Після обіду Віка зателефонувала чоловікові на роботу:
– Привіт, ти сьогодні довго будеш? Заїдеш за мною? Може влаштуємо вечерю при свічках – сьогодні місяць, як ми одружені.
– Привіт, Віка, думаю все вийде. Зараз дещо дороблю і подзвоню, як виїжджатиму, добре?
Сергій склав на столі документи – завтра вранці нарада у шефа.
Знову телефононний дзвінок – Оля. Він зустрічався з нею недовго, ще до знайомства з Вікою. Дивно, що їй треба? Розлучилися вони без претензій, дуже різні. Олі б тільки по клубах ходити, та з всіма підряд фліртувати. Вона дівчина яскрава, приваблива. Але такі стосунки без зобов’язань не для Сергія. Він як це зрозумів, одразу завіса з очей впала, вся її чарівність зникла. Зрозуміло, що він далеко не перший і не останній.
– Сергію, привіт, розмова є. Давай ми з тобою сьогодні зустрінемося.
– Здрастуйт, Оля, я сьогодні не можу, та й взагалі навіщо. А що сталося?
– Зустрінемось – розповім, – голос таємничий, грайливий.
– А твій чоловік не буде ревнувати? Як його Толік здається?
– Ага, був такий, Анатолій. Тебе це хвилює? Є важлива розмова.
Навіщо він відповів Олі? Знає ж, від неї лише проблеми. Адже тепер не відчепиться!
– Добре, давай завтра.
– Ні, я вже у кафе біля твоєї роботи. Спустись, це ненадовго, – чути було, як вона посміхнулася.
– Гаразд, чекай, – неохоче сказав Сергій. Адже розлучилися давно, ось набридлива, і що їй треба? Тільки хотів вийти – зайшов помічник Генерального:
– Сергію, ще дві довідки треба підготувати. І одразу ж скиньте все мені на комп’ютер.
– Добре, Василю, я вийду хвилин на п’ятнадцять. Повернуся – все зроблю.
Спустився вниз, вийшов із будівлі, поряд кафе. Зайшов – Оля сидить за столиком. Побачила його, підвелася, рукою махає.
– Нічого собі, та вона ж…
– Так, помітив? Мені вже народжувати за тиждень. Розумієш, про що я? – і посміхається, – твій до речі!
Сергій застин, побачивши Олю, пле подумки порахував – адже обманює. Місяців десять, як вони розлучилися. Або дев’ять із половиною. Але він так точно не пам’ятає.Ну треба ж сама ж його тоді на Толіка проміняла, а тепер!
– Ну що скажеш? Ти ж розумієш, дитина – це серйозно. Зрозумів, тату? Не думай, що сховаєшся, мені все одно, що ти одружений, – і вона вийшла з кафе не оглядаючись.
Сергій випив склянку води, що стояла на столі і скуйовдив волосся. Ну чому саме тоді, коли він нарешті одружився з чудовою дівчиною, яку він дуже любить і так раптом, з небуття з’явилася ця Оля? Хоча якщо це правда, то виходить, що він майбутній батько. А він сам виріс без батька, знає, що таке. Не можна свою дитину так зплишати. А може, це зовсім і не його дитина. Від Олі можна що завгодно чекати. Чому все так навалилося? Сергій повернувся на роботу, підготував аналітичні довідки. Скинув помічнику Генерального матеріали. Подзвонив дружині:
– Віка, я заїду за тобою за півгодини, добре?
Купив квіти. Настрій поганий. Віка випурхнула – улюблена, сонячна. Який він не розумний. Як він їй це все пояснить? Так, спокійно, Сергію, треба вміти відповідати за свої вчинки.
– Привіт. Ой це мені? Дякую, обожнюю тюльпани. Сергію, ти втомився? У тебе таке обличчя. Ти знаєш, я хочу тобі дещо розповісти. Мені вдень зателефонувала Оля, твоя колишня дівчина. Я пам’ятаю, ти мені щось про неї розповідав. Пам’ятаєш, коли у нас з тобою був вечір одкровень про те, у кого що було до нашої зустрічі. Вона сказала, що в неї від тебе дитина. І почала говорити про гроші. Я спочатку хотіла відключити телефон, а потім вирішила – що ми зробили поганого? Ти з нею давно розлучився, у неї інший чоловік. Ми з тобою одружені. І взагалі, що тоді вона мовчала стільки часу? Може дитина і взагалі не твоя. Загалом, я сказала їй, що якщо дитина і правда твоя, ми їй обов’язково допомагатимемо. Малюк без батька не залишиться. І ти знаєш, Оля не витримала і сама відключила телефон.
Сергій вдячно подивився на Віку – як же йому нарешті пощастило. Він зустрів дивовижну дівчину. Чарівну, вірну, не сварливу, розумну.
– А звідки у неї твій номер?
– Гадки не маю. Зараз, що хочеш можна знайти, ти ж знаєш.
Рано-вранці Сергія розбудив дзвінок з незнайомого номера. Він скинув, але знову передзвонили:
– Сергій? Здрастуйте. Ви були знайомі з Ольгою Михайлівною?
– Чому був? Щось сталося? – з Сергія весь сон злетів вмить.
– Ваша розмова з Ольгою остання на її телефоні. Ваша дівчина переходила дорогу і трапилася біда. З дитиною все гаразд. Ваш син впорядку. Так, ви можете під’їхати до відділення?
