Таня ніяк не могла зрозуміти, чому її мама так не любить Степана, чоловіка Тані. Ніби вона начиталася анекдотів про тещу і зятя, і тепер намагається їм відповідати.
До того ж Степан був дуже добрим. Добрим, чемним, дбайливим. Та й ніколи він не відмовляв у проханнях (а швидше вимогах) своїй тещі. Потрібно допомогти з ремонтом – без проблем, треба відвезти на дачу – не питання.
І до Тані Степан ставився дуже добре. Він її любив буквально на руках носив. І все-таки він чомусь не заслужив на повагу мами.
До того ж вона з такою ніжністю ставилася до свого сина Максима та його дружини Іри, що Таня іноді заздрила. Немов Таніна родина другого гатунку. Все найкраще синочку та невістці, а Тані лише закиди з приводу зятя.
– Не могла кого краще знайти, – бурчала мама. – Освіти немає, працює не зрозумій ким!
– Мамо, у Степана є освіта, – заперечувала Таня. – Просто не вища, а середня-спеціальна.
– Вважай, що немає, – підтискала вона губи.
– Ти не маєш рації. І працює він автослюсарем. Дуже хороша робота, та й зарплата в нього чудова.
– Твоєму Степану треба на Максима рівнятися, – продовжувала сперечатися мама. І варто їй згадати сина, як обличчя відразу змінилося, посмішка на губах з’явилася. – Закінчив ВНЗ, працює економістом.
Таня лише зітхала. Так, економістом. Це в нього просто так називається посада. А за фактом працює в маленькій конторі, виконуючи роль бухгалтера. Іра, його дружина, неодноразово скаржилася, що їм грошей не вистачає, що Максим копійки отримує і не прагне заробляти більше. Але мама цю інформацію ніби повз вуха сприймала. Головне, що має вищу освіту і в трудовій книжці написано хорошу посаду.
Якоїсь миті Таня і сперечатися перестала. І взагалі намагалася якнайменше спілкуватися з мамою. Вона чудово розуміла, що Степану все це неприємно. Він із усією душею, а від нього відвертаються.
У грудні у Тані було відрядження якраз за два тижні перед новим роком. Вона виїжджала на три дні, а після повернення планувала вже готуватися до свята. Вони з Степом купили велику ялинку, прикраси, гірлянду. Словом, залишилося лише почати прикрашати.
– Не здумай щось без мене робити, – з награною строгістю промовила Таня перед від’їздом.
– Я знаю, як тобі важливо все самій прикрасити, – усміхнувся Степан. – Я навіть не доторкнуся до всіх цих коробок.
– Ну й добре. А я приїду і ми з тобою все зробимо. Питимемо ігристе і готуватимемося до нового року! Здорово як!
– Так, здорово, – поцілувавши дружину, промовив чоловік. – Тож давай, повертайся швидше.
Степан провів Таню, а сам вирушив на роботу. Чомусь перед новим роком якийсь ажіотаж був і в автомайстерні, наче люди не тільки самі готувалися до свята, а й машини вирішили підготувати.
Антоніна Ігорівна сьогодні прокинулася рано. Вона вирішила, що настав час поїхати до великого супермаркету. Потрібно закупитись до нового року.
Звичайно, вона б з радістю напружила Степана, щоб він її відвіз, але він працює. Про те, що можна напружити сина, вона й не думала. Максим же так втомлюється.
Тож Антоніна Ігорівна поїхала автобусом, а назад викликала таксі.
Вона дуже втомилася. Ввалилася в коридор, і сіла на пуф. Давши собі перепочити п’ять хвилин, вона схопила пакети, збираючись віднести їх на кухню.
Снігу було багато, і Антоніна Ігорівна принесла його і в дім на взутті. Поки вона сиділа, сніг розтанув. А в темряві жінка не помітила калюжу.
Вона схопила пакети, зробила крок, а потім опинилася на підлозі.
Все життя промайнуло перед очима Антоніни Ігорівни. Думала, що це кінець.
Але коли пройшло декілька хвилин, вона усвідомила, що все ще жива. А ось нога…
Антоніна Ігорівна навіть скривилася.
Добре, що сумка Антоніни Ігорівни стояла там, у коридорі. Вона дісталася до неї та дістала телефон. Хотіла зателефонувати дочці, але згадала, що та у відрядженні.
Тоді вона зателефонувала синові.
– Максим, в мене біда. Посковзнулась на підлозі. Навіть підвестися не можу. Можеш приїхати?
Максим тяжко зітхнув.
– Мамо, ну як я приїду? У мене справ на роботі перед новим роком купа! Подзвони Ірі, може вона зможе. А так, викликай швидку.
Антоніна Ігорівна мало не розплакалася. Їй і так було страшно, ще син відмовився приїжджати.
