Соні хотілося пронестися вниз сходами зі швидкістю вітру, вискочити з під’їзду і одразу опинитися десь подалі від цього будинку.
Але вона розуміла, що це означатиме її поразку, бо ця манірна жінка з кривою посмішкою зможе сказати, що Соня від неї втекла. Тому дівчина спускалася сходами спокійно, навіть трохи ліниво, всім своїм виглядом показуючи, що її нітрохи не зачепив подібний прийом.
Вийшовши надвір, Соня побачила навпроти будинку автобусну зупинку, але вирішила, що зараз їй краще пройти пішки.
«Так, – подумала дівчина, – починалося все досить непогано, але таки певні натяки на цю ситуацію були. І треба було від них не відмахуватись. Сама винна».
Вона познайомилася з Віктором на вулиці. Соня поверталася з останнього іспиту, щаслива тільки від того, що більше їй не треба буде до світанку зубрити білети, що можна буде просто ходити на роботу, як роблять це тисячі інших людей, а після роботи не переписувати конспекти, а займатися тим, чим хочеться.
Так ось – вона йшла задоволена і щаслива, і в цей момент її хтось гукнув:
– Соня!
Дівчина обернулася, та нікого знайомого не побачила.
А тим часом прямо до неї біг молодик, розмахуючи зошитом.
– Соня! – знову вигукнув хлопець. – Ви впустили!
В руках у нього був її зошит із конспектами.
– Це ж ваша? – Запитав він.
– Мій.
– Ну, ось бачите, як добре, що я наздогнав вас. А що б ви робили без цього зошита?
– Дякую, звичайно, – відповіла дівчина. – Але він мені вже не потрібний. Іспит я склала. Тепер отримаю диплом та прощай! А звідки ви дізналися, як мене звуть?
– Так ось – на зошиті написано, – сказав хлопець. – А я Віктор. Я закінчив університет минулого року, а сьогодні приходив зустріти друга, але ми розминулись.
– Шкода!
– Ось зовсім не шкода! З Павлом я можу будь-якого дня побачитися, а ось з вами зустрітися – ні. Тож мені сьогодні пощастило.
Розмовляючи таким чином, вони дійшли до будинку, де жила Соня. Віктор попросив дозволу зателефонувати їй.
Вони почали зустрічатись. Іноді це відбувалося у компанії – а в них, як виявилося, були спільні друзі, іноді Віктор запрошував Соню на побачення. Оскільки було літо, то варіантів провести час разом було багато.
– Соня, – якось запитала дівчину подружка. – А у вас із Віктором все серйозно?
– Я поки що про це не думала, – відповіла Соня. – Ми й знайомі лише два місяці.
– А уяви, що він зробить тобі пропозицію. Ти погодилася б? – продовжила «питати» її подруга.
– Віка, перестань говорити нісенітниці! Яка пропозиція! Ми ще погано знаємо одне одного. Серйозні люди одружуються після кількох років знайомства, коли впевнені у своїх почуттях, коли кохають одне одного. А в нас поки що просто взаємна симпатія, – відповіла Соня.
– Все одно, ось уяви: минуло два чи три роки, Віктор робить тобі пропозицію і запрошує до себе додому, щоб познайомитися з його мамою.
Договорити Віка не встигла, бо Соня зупинила її:
– Ось тільки не треба про маму! Я тобі сказала, що ще погано знаю Віктора. Натомість його маму я знаю дуже добре, хоча ніколи її не бачила.
– Як так? – запитала Віка.
– А ось так: Віктор постійно в розмовах згадує свою маму: що вона вважає за правильне, а що неправильне, як треба робити, а як не треба.
– Слухай, подруго, – сказала Віка. – А тобі не здається, що ти потрапила на звичайного маминого синочка? Він живе з матір’ю?
– Та ні, у них звичайна родина – мати, батько, Віктор та ще є молодша сестра – вона на другому курсі навчається.
– Тоді сподіватимемося, що все не так погано, – сказала Віка. – У будь-якому випадку ти зможеш це побачити, коли Віктор познайомить тебе зі своїми батьками.
– Ну, до цього ще далеко. А може, взагалі не дійде, – відповіла Соня.
Але Віка мала рацію – не минуло й двох тижнів після їхньої розмови, як Віктор запросив Соню до себе додому.
– Соня, – сказав він. – Мама дуже хоче з тобою познайомитись.
– А тобі не здається, що це передчасно? – Запитала вона. – Зазвичай з батьками знайомляться, коли збираються одружуватися, а в нас із тобою не такі стосунки.
– Соня, ну що ти? Мамі просто цікаво, з ким я проводжу так багато часу. Тим більше що я стільки їй про тебе розповідав!
– Ти розповідав про мене своїй мамі? – здивувалася дівчина.
– Так, а що тут дивного? Хіба ти своїм батькам не розповіла про мене?
