусідка посадила пити чай:
– Що робитимеш, сердешна?
– Ох, не знаю, Семенівно. Чекатиму. Може, схаменеться Степан, охолоне…
– А якщо не охолоне? Де жити збираєшся? У тебе ніби ж квартирка була…
– Коли це було! Ми її давно продали, коли купували цю хату. Степану всі гроші й віддала.
– Отже, частка твоя у вашому житлі є?
– Нема…
– Як так?!
– Степан будинок на матір оформив. Ще тоді. Сказав, що так буде краще. Я не сперечалася…
– Значить немає в тебе ні колу, ні двору, – задумливо сказала сусідка, хитаючи головою.
– Значить нема… – пробурмотіла Ольга.
– Тоді живи у мене. Поки що. Я жінка самотня. Вдвох веселіше.
І Ольга лишилася. У хаті, навпроти своєї.
Однак жити там довго їй не вдалося. Щоразу, зустрічаючи дружину на вулиці, Степан дуже сварився. Кілька разів це було при синах. Ті стояли й дивилися. Не втручалися…
Зрештою, Ольга зрозуміла, що додому її не пустять. Допомоги й захисту чекати нема звідки. А зустрічі зі Степаном ставали дедалі гіршими…
Кілька разів жінка намагалася з ним заговорити, та де там! Чоловік був невблаганний…
Останньою краплею для Ольги стали фотографії чоловіка в соцмережах із якоюсь яскраво нафарбованою жінкою.
Вони стояли обійнявшись десь у місті і посміхаючись на весь рот…
Ольга поїхала із села в місто. Влаштувалася двірничкою.
Працювала на совість. Чистила, підмітала, мила під’їзди.
А потім… Ночувала в комірчині. Орендувати квартиру не було за що.
Слава Богу було літо. Про те що буде взимку, Ольга не думала. Боялася думати…
Кілька разів жінка дзвонила до синів, але ті не відповідали. Можливо, зв’язку не було, а можливо – бажання розмовляти.
Словом, коли настала зима, жінка повернулася до рідного села. Щойно вона з’явилася, як їй розповіли, що Степан живе з «якоюсь неприємною бабою» – із міста її привіз. Знову працює на фірмі.
Ще розповіли, що молодший син Артем пішов служити.
А старший, Дмитро – не любить Ольгу всіма фібрами душі, про що говорить на кожному кроці.
– Не любить?! Мене?! За що?.. – аж присіла Ольга.
– Так він же ж одружуватися збирався, – пояснили їй. – Заяву подав. Поїхали вони зі Степаном до майбутніх сватів про весілля домовлятися. Ті й спитали – мовляв, а мати буде на весіллі? А Дмитро й відповів:
– Багато честі! Обійдеться!
Ось мати нареченої й сказала дочці:
‒ Подивися, за кого заміж зібралася. Він рідну матір не шкодує, значить, тобі – ще гірше доведеться!
Наречена послухала і пішла від нього. Весілля скасували. Ось Дмитро й озлобився. Каже, що ти у всьому винна. Гульбанити почав…
Ольга слухала новини зі сльозами на очах. Хіба вона могла припустити, що в її сім’ї станеться щось подібне?
Здоровʼя жінки не витримало. Викликали швидку. Про те, що з дружиною сталося розповіли Степану.
Але ні він, ні Дмитро до лікарні не прийшли.
– Хай би вже й пішла вона в засвіти, – сказав батько в присутності сина.
А той, як завжди, промовчав…
…Ольга пролежала на лікарняному ліжку два місяці. Виписалася. Поволі йшла вулицею, обмірковуючи подальше життя.
Вирішила завтра піти на фірму, де раніше працювала, влаштуватися знову і попросити житло. Хоча б кімнатку.
А сьогодні… Сьогодні вона нікого не турбуватиме. Переночує в комірчині. Не перший раз…
…Влаштувалася Ольга таки на фірму. Дали їй кімнатку невеличку. З бабусею старенькою жила в маленькій хатинці.
Там її невдовзі й не стало. Уві сні…
Ховали Ольгу всім селом. Степана й Дмитра на поминках не було.
А молодшому, Артему, про те, що матері не стало просто не повідомили…