Дружину свою, Поліну Іванівну, Сергій Володимирович любив – ось без жодних умовностей! – всі 19 років їхнього шлюбу.
Як побачив її, першокурсницю, навчаючись на третьому курсі інституту, то відразу вирішив, що вона стане його дружиною!
Високий, міцний, світловолосий та блакитноокий Сергій та мініатюрна шатенка з карими очима Поліна виглядали трохи комічно, але їм було все одно.
Одружилися вони через рік після знайомства, а ще через рік Поліні довелося взяти академічну відпустку, оскільки народилася Оксана.
Жили подружжя в однокімнатній квартирі, що дісталася дружині від бабусі, і лише через десять років змогли придбати простору трикімнатну квартиру.
І все завдяки зусиллям Сергія, який працював не покладаючи рук заради своїх дівчаток, збудував кар’єру і став начальником виробництва.
– Сергію у вас прямо золотий чоловік і батько! – заздрили подружки Поліні.
– Так, – щасливо посміхалась та. – Ми за ним, як за кам’яною стіною!
А він дуже пишався і собою, і своїми дівчатками. І все було добре, поки Оксана не виросла та не вирішила вчитися у Київ.
Начебто теж добрий намір, але Поліна Іванівна відпустила дочку з великими труднощами і сльозами, а потім стала якоюсь роздратованою і весь час чіплялася до чоловіка.
Ось і цього разу вони посварилися через нісенітницю.
– Я обіцяла, що приїдемо до мами цими вихідними. Збирайся! – заявила дружина в п’ятницю вдень.
– Поліно, я Петру обіцяв на рибалку з’їздити. Чого ти раніше не сказала? – здивувався Сергій Володимирович.
– Я що, повинна тебе про кожен крок попереджати?! А то ти не знаєш, що мама на нас чекає хоча б раз на місяць?! – не витримала дружина. – Тільки думаєш про себе!
– Так, треба попереджати, якщо я є в твоїх планах! Я, між іншим, про цю рибалку казав тобі два тижні тому! – розлютився Сергій Володимирович.
Ця сварка була далеко не єдиною за останні три місяці, і його терпець урвався.
Сварилися вони серйозно. Дружина гримнула дверима, заявивши, що повернеться тільки, коли чоловік вибачиться, а поки вона поживе у мами в селі.
У Сергія Володимировича зникло будь-яке бажання їхати на рибалку, та й друг Петро подзвонив і пробурмотів щось про несподіваний аврал на роботі.
Все відмінилося. Вдома знаходитись зовсім не хотілося, і Сергій Володимирович вирушив просто гуляти містом, а потім опинився у барі у сусідньому районі.
Він допивав третій бокал пінного, коли за сусіднім столиком з’явилася симпатична дівчина років 25.
Чимось вона нагадала йому його перше кохання – однокласницю Марину, яку він взагалі не бачив вже 20 років.
– Дівчино, а вам не сумно одній? – несподівано навіть для себе, він підійшов до столика незнайомки.
– Так… Знайомитись ви, я дивлюся, не майстер… – глузливо глянула на нього дівчина.
– Це точно, – зітхнув Сергій Володимирович. – Досвіду немає. Може, допоможете?
– Спробуємо, – засміялася незнайомка.
Він замовив мартіні для нової знайомої, що назвалася Оленою, потім вони вирішили випити міцнішого, потім танцювали, веселячи інших відвідувачів.
Прокинувся Сергій Володимирович у незнайомій квартирі поруч із Оленою.
Зрозуміло було, що вночі вони не просто спали поряд. Він швидко одягнувся, намагаючись не розбудити випадкову коханку і, практично бігцем покинув квартиру.
Нічого собі погуляв! Поліна його просто не пробачить, якщо дізнається! Він жодного разу їй не зраджував. Та й самому соромно.
– Ну. Ти не надумав змінити своє рішення? – пролунав у слухавці крижаний голос дружини.
– Поліно, не починай… – застогнав Сергій Володимирович. Добре, що вона його не бачить зараз – одразу все зрозуміла б.
– Що, не починай?! Ти чому себе так ведеш?! І на мене тобі начхати, і на маму мою! – верескливо продовжувала обурюватись Поліна Іванівна.
Цей різкий голос і моралі Сергій Володимирович винести не міг. Не сьогодні!
Просто мовчки поклав слухавку, розуміючи, що дружина образиться ще більше – та й нехай, не все завжди має бути гладко!
А за кілька годин телефон знову задзвонив:
– Покористувався, значить, дівчиною і кинув? – пролунав у слухавці веселий голос Олени. – Далеко втік, коханий?
– Ні, – Сергію Володимировичу несподівано стало весело. – Я взяв тимчасовий перепочинок! Зустрінемось?