– Поки що ні, – відповіла Соня.
– Ну, тоді я скажу, що ти прийдеш у суботу. Домовились? – запитав Віктор.
– Я подумаю, – сказала вона.
Цього вечора Соня розповіла мамі про Віктора та про те, що він запрошує її познайомитися з батьками.
– А що тебе бентежить? – запитала мама. – Заміж він тебе поки не кликав, і, як я зрозуміла, це питання на порядку денному не стоїть. А просто познайомитись із родиною можна. Принаймні ти побачиш, як люди спілкуються між собою і зможеш зробити певні висновки.
Але побачити, як члени сім’ї спілкуються між собою, Соні не вдалося. Все сталося так швидко, що вона схаменулась, тільки опинившись на вулиці.
Коли вони з Віктором увійшли до квартири, їм назустріч вийшла його мати – висока суха жінка у темному брючному костюмі. У неї за спиною стояла молода дівчина – сестра Віктора.
– Ось, мамо, Рито, знайомтеся – це Соня, – представив дівчину молодик.
– Здрастуйте, – тільки й встигла вимовити Соня.
– Со-о-ня! – простягла мати. – Тобі, Рито, не здається, що смак у твого брата з кожним роком все гірший і гірший? Минулі його дівчата хоч щось із себе представляли!
Почувши цю тираду, Соня злякалася, але швидко зуміла взяти себе в руки.
– Як тут усе запущено! – Сказала вона, повернулася і стала спускатися сходами.
Пройшовши пару зупинок, Соня побачила кафе, де часто бували з подругами після занять. Дівчина зайшла всередину, сіла за столик і замовила собі каву та десерт.
«Фігура, звичайно, річ важлива, але я терміново потребую чогось, що відновить мої нерви! – подумала вона.
Поки їй принесли замовлення, Соня встигла зателефонувати до Віки:
– Зможеш приїхати до нашого кафе? – Запитала вона. – Я на тебе тут чекаю. Мені треба з кимось обговорити те, що сталося.
Віка приїхала за півгодини. Вислухавши розповідь Соні, вона запитала:
– І що це було?
– Уявлення не маю. Я в гості не напрошувалася. Навпаки, Віктор сказав, що мати хоче зі мною познайомитися. Навіщо? Я не розумію, навіщо запрошувати в гості людину, щоб сварити її прямо на порозі?
– Справді, незрозуміло, – сказала Віка. – А що Віктор каже?
– Нічого. Він вдома залишився.
– Так, ситуація цікава. Я з такою вперше стикаюся. Але, на мою думку, тобі все-таки слід поговорити з Віктором.
– Не знаю. У мене такого бажання немає, – відповіла Соня.
Але, як то кажуть, про нього розмова, а він і сам надвір. У дверях кафе з’явився Віктор.
– Я так і знав, що ви тут, – сказав він, підійшовши до столика. – Віка, я хотів би поговорити з Сонею наодинці. Ти не могла б залишити нас?
Віка встала та вийшла з кафе. Але вона не стала нікуди йти – просто сіла на лавку – вирішила почекати і дізнатися, чим усе скінчиться.
– Соня, – спитав Віктор, сідаючи за стіл, – ти чому пішла?
– А що, я мала почекати, щоб твоя мама ще раз мене образила? І взагалі, я не зрозуміла – навіщо мене запросили?
– У чому ти побачила образу? Мама просто турбується про мене. Вона хотіла познайомитися з тобою, щоб краще тебе дізнатися.
– Послухай, Вітя, якщо ти не зрозумів, чому я пішла, то нам взагалі говорити більше нема про що, – сказала Соня.
– Я зрозумів, що тобі слова мами здалися грубими. Але це не так. Мама – людина дуже своєрідна, до її манери розмовляти треба звикнути.
– І в чому ти бачиш своєрідність своєї мами? На мою думку, вона звичайна грубіянка. А я до такого звикати не збираюся. Тому всього тобі гарного. Я більше не хочу спілкуватись ні з тобою, ні з твоєю сім’єю, – завершила розмову Соня.
Віктор схопився, відкинув стілець і вибіг з кафе.
Віка одразу увійшла і сіла за стіл.
– Ну що? – Запитала вона.
– Як я примудрилася вляпатися в це? – не могла заспокоїтись Соня. – Він спитав, чому я пішла. Виявляється, це була тільки розминка, і, зважаючи на все, його матуся збиралася вчинити ще гірше. А Віктору її слова на мою адресу не видалися образливими!
– Так, тихо! Все вже скінчилося. А головне – ти втратила лише три місяці, зате скільки досвіду набула! І не варто так нервувати – ще через три місяці ти згадуватимеш це зі сміхом! А щоб зовсім заспокоїтися, давай морозивом тебе заспокоємо!
– А давай! – сказала Соня.