І все ж таки довелося дзвонити невістці. Відносини у них були добрими, і вона сподівалася, що та примчить їй на допомогу.
– Ой, Антоніно Ігорівно, я тільки через пару годин зможу, – промовила Іра. – Я на іншому кінці міста, у мене справи. Краще в швидку зателефонуйте.
Антоніна Ігорівна відключилася і розплакалася. Мабуть, і справді доведеться викликати швидку.
Їй було ніяково. Вона сидить у калюжі, довкола розкидані продукти… Жінка уявила, як фельдшери її піднімають, як вона відчуває безсилля перед ситуацією.
Так, зятя Антоніна Ігорівна недолюблювала. Хоча видимих причин для цього не було. Просто вона мріяла, що її донечка вийде заміж за інтелігентну людину, розумну, освічену. А він… Ну, ніякий, цей Степан. І з такого педантичного питання їй до нього звертатися не хотілося.
Та й, зважаючи на те, як Антоніна Ігорівна до нього весь цей час ставилася, вона не здивується, якщо зять відмовиться допомогти. Раз рідний син відмовився.
У Степана робота була в самому розпалі, коли зателефонувала теща. Він важко зітхнув, розуміючи, що почує зараз щось найприємніше. Він чудово знав, що Антоніна Ігорівна його не любить, але й просто проігнорувати її дзвінок він не міг. Мало що.
Коли Степан почув, у чому справа, він коротко відповів: «Скоро буду».
Він відпросився з роботи і помчав до своєї тещі. Втім, вона нікуди і не поспішала, застав він її в тому ж положенні, в якому вона й була.
Степан допоміг їй підвестися, а потім спуститися в машину. Разом вони поїхали в лікарню. Всю дорогу Степан заспокоював Антоніну Ігорівну. Казав, що все буде гаразд, що спеціалісти швидко її на ноги поставлять.
Антоніна Ігорівна мовчала. Вона хвилювалася. А ще їй було соромно. Зять, якого вона так ображала, примчав їй на допомогу. І сам зголосився відвезти її, хоча міг просто викликати швидку.
І навіть у лікарні він був поряд. Допомагав їй, казав, що він зачекає.
Антоніні Ігорівні наклали гіпс, а потім Степан повіз її додому.
Вже вдома жінка, не витримавши, розплакалася.
– Та гаразд вам, – втішав її зять. – Три тижні, і знімуть гіпс.
– Як же я тепер? – Запитала Антоніна Ігорівна. – Мені ж ні в магазин не сходити, ні води набрати.
– Ми вас не покинемо, – усміхнувся Степан. – А хочете, доки Таня не приїхала, я у вас поживу? Допоможу вам, поки ви звикнете.
– Ой, мені ніяково, Степане. Не заслужила я такої доброти з твого боку, – знову почала плакати теща.
– Облиште, я допоможу.
Степан і справді залишився на якийсь час у Антоніни Ігорівни. А коли приїхала Таня, Степан повернувся додому. Тут вже дочка допомагала мамі, та й Антоніна Ігорівна трохи освоїлася і вже могла доглядати за собою.
Максим із Ірою приїхали лише кілька разів, привезли продукти.
– Мені так шкода, мамо, що все так сталося, – протягнув Максим.
– Так, і ти мені навіть не допоміг … – докоряла його жінка. – Якби не Степан…
– Мамо, та у мене робота відповідальна, я не міг піти! – почав виправдовуватись Максим. – Це Степан копається у своєму сервісі, йому неважко втекти з роботи.
— Степан зайнятий не менше твого, а може навіть більше! І я не його рідна мати! Хоча, він до мене ставиться, як син! – висловилася Антоніна Ігорівна.
Максим лише невдоволено пихкав. Не звик він, що його мама засуджує. Та й те, що вона так тепло відгукується про зятя, йому не подобалося. Але нічого не вдієш.
Таня та Степан відзначали Новий рік із мамою. Хотіли вдвох, але ж не кидати Антоніну Ігорівну одну. Вона взагалі планувала відзначати із сім’єю сина, але Максим, природно, відмовив мамі. Йому потрібна була здорова мати, яка рано-вранці встане і нагодує онука. А та, яку ще й самому доглядати треба, на новий рік йому була не потрібна.
Антоніна Ігорівна не змогла переступити через свою гордість і вибачитися перед Степом за все те, що вона говорила. Але вона йому подякувала, сказала, що, якби не він, їй би й не впоратися.
– Та що ви, – зніяковів Степан. – Мені не складно.
Новий рік – час чудес та відкриттів. Ось і Антоніна Ігорівна відкрила справжнє ставлення до себе близьких людей. А ще, незважаючи на вік, вона вирішила змінюватися на краще. Чи це не диво?