Що на нього найшло Сергій сам не знав… Наступний місяць, поки Поліна Іванівна була в гостях у тещі – виявляється, дружина мала відпустку, – Сергій Володимирович майже кожен вечір проводив з Оленою.
Власне, порядок у них був завжди один – ресторан, квартира коханки.
Вони навіть особливо не розмовляли, і незабаром Сергій Володимирович прийшов в себе, усвідомивши, що зраджує дружину, а йому це й не треба.
Він навіть зрадів, дізнавшись, що дружина повертається.
– Не обманюватиму тебе, зустрічатися ми більше не будемо, – твердо заявив Сергій Володимирович Олені. – Що на мене найшло, не знаю, але я люблю свою дружину і ніколи її не кину. Та й тобі краще підшукати чоловіка молодшого.
– Без тебе розберуся! – фиркнула Олена. – Давай, йди до своєї дружини – ніколи мені тут з тобою!
Сергій Володимирович полегшено зітхнув. Він переживав, що коханка захоче за нього заміж – а дівчина не раз на це натякала! – і здасть його Поліні, і навіть думати не хотілося, що тоді буде.
У дружини, що повернулася з села, Сергій Володимирович вибачився. Він справді почував себе винним і був дуже переконливим.
Поліна Іванівна, яка скучила за чоловіком, теж вибачилася за свої слова, і подружжя спокійно жило далі.
Якийсь час Сергій Володимирович здригався від телефонних і дверних дзвінків – раптом Олена передумає і вирішить з’явитися, – але дівчина ніяк не давалася взнаки. Цілих півроку…
Вона зателефонувала, коли він вже зовсім заспокоївся і майже забув про існування Олени.
– Ну що, Сергію, готовий стати батьком? – у своїй звичайній веселій манері поцікавилася колишня коханка.
– Ти що таке говориш? – обурився Сергій Володимирович. – Що ти несеш?
– Все нормально зі мною, якщо не рахувати, що я на шостому місяці вагітності, – хмикнула Олена. – То що, будемо одружуватися?
– Щось ти затрималася зі своїми претензіями! Шукала відповідного батька?
– Не повіриш, але ти маєш рацію! Хотіла я іншого чоловіка одружити на собі, та промахнулася – він виявилося не може мати дітей, а я і не знала …
Тож, Сергію, бути тобі батьком чарівного хлопчика! – засміялася Олена.
– Не дзвони мені більше… – прошипів Сергій Володимирович і кинув слухавку.
Про всяк випадок він змінив номер телефону. Де він живе і працює, Олена не знала, тож шанс залишитися для неї недоступним у нього був.
Наступні півроку він у це вірив, а потім колишня коханка заявилася до нього додому.
– Тримай! Я назвала Денис, але ти можеш назвати інакше, – засунула вона йому в руки малюка.
– Сергію, хто це? Що взагалі відбувається? – зажадала пояснень Поліна Іванівна, що вийшла в коридор.
– Синочка вашого чоловіка принесла, – засміялася гостя. – Виховуйте! Мені він не потрібний.
Олена попрямувала до дверей, але раптово розвернулася:
– Ах так! Тримайте мою відмову! – вона кинула Поліні Іванівні аркуш паперу.
Подружжя мовчки дивилося, як Олена зникла за дверима.
– Що? Це? Таке? – окремо промовила дружина. – Про що говорила ця жінка?
– Поліно, я тобі все поясню, – невпевнено відповів Сергій Володимирович, погано уявляючи собі, як і що пояснюватиме.
Зупиняючись і постійно повторюючи, що сам не знає, як це вийшло, він розповів історію своїх стосунків із Оленою.
– Поліно, ну пробач мені! – у розпачі вигукнув він.
– Геть. Геть із мого будинку разом із цим… – дивно спокійним голосом сказала Поліна Іванівна і вже голосніше додала: – Щоб я вас більше не бачила! Обох!
Сергій Володимирович зрозумів, що із дружиною зараз краще не сперечатися. Може потім, коли вона трохи заспокоїться, вони поговорять і щось вирішать.
Ну неможливо ж перекреслити два десятки років шлюбу через його… не розумний вчинок!
А зараз потрібно щось вирішити з дитиною, яка їй зовсім не потрібна. Чомусь Сергій Володимирович був упевнений, що хлопчик – саме його син, але справи це не змінювало. Він не збирався втрачати родину!
Дитину разом із відмовою матері він підкинув до дверей лікарні. Переконавшись, що малюка виявили буквально через п’ять хвилин після цього, Сергій Володимирович вирушив додому. Точніше на дачу до друга Петра, тобто Петра Миколайовича, де і провів наступний місяць.
Щодня Сергій Володимирович намагався поговорити із дружиною, вимолити прощення, але Поліна Іванівна відмовлялася з ним спілкуватися.
Лише одного разу кинула: «Я подала на розлучення».
