Життя з Лідою у Сашка якось одразу не склалося. Ще не встигла пройти медова пора, як вони почали сваритися через дрібниці. Як виявилося, красуня Ліда була балуваною в побуті. І чималу роль у цьому відіграла її мати, яка шалено любила свою дочку.
Молода дружина не любила готувати, прибирати в квартирі, тому її мати часто приходила на допомогу, що й дратувало Сашка.
– Нічого, Сашко, потерпи, – м’яко заспокоювала його теща, – не все зразу, звикне і Лідочка до сімейних робіт. Для молодої дівчини це непросто. До того ж вона талановита і робить кар’єру.
– Ну так. Талановитих тепер багато, а от добрих господарок, мабуть, не знайти, — відповів Сашко.
– А ти не нервуйся, – сердилася теща, – я, між іншим, і для тебе стараюся. Он скільки наготувала. На три дні вистачить. Тільки розігрівай, і їж.
– А я думав, що ми будемо свіжоприготовану вечерю їсти, – відповів Сашко.
Теща кидала рушник з нервів, а Сашко говорив їй навздогін:
– Дякую, Антоніно Петрівно, за чудове виховання дочки! Так вона взагалі готувати ніколи не навчитися.
– А чому б тобі самому не готувати, любий? – зі сміхом питала дружина, – між іншим, найкращі кухарі – чоловіки.
– Так вони за це зарплату одержують, – відповів Сашко.
Ліда стискала губи і сідала за стіл.
– Добре, я готуватиму. Але хіба картоплю чи варити макарони. Їсти будеш? Якщо треба щось інше – готуй сам, і це принципово. Ти ж знаєш, яке навантаження у мене. І всі вечори не збираюся стояти біля плити. Давай якось разом, – ставила умови вона.
Сашко і сам готував, щоб не турбувати тещу, але незабаром йому стало здаватися, що дружину це більш, ніж влаштовує, і вона не збирається займатися кухнею зовсім.
– І що то за дружина? – Сердилась мати Сашка, – не розумію. І не хочеться їй догодити тобі самій, щоб настрій у всіх був хорошим, і мир і злагода у сім’ї були?
Сашко обідав у їдальні, а вечерю готував на двох. Але все б нічого, та Ліда не поспішала народжувати. Вона вирішила спочатку збудувати кар’єру, домогтися підвищення, здобути хорошу посаду, а потім уже зважитися на декретну відпустку. Сашко розумів, що вона хоче добитися висот у професії, але не думав, що небажання одразу народити дитину так його зачіпатиме.
Не таким собі уявляв він сімейне вогнище. Робота Ліди викликала в нього повагу, але він мало що тямив у її роботі. Він став частіше ходити з друзями на футбол, приходив із запахом пінного, і Ліда висловлювала своє невдоволення і по кілька днів не розмовляла з чоловіком, який «провинився».
Якось під час такої «мовчанки» Сашко пішов із дому, і гуляючи містом, зайшов у кафе, де познайомився з офіціанткою Ганною. Дівчина була балакучою, привабливою, і в них незабаром зав’язався роман.
Звичайно, Ліда нічого не знала спочатку, і Сашко не збирався руйнувати свою родину. Він просто відпочивав у компанії Ганни. Вона була інша – весела, не обтяжена карʼєрою. Він відвідувався до Ганни кілька місяців, поки та не поставила йому умову одружитися, тому він, звісно, мав розлучитися з Лідою.
Сашкові раптом здалося, що його хочуть відібрати у дружини, щоб знову підкорити. Він відверто поділився з батьком своїми думками.
– Ну, ти і даєш, Сашко! Вже визначився б, до якого берега чіплятися. Або змирись зі своєю поганою господинею Лідою, або йди до коханки. Ганна має рацію, їй уже тридцять і народжувати, напевно, хоче жінка. Їй сім’я потрібна. Кого ти любиш?
– Та я й сам уже не знаю. Здається, і та, й інша вольові настільки, що думають про те, як їм треба, а не як я хочу… – задумливо сказав Сашко.
