Віолетта застигла біля вікна, спостерігаючи, як на паркуванні Олег дбайливо поправляє шалик своїй дружині.
Олена розсміялася у відповідь на щось, і це було нестерпно.
– Все, годі, – прошепотіла Віолетта, закриваючи жалюзі.
Але все одно, у темряві кабінету перед очима стояло його обличчя.
Те саме – зі зморшками-промінчиками біля очей, які з’являлися, коли він щиро посміхався.
Тільки тепер ці посмішки належали їй…
Скільки часу минуло з того часу, як Олег шукав кожен її погляд? Щось близько двадцяти років.
Але хіба тоді вона могла припустити, що з дивакуватого однокласника, захопленого фізикою й інформатикою, виросте такий чоловік?
Ні, в сімнадцять Віолетта мріяла спіймати птаха щастя – багатого і гарного чоловіка, за яким вона житиме як за кам’яною стіною.
Подружка Аліна завжди