– Ольга не моя дівчина, я одружений.
– Ясно. Загалом ось що, ви під’їжджайте, треба дещо з’ясувати.
Поки Сергій розмовляв, коли він бачив Олю, скільки пройш з моменту їхнього розлучилися, принесли відео з камери. Номер машини було видно. Водій пригальмував, а потім не домовилися про ціну, може. І машина щвидко рушила з місця, зачепивши Олю. Та не втрималася, високий бордюр. Схоже, водій цього не помітив.
На нараду Сергій, звичайно, запізнився. Добре що грамотно підготовлена доповідь пройшла чудово. Але його це турбувало тепер найменше. Думки його були зовсім про інше. У відділенні сказали, що машина, яка зачепила Олю, одразу поїхала. Це було неподалік кафе. І що тепер буде з дитиною?
Сусідка Ольги, побачивши Сергія, докірливо похитала головою:
– І коли ж ця Ольга нарешті заспокоїться. Начебто з хлопцем жила, я вже за неї пораділа, дитя буде. На роботу влаштувалася до поліклініки. Вона ж на медсестру навчалася. Але не той їй хлопець попався. Гуляти почав, вночі прийде, свариться! Виставила вона його.
– Це ви про Анатолія?
– Так, Толік жив з нею. Але його вже місяці зо три, як не видно. А вона народжувати вирішила. Ех, дівчино, заплуталася зовсім.
Жодного толку від сусідки Сергій не домігся.
– Сергію, і що тепер робити?, – Віка засмучено глянула на чоловіка, – у неї взагалі є хтось із родичів?
– Віка, гадки не маю. Я про неї і не знаю майже нічого, ми розбіглися й усе. І взагалі це нас не стосується.
– А якщо це все-таки твоя дитина? А раптом вона від дитини відмовиться? І що, малюка віддадуть до будинку малюка? Як ти з цим житимеш. Як ми житимемо?
Сергій промовчав. Він справді не знав, що їй відповісти.
– Сергію, ти хоча б залишив свій номер у пологовому будинку?
– Так, Віка, залишив. Ти пробач мені, що наше життя почалося з такої історії. Я взагалі про неї забув. Ну, так вийшло, ти розумієш? Ти віриш мені?
– Знаєш, чомусь я тобі вірю. А інтуїція мене ніколи не підводила. Тільки розумієш, Сергію, відмахнутися вже не вийде, – Віка втомлено зітхнула, і поклала свою руку Сергію на плече, – гаразд, Сергію, пішли вже спати, ранок вечора мудріший.
Через три дні Сергій дізнався, що Олі краще і її можна відвідати.
Палата була на двох. Сергій зайшов і не зрозуміє де Оля. Увійшов чоловік в білому халаті:
– Так, Ольга Михайлівно, у нас все добре. Ви йдете на поправку. Ще трохи – і на виписку. Чоловік обернувся, і сказав до Сергія, – а ви до кого?
– Це до мене, Денисе Вікторович, дякую вам велике. Лікар якось дивно, оцінювально й невдоволено глянув на Сергія – ну, ну, тільки недовго, – і вийшов.
Сергій посміхнувся. – Привіт, я тебе не впізнав. Оля без косметики виглядала юною та беззахисною. Зовсім дівчисько.
– Сергію, дякую, що зайшов. Я тобі дзвонити збиралася. Ти знаєш, ти пробач мені. Просто чому мені так не щастить. Ось ти добрий хлопець, нудний правда, але добрий. А мене на поганих тягне. Загалом, не твоя це дитина, а Толіка. Думала з ним вийде в мене сімейне життя. А він, – Оля відвернулася, сльози на очах, – сама я у всьому винна.
– Тобі може допомога потрібна?, – розгубився Сергій. Оля була незвично тиха. І не зухвала і яскрава, а невпевнене, заплутане дівчисько.
– Відвідувач, я ж сказав – недовго, – це Денис Вікторович повернувся. І Сергій подумав, що дуже він уважний до Олі. Треба ж!
*****
Сергій глянув на годинник. Сьогодні півроку, як вони одружені з Вікою. Він вже замовив столик у кафе та купив коханій невеликий подарунок. Сів за кермо, щоб їхати за нею, згадав, посміхнувся – сподіваюся сьогодні ніхто не зіпсує нам вечір удвох. На пішохідному переході йшла пара з дитиною. Щось знайоме, Сергій вікно відчинив, придивився – ну треба ж, це ж Ольга. І невже це Денис Вікторович? Ну і молодець! Сергій тоді кілька разів приїхав, хотів навіть допомогти Олі, а потім зрозумів – та в неї роман із лікарем! Нарешті Ольга знайшла своє щастя. Настрій у Сергія чомусь ще покращав. Віка вийшла з роботи – яка ж вона рідна, кохана. А очі загадкові. Сіла в машину, посміхається:
– Сергію, у мене для тебе новина. У нас буде дитина, уявляєш!
У Віки навіть сльози на очах блиснули. Сергій подумав – треба ж, майже дежавю. Майже. Тільки тепер він був дуже радий, тепер все слава Богу. Так, як він міг лише мріяти! Тепер поряд із ним його Вікторія, його перемога, його єдина! І лише думка про неї наповнює серце любов’ю, очі – щастям, а життя – сенсом!