– Так розберися спочатку в собі: чого ти хочеш, і таку дружину собі і підшукуй, а не перебирай, і не йди на повідку: хто захотів тебе, той на повідець і причепив! – Розсердився батько, – мужик ти чи ні?
Сашко вже подумував про Ганну, але та зробила рішучий крок – зустріла Ліду і розповіла про них із Сашком. Ліда була розлючена. Вона кидала посуд, сварилася. Сашко зібрав валізу і поїхав у село.
У селі в нього жила бабуся. Сашко всі шкільні канікули проводив у неї, і дуже любив Тамару Петрівну.
– Очам своїм не вірю. Сашко, – обійняла бабуся онука, – невже до мене? Надовго, любий?
– Сам не знаю. Поживу поки що. Тим більше, що тобі потрібна допомога, а мені з собою розібратися треба, в особистому житті визначитися… Отак якось…– невизначено відповів Сашко і пройшов у свою кімнату.
У будинку майже нічого не змінилося з часів його дитинства.
Так само стояв старий телевізор у великій кімнаті під серветкою з мереживом, так само ледве поскрипувала підлога на кухні, а біля бабусиних ікон вечорами горіла лампадка.
– Потерпи мене, бабусю, – обійняв після обіду стареньку Сашко, – я такий радий, що ти в мене є, найкраща, добра, дбайлива.
– Так, так, – усміхнулася бабуся, – Значить, з Лідою у вас негаразди. Ну, нічого, іноді треба перечекати якийсь час, а він покаже, що і як. Живи, а на роботу щодня добиратимешся в місто?
– Тож не пішки, на машині. І тут лише десять кілометрів, рахуй, передмістя, проте завжди будемо зі свіжими продуктами. Я, до речі, готувати навчився, як справжній кухар. Тож тебе не втомлюватиму.
– Ага, чула я про твої здібності, – кивнула бабуся, – допоможи нам Бог, все буде добре, Сашко, ось побачиш.
– Мабуть, мені тут у тебе так спокійно. Розумієш, я досі все підлаштовувався, а не жив. Все пристосовувався. А як я хочу жити, мене мало хто питав, а якщо й казав, то ніхто не слухав… – поскаржився бабусі Сашко.
– От тобі й маєш, – сказала бабуся, – то все нісенітниці, що ти кажеш. Головне, що всі живі й здорові, а решту виправити можна. Решту можна виправити настільки, наскільки ти сам захочеш все змінити.
Сашко став жити у бабусі. Він ніби скинув десяток років. Після роботи встигав і в саду допомогти, і в будинку затіяв ремонт, і на вулиці скосив траву, і встигав навіть із сусідами поговорити.
Літо стояло спекотне, з дощами та веселками, з урожаєм у садах, і Сашко не міг натішитися і надихатися красою. До нього приїжджала на вихідні і мати, і бабуся була цьому дуже рада.
– Все б добре, ми знову всі разом, – шепотіла вона дочці на кухні, коли Сашка не було в будинку, – ось тільки погано Сашку без дружини. Видно, що він задумливий ходить. Начебто про щось розмірковує.
– Не знаю, що вони з Лідою вирішать. Поки не розлучаються, але вона теж з характером, та й він наробив… – озвалася мати, – то вже нехай сам вирішує, кого обирати.
А Сашко почав вечорами ходити до річки. Він брав стару дідову вудку і сидів до сутінків на знайомому березі, ловлячи у вдалий вечір і плотву, і карасів.
Вже не вперше вітався він із місцевою дачницею Любою, тридцятирічною міською жінкою, яка приїхала сюди зі слабим батьком.
– У тата шлунок, от і вирішила я його тут козячим молоком напувати, – розповідала Люба, – тато мене виростив один. Мами не стало, коли я тільки школу закінчила, так він другий раз і не одружився, все працював заради мене, щоб я вивчилася, освіту здобула, на ноги стала… Я йому зобов’язана.
– Так допомогло йому козяче молоко, чи ні? – поцікавився Сашко, розглядаючи жінку в простій сукні і з косою.
