Після спекотного літа настала холодна і вогка осінь, з пронизливими вітрами і безперервними дощами.
Дорогою додому, втомившись від вітру і нудного дощу, Поліна зайшла в магазин, щоб перепочити від негоди, а заодно купити що-небудь на вечерю. Тут було тепло і сухо. І вона повільно пішла між стелажами, роздивляючись упаковки.
Поліна набрала цілий кошик продуктів. В овочевому відділі взяла лимон та трохи винограду. Уявила, як сяде з ногами на м’який диван перед телевізором, питиме гарячий чай з лимоном, відщипуватиме стиглі виноградини. А може, й візіме трохи ігристого, щоб скоріше зігрітися.
Вона зупинилася перед стелажем із ковбасами та сосисками, вирішуючи, що вибрати. Зараз вона з’їла б і те й інше. Зранку нічого не їла. Поліна потяглася до ковбаси. І тут її рука наскочила на іншу простягнуту руку, що тяглася до тієї ж ковбаси.
Поліна відсмикнула руку, повернула голову і застигла.
Вона побачила поряд високого гарного чоловіка. Модна стрижка, чорне волосся з ледь помітною сивиною на скронях, карі очі, повні рожеві губи. Та ще й у чорному пальто. Все як вона любить.
– Вибачте, – сказав чоловік, показавши в посмішці білі рівні зуби.
– Голлівуд відпочиває. Як із обкладинки гламурного журналу. Хіба такі ходять у звичайний магазин по ковбасу? – подумала Поліна.
Їй стало жарко від посмішки красеня. Вона ледь відвела від нього погляд і відійшла від стелажу.
Побачила себе у відображенні вітрини з напоями й ахнула.
– Господи, яка розхристана. Що він подумав про мене? Та яка різниця. Де він, а де я?
Вона виклала продукти із кошика на стрічку. Поруч хтось поклав те саме, ще й ковбасу.
Напевно, вона надто довго дивилася на чужі продукти, бо поряд пролунало:
– У нас із вами однакові смаки, не думаєте?
Поліна знову побачила красеня і його білозубу усмішку.
– До чого тут смаки? Звичайний набір продуктів. Тут у половини покупців такий самий, – сказала Поліна і відвернулася, згадавши, що виглядає не дуже.
– Так, справді, – погодився він.
Поліна склала продукти в пакет, оплатила покупку і, стримавши себе не дивитися на красеня, попрямувала до виходу. На вулиці порив вітру обдав обличчя. Вона й забула, яка погода зовні. Ззаду відчинилися двері.
– Так, погода не для прогулянок. Ви тут поряд живете? – Запитав красень, який вийшов слідом.
– А що? – Насторожилася Поліна.
– Просто я машиною, міг би підвезти вас.
Поліна не знала, що й відповісти. «Напевно, знає, як діє його краса на жінок. На пройдисвіта начебто не схожий», – розмірковувала вона.
Вони спустилися зі сходів, і він відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння.
– Прошу. Давайте пакет, я покладу його назад, зручніше буде.
У салоні було тепло, сухо та тихо. Чоловік сів поруч, повернув ключ, м’яко забурчав мотор.
– Куди вас відвезти? – Запитав він, дивлячись на Поліну.
– Вулиця Соборна. Це у бік вокзалу, – додала Поліна.
– Я знаю, – сказав красень і від’їхав від крамниці.
Їхав він спокійно, без ривків, міцно тримаючи кермо. Весь такий красивий, сама досконалість.
«Що сподобався? Розімліла? Відвезе додому і все, більше я його ніколи не побачу», – з жалем думала Поліна.
– Я Ігор, а вас як звати? – Запитав чоловік.
– Поліна, – сказала вона.
– Яке чудове ім’я. Мені в дитячому садку подобалася одна дівчинка. Її Поліна звали. Я обіцяв одружитися з нею.
– І як, одружилися?
– Ну… Це ж у дитячому садку було.
Поліна тільки зараз почула тиху музику. А чи звучала вона раніше? Чи вона тільки й думала про його красу, нічого не помічала, крім цього?
Вона почула не лише музику, а й відчула запах шкіри та ще чогось. До неї наче повернулися почуття. Вона посовалася на сидінні, влаштовуючись зручніше.