Розвели їх лише за чотири місяці, оскільки Сергій Володимирович на розлучення не погоджувався. Дружина була непохитна – зрадник їй не потрібен, і крапка.
Звичайно, він не претендував на їхнє спільне житло та якесь інше майно. Залишив собі лише машину – Поліна Іванівна не заперечувала, бо до роботи йому треба було на чомусь добиратися.
На підприємстві, до речі, не знали справжню причину його розлучення, тому всі шкодували «кинутого» чоловіка, від чого йому було ще гірше.
А потім йому почав снитися Денис, його син, від якого він так легко відмовився. Можливо, це відбувалося через те, що Сергій Володимирович став про хлопчика весь час думати.
Адже він залишився зовсім один – Оксана теж відмовилася спілкуватися з батьком, дізнавшись від матері подробиці їхнього розставання.
Сергій Володимирович вирішив знайти сина. Допоміг у цьому Петро Миколайович, який спочатку жахнувся вчинку друга, але потім все ж таки продовжив з ним спілкування.
– Не знайдеш ти сина, – важко зітхнув він. – Я з’ясував, що хлопця передали до будинку малюка і всиновили буквально за місяць.
Немовля ж – за такими черга стоїть, а він ще й здоровий. Без шансів!
– Може, комусь заплатити? – у розпачі спитав Сергій Володимирович. – Можна ж щось зробити!
– Ти чув про таємницю усиновлення? А ти йому ще ніхто! – Заявив Петро Миколайович. – За документами я маю на увазі.
Прийдеш і розповіси, як ти хлопчика до лікарні підкинув? Так тобі ще й пред’являть. Тож кинь цю справу, Сергію. Живи далі.
– Та що це за життя?
Проте жити довелося. І працювати, і посміхатися, і намагатися зайняти себе чимось у вихідні.
Іпотеку взяв як міг облаштував нову квартиру. З Поліною Іванівною зустрітися вже й не намагався, а дочка дзвонила раз на місяць приблизно – спитати формально, як справи, і попросити грошей.
І що його смикнули самому збирати цю шафу в коридорі! Два роки жив без неї і ще прожив би! Або майстра покликав! У результаті звалилася ця шафа прямо на нього. Викликав швидку, забрали в палату.
Після процедури, у палаті познайомився із сусідом по палаті. Класний виявився чоловік, Степан Михайлович, весь час байки якісь розповідав, веселив інших пацієнтів.
Засумував лише один раз, коли його прийшла відвідати племінниця – симпатична блондинка 38 років із короткою стрижкою та трохи стомленим поглядом.
Вона принесла дядькові домашньої їжі, дбайливо поправила ліжко і посміхалася його жартам – видно було, що добре до нього ставиться.
– Ти, Михайлович, якийсь дивний. До тебе он яка красуня приходила, а ти сумуєш, – Сергій Володимирович стурбовано подивився на сусіда.
– Та не сумний я! – відмахнувся Степан Михайлович. – Просто шкода дівчину. Десять років із чоловіком дитину не могли завести, потім вирішили всиновити.
Знову довго чекали, хотіли, щоб малюк прямо був – а знаєш, на них яка черга?!
Сергій Володимирович здригнувся – він знав про «немовлят» більше, ніж треба, але зізнаватись у цьому, звичайно, не збирався.
– І що, дочекалися? – спитав він.
– Так… Тільки всиновили хлопчика – ой, смішний такий! Я тобі покажу фото потім – і року не минуло, як чоловіка Насті, не стало… Ось і крутиться вона тепер сама і на роботі, і вдома.
Але від Дениса відмовлятися не збирається. Уперта дівка! – закінчив свою розповідь Степан Михайлович і навіщось додав: – Уся в мене…
Те саме подумав Сергій Володимирович, коли розглядав фото малюка на телефоні сусіда.
Денис дивився в об’єктив його, Сергія Володимировича, очима й усміхався усмішкою Олени… Такого не могло бути, але було!
Настя приходила до дядька ще раз, і тоді він випросив у неї номер телефону: «Раптом що з Михайловичем станеться, а я вам подзвоню!». Вона здивовано подивилася на нього, а потім, ніби щось зрозумівши, номер продиктувала.
Сергія Володимировича виписали за місяць, потім довго він був на домашньому відновленні.
Тільки через півроку зателефонував Насті і, плутано пояснивши, хто він – адже заздалегідь готувався і все забув! – Попросив про зустріч. Вона, трохи помовчавши, погодилася.
Через три місяці зустрічей Сергій Володимирович зрозумів, що Настя йому потрібна – і не лише як жінка, яка виховує сина, з яким він, до речі, дуже швидко потоваришував.
От тільки зізнаватись їй у тому, що він – батько Дениса, Сергій Володимирович не поспішав. Потім… Колись… Він не може тепер втратити їх обох…