– Допомогло! Йому одразу полегшало, і як показали аналізи, проблем майже немає, – гаряче пояснювала Люба, – я тепер фанатка кіз. Ось моя пасеться, більше нікуди й не хочу їхати. Тут нам добре, а будинок, он який винаймаємо, викупили цієї весни.
Сашко дивився на Любу як на диво: виїхати з міста в молодому віці? Кинути все через здоров’я батька? Симпатична, молода, освічена.
– А я тепер тут у місцевій школі історію викладаю. Так що моя освіта скрізь стане в нагоді, – Люба ніби почула думки Сашка, – і мені так подобається жити на природі, така тут тиша і краса, що їжджу у місто раз на три місяці, навідатися як там справи, і швидше сюди, у село! Квартиру здаємо в оренду, і нам це хороша надбавка до татової пенсії й моєї зарплати.
Люба й Сашко подружилися. Незабаром і батько Люби почав рибалити поряд із Сашком. Люба почала приносити молоко Тамарі Петрівні, і бабуся була дуже задоволена, обдаровуючи її своїми ягодами та ранніми яблуками.
Незабаром по селі поповзли чутки, що з’явилася парочка закоханих. І люди мали рацію. Сашко настільки захопився Любою, що й не згадував своїх міських панянок.
Люба теж прагнула спілкування з Сашком. Вона чула, що він пішов від дружини, і не соромилася призначених ним побачень. Вечорами вони все частіше почали йти за околицю в поле. Ішли грунтовою дорогою, розмовляли, а іноді й просто мовчали, дивлячись на червоний захід сонця, милуючись мінливим забарвленням неба, і дихаючи випарами вологої землі після дощу. Проводжаючи Любу, Сашко ніжно цілував її руки і гладив русяве волосся:
– Ти ніби з казки, дуже справжня… Любочко.
Обидва були закохані, і Сашко вже збирався їхати у місто, щоб подати на розлучення.
Проте його випередили. Якось увечері у віконце бабусиного будинку в селі хтось постукав.
Сашко й Тамара Петрівна глянули хто там прийшов і обімліли від побаченого.
– Не очікували? – З посмішкою запитала Ліда, заходячи в хату.
– Проходь, Лідо. Сідай за стіл, – сказала бабуся і поставивши чай і печиво на білу скатертину, тактовно поспішила вийти на подвірʼя, щоб дати їм поговорити.
– Ти, мабуть, не чекав на мене? Чи зовсім викреслив зі свого життя? – Почала докоряти з порога Ліда.
– Чесно, не чекав. А що ти хочеш? Свободу? Так я й збирався подати заяву. Нас розлучать, – відповів Сашко, не дивлячись на дружину.
– Ах, ось як ти заговорив? Тебе й не впізнати. Сміливий став. Під бабусиним крилом… – Ліда знову сварилася до чоловіка, відчуваючи, що до неї він повертатися не збирається.
– Ти приїхала навіщо? Говори, – попросив Сашко, з тривогою дивлячись у вікно.
– Ти чекаєш на кого? Чи бабусю загубив, такий сміливий? – Знову стала сердитися Ліда, – я ж думала, що ти змінився, скучив, будеш кликати мене назад, покаєшся, а ти… Або у тебе тут є хто? Тільки хто тут може бути в цій дірі, де доживають свій вік тільки такі жалісливі бабусі, й діди.
– Помовч! – вигукнув Сашко, і встав, – ти все сказала? Іди. Завтра ж я подам на розлучення. І знай: і тут справжні люди живуть.
Він вийшов з дому. Ліді нічого не залишалося робити, як сісти в машину й поїхати назад.
– Ну, ти їй і влаштував … – Сміючись, сказала бабуся, коли вони зайшли в хату.
– Ти підслуховувала, бабусю? – засміявся Сашко, відчуваючи, що нервова напруга починає проходити.
– Ну, скажімо, почула мимоволі… Під вікном на лавці сиділа. Мало чим могло закінчитися, а ти, таки молодець. Навчився за себе постояти, – вона обійняла онука, – нічого, нічого. Все воно на краще. Ось побачиш.
Але на цьому все не скінчилося. Не встиг Сашко заспокоїти Любу, яка, звичайно, вдавала, що все добре, проте була сумною і не балакучою, як рівно через тиждень у село приїхала Ганна. Сашко побачив таксі, і Ганна, випурхнувши з нього, почала вдивлятися в номери будинків.
Сашко якраз виходив з двору на вулицю, збираючись побачити Любу.
– Цього ще не вистачало, – пробурмотів він, озираючись, – привіт, ти мене шукаєш?
Ганна побачила Сашка і кинулася йому на шию.
– Привіт, Сашко, я так скучила! Треба поговорити. Не збираєшся ж ти ховатись тут від мене цілу вічність? Розумію, що я була надто різка, навіть не була права в чомусь, але головне, ми повинні бути разом… тепер я це знаю точно.
Вона спробувала поцілувати Сашка, але той відвернувся і зняв її руки зі своїх плечей.
– Стривай, стривай, Ганно. Ми, здається, вже попрощалися з тобою, у нас різні погляди на життя, сім’ю. Так, я винен перед тобою, але розумію на своєму гіркому досвіді з дружиною, що й наш шлюб зазнав би такої самої долі. Тож не варто і починати. Вибач.
– Що? Чому ти так впевнений? Сашко… Я народжу тобі синочка. Вона не хотіла народжувати, а я народжу… – Ганна знову обійняла Сашка.
В цей час на стежці з’явилася Люба. Вона, побачивши Сашка в обіймах ошатної ефектної жінки, зупинилася, трохи хитнулася, а потім впевнено повернула назад.
– Люба! Любочко! Я тобі все поясню! – Сашко різко зняв з себе руки Ганни і прошипів:
– Ти їдь, будь ласка… У нас нічого бути більше не може…
Він наздогнав Любу і, забігши вперед, зупинив її, піднявши на руки. Вона почала пручатися:
– Бабій, справжній бабій, яких світ не бачив! І за що мені така кара: закохалася в бабця!
– Тихо, тихо… ну, що ж ти таке кажеш? Не я ж за ними, а вони за мною, а це вже велика різниця. І по–іншому називається, – Сашко не випускав Любу з обіймів і ніс стежкою.
– Боже ти мій… – здивовано пробурмотіла Ганна, спостерігаючи цю сцену, – та тут такі сільські пристрасті! Бразильський серіал прямо. Он воно що! І справді – бабій. Та ну вас!
Вона поїхала на таксі з твердим рішенням більше ніколи не бачитися із Сашком.
А Сашко поставив Любу, яка плакала, на дорогу:
– Ну, Любочко, пробач ти мене. Ось тягнеться за мною моє минуле. Я ж жива людина. Ну, так, мужик з усіма слабкостями… Але повір, я люблю тебе. Одну тебе, тому їм усім відкоша й дав.
– Їм усім?! Скільки їх у тебе?! Це колись закінчиться? – схлипувала Люба, – Треба ж було і мене стати в цю чергу… Ой, бабій…
– Ні, Любочко, кохана. Повір. Тепер усе буде добре. Ми одружимося, народимо дітлахів, правда? І будемо жити довго і щасливо… – Сашко гладив її по голові і цілував ніжно й ласкаво.
– Ти мені розповідаєш казки?
– Це ти в мене наче з казки… – Сашко взяв її під руку і вони пішли дорогою обійнявшись.
– Ти в це віриш? – Запитала Люба, зупинившись і дивлячись Сашку в очі.
– У що?
– У наше щастя?
– З тобою, так!
Все село таємно, але бурхливо протягом двох тижнів обговорювало любовні стосунки Сашка та Люби. Потім життя пішло своєю чергою. Люба раділа, що тато підтримав її з обранцем, і вони готувалися до застілля.
Восени молодята посиділи невеликою компанією на честь створення сім’ї.
Через рік Люба народила дівчинку, і в село зачастили родичі: Любина тітка з племінниками, батьки Сашка.
– Не нудно нам тут жити, – розповідала всім бабуся Тамара. – Мало того, що Сашко з Любою господарство тримають: і козу, і курей, і поросяток, так тепер і донечку яку народили! Молодці! Так тримати!