– Який під’їзд? – Запитав Ігор.
Поліна тільки зараз побачила свій будинок. Ну й швидкість. А вона приготувалася їхати так довго.
Машина зупинилася, Поліна вибралася із салону під пориви вітру.
– А продукти? – гукнув її Ігор, вийшов із машини та підійшов до неї з пакетом.
– Дякую, – сказала Поліна, взяла пакет і, не підводячи на нього очей, пішла до під’їзду.
Вона довго не могла вийняти зв’язку ключів з кишені. Нарешті відчинила двері і шмигнула всередину. Тільки тут видихнула. І почула шум мотора. Він стояв і чекав, поки вона зайде.
«Боже, на кого я схожа? – Подумала Поліна, дивлячись у дзеркало в кабіні ліфта. – Такі чоловіки не можуть бути самотніми. Одружений з такою ж красунею, є дитина, її копія, а може, і не одна. Підвіз. І забудь».
Вона щодня тепер заходила в магазин дорогою додому, але красеня більше не зустріла.
А за два дні побачила його машину біля під’їзду. Спочатку подумала, що помилилась.
Ігор вийшов з машини.
– А я на вас чекаю, Поліно.
– Навіщо?
– Не знаю, забути вас не міг.
– Дитячий садок спокою не дає?
– Можливо, – в тон їй відповів Ігор. – Я другу Поліну зустрічаю у житті. Можливо, це доля? Холодно, сідайте в машину.
Їй би покликати його до себе. Але з якого дива? І вона сіла у машину. Її одразу огорнув знайомий запах, тиха музика.
– Ви студентка?
– Ні, я вже працюю. Окулістом у поліклініці, – з гордістю сказала Поліна.
– Незвичайна професія.
– Просто перевіряю зір. А ви?
– А я інженер. Нічого цікавого. Ви з роботи? Може, в кафе посидимо?
Ще б пак. Треба бути зовсім недолугим, щоб відмовити такому красеню. Не тільки в кафе, вона готова з ним і на все інше, якщо чесно. Але Поліна була дівчиною домашньою, в строгості вихованою батьками, тому не могла так одразу дозволити собі «решту». А у кафе – будь ласка.
Вони пили каву, просто розмовляли ні про що. Поліна мліла від його зацікавлених поглядів, білозубої посмішки. Щоб зовсім не піддатися його чарівності, ставила прямі питання. Непомітно перейшли на “ти”.
– Ти одружений?
Він мить подумав.
– Ні. Точніше, розлучений. А ти маєш хлопця?
– Зараз ні, – кокетливо відповіла вона.
Він відвіз її додому. У машині взяв за руку, наблизив до неї своє гарне обличчя.
Поліна застигла на мить, а потім забрала руку і вискочила з машини.
Тільки на третє побачення вона запросила його до себе. Пригорнулася до нього прямо в коридорі, не давши зняти пальта.
Потім лежала на його плечі і заздрила сама собі. Ночувати Ігор не лишився. І добре. Вранці Поліна виглядала блідою і пом’ятою, не хотіла, щоб він її такою бачив. Але заснути довго не могла. Згадувала кожне слово, дотик.
Він приходив до неї двічі-тричі на тиждень, ночувати залишався рідко. Вона розуміла, що у такого красеня просто не може не бракувати жінок. Найімовірніше, вона в нього не одна. Або одружений. Хоча обручки він не носив. Ну то й що? Коли він із нею, вона про все забувала. А коли його не було поряд, нудьгувала і чекала.
Час минав, вона закохувалась у нього все сильніше. З’явилася ревнощі до тих, інших, які були в нього в решту часу. Їй хотілося нероздільного володіння Ігорем. Вона втомилася його чекати і нудитися.
Одного разу прямо запитала, чи він одружений.
– Я ж казав, що розлучений.
– Тоді чому ти не залишишся на ніч? Чому ми бачимося не щодня? Нікуди не ходимо?
– Розумієш, все не так просто. Дружина гульбанить. Сильно. Ми давно не живемо з нею в одній кімнаті. Квартира моя, я не можу її виставити. Вона без мене пропаде.
Поліна не повірила. Не така вже й наївна вона була. Але порвати з ним, припинити зустрічі не могла, хоч розуміла, що треба це зробити.
Їй хотілося з кимось поговорити про це, порадитися, поскаржитися. Але з ким? Настільки близьких подруг у неї немає.
І от наприкінці зміни зайшла в кабінет старша медсестра. Пацієнтів не було. Вони вирішували робочі питання, як раптом медсестра сказала:
– Дивлюся на тебе, Полінко, і розумниця, і красуня, а одна. Невже ніхто не подобається? Наш хірург із тебе очей не зводить. Молодий, вільний, ні дружини, ні аліментів. Чим не наречений? Дивись, прибере до рук якась спритна медсестра. Вони довкола нього так і в’ються. Чи є в тебе хтось? Так чого незаміжня? Одружений чи що, що заміж не кличе?
І тут Поліну прорвало, вона все розповіла.
– Що тобі сказати? Одружений, точно. Гарний, кажеш? Щось тут не те. Жоден чоловік терпіти не буде. Це ми, жінки, готові на все заради мужиків. Кинути не можеш, любиш, я так розумію?
Номер машини знаєш? У мене знайомий є, попрошу знайти адресу. А там уже, сама вирішуй, хочеш знати правду чи ні. А щодо хірурга подумай, придивись до нього.
Через день старша медсестра поклала на стіл перед Поліною адресу.
Вона довго боролася із собою. Дізнається, що одружений, чи що в нього є ще хтось і що?
Чи зможе взяти і розлучитися з ним? Навряд. Як згадає його, так серце не на місці.
Минуло два дні. Поліна спробувала знову поговорити з Ігорем.
– І що вам, жінкам, все не так? Що тебе не влаштовує? Хіба нам так погано? Заміж хочеш? Це ж добре, що нас не пов’язують зобов’язання, тільки кохання… – говорив він багато і нервово, потім одягнувся і пішов.
Поліна довго плакала. А якщо він більше не прийде? Вона не зможе без нього жити.
У четвер вона мала другу зміну, і вирішила вранці сходити до нього додому. Може, це допоможе їй ухвалити рішення. Будинок знайшла швидко. Постояла біля дверей, прислухаючись. Подумавши, що нікого немає, натиснула кнопку дзвінка. Але двері відчинила миловидна струнка блондинка. Здивувалась Поліні, мовчки чекала, що та скаже.
Тут із кімнати пролунав плач дитини.
– Проходьте, я зараз, – сказала вона і побігла у кімнату.
Поліна постояла, потім зняла пальто та чобітки, пройшла на кухню і сіла за стіл. Незабаром зайшла блондинка з хлопчиком на руках. Він мав такі самі чорні очі, як Ігор.
– Слухаю вас, – сказала блондинка і теж сіла на стілець, посадивши хлопчика собі на коліна.
– Я з поліклініки, – сказала Поліна, тим більше, що це була правда.
– Може, чаю? – Не чекаючи відповідь гості, жінка встала й увімкнула конфорку під чайником, знову сіла і подивилася на Поліну.
– Ви пропустили черговий профілактичний огляд – сказала Поліна, почервонівши.
– Хіба? Треба ж ніколи раніше ніхто не приходив і не цікавився, чому не прийшли.
– Просто я була на виклику у цьому ж будинку. От і вирішила зайти, – брехала Поліна.
Жінка була старша, але не гульбанила, це точно. Доволі симпатична.
– Згадала, пропустили раз. Чоловік поїхав у відрядження, а був сильний дощ.
– І часто ваш чоловік їде у відрядження? – запитала Поліна.
– Ні, не часто, але буває. Я все прошу його змінити роботу, щоб без відряджень. У нас незабаром другий малюк буде. Мені з двома одній не впоратися.
Від цих слів Поліна приросла до стільця.
– Вибачте, мені пора. У мене ще виклики залишились. Бачу, у вас все гаразд, – Поліна встала і пішла в коридор.
Вона швидко вдягнулась і вискочила з квартири. Ліфт чекати не стала, квапливо спускалася сходами. Тільки через проліт почула, як зачинилися двері. Вибігла надвір і зробила глибокий вдих.
Поліна сіла у маршрутку та набрала повідомлення Ігорю, щоб не приходив, не дзвонив, забув про неї. Що не пробачить йому брехню. Дружина не гульбанить, живуть вони добре, знає, що скоро у них буде друга дитина. Надіслала повідомлення Ігорю та внесла його номер до чорного списку. Тільки тоді видихнула. Ну от перший крок зроблено, головне, не думати про нього.
Це було дуже важко. Поліна ледве відпрацювала зміну. Руки тремтіли, через сльози в очах нічого не бачила. Вдома ридала в подушку. Потім допила ігристе, принесене Ігорем, коли він залишався в неї на ніч. Тільки тоді заснула.
Наступного дня зустрілася у коридорі зі Славком, хірургом. Усміхнулася йому. Він зупинився, вражений і здивований, що Поліна нарешті підійшла до нього.
– В’ячеславе Михайловичу, запросіть мене в кіно. Сто років не була, – заспівала Поліна, посміхаючись.
– Коли? – розгубився той.
– Та хоч сьогодні.
– У мене сьогодні чергування, – засмучено сказав Славко.
– Як шкода. Нічого, завтра сходимо. – Ледве стримуючи сльози, Поліна пішла далі.
І в кіно, і в кафе вони сходили. І ночував він у неї часто. Поліна всіма силами та засобами намагалася забути Ігоря. Але як тут забудеш? Іноді вона плакала. Славко обіймав її й заспокоював. Вона засинала, а він ішов.
Настала весна. Все оживало, і природа, і почуття. Поліна теж ніби прокинулася. Раділа сонцю, калюжам, вірному Славку, який був поруч і не ставив зайвих запитань.
Одного квітневого дня він зробив їй пропозицію. Поліна погодилася. Чого тягти? Ігор не дзвонив, не приїжджав. А Славка вона обов’язково полюбить, його неможливо не любити. Чесний, милий, вірний, котрий любив її до самозабуття. Чого чекати? Що ще треба?
Ігор зовсім зник із її життя. Було прикро трохи, що він не зробив спроб побачитися, порозумітися. Так навіть краще. Весілля гуляли наприкінці червня. Йшов дощ.
– Це на щастя, на багате життя, – сказав хтось.
Можливо. Тоді йшов дощ. А чи було воно, щастя у Поліни? Самообман.
За рік Поліна народила дівчинку. Назвали її Олею, на честь мами Славка, якої не стало десять років тому.
Якось вони разом зі Славком прийшли в поліклініку на черговий огляд малюка. Людей було багато. Поліна відіслала Славка до машини. Чого пхатися двом? Вона сиділа перед кабінетом лікаря, коли раптом побачила… Ігореву дружину. Блондинка вела за руку маленьку дівчинку, таку ж біляву, як вона сама. Вони сіли біля іншого кабінету. Блондинка ковзнула по Поліні поглядом, не впізнавши її.
Коли вони з Олею вийшли після огляду, поряд із білявкою сидів Ігор. Поліна пройшла в хол, почала одягати доньку.
– Полінко, пробач мені. Я… – сказав Ігор, підійшовши.
– Вибачте, я поспішаю, – зупинила його Поліна, накинула на себе шубку, взяла доньку і майже бігцем вийшла з поліклініки.
Славко вийшов з машини, відчинив перед нею дверцята.
У динаміках тихо звучала стара пісня.
Сидячи у машині, Поліна помітила біля дверей будівлі Ігоря. Вигляд у нього був розгублений, винуватий. Чи це їй тільки здалося?
Вночі вона пригорнулася до чоловіка.
– Я люблю тебе.
– Щось сталося? Я думав, ти ніколи цього не скажеш. – Славко поцілував її.
– Тепер говоритиму щодня, хочеш?
– Хочу, дуже хочу…
…Життя – важка штука. Проблем, розчарувань та неприємностей у ньому завжди буде в достатку.
Але щоб вони остаточно не заполонили життя, треба цінувати та берегти кожну іскорку світла і позитиву. Бути вдячним долі за кожен вдалий поворот чи радісний момент. Адже саме з цих моментів і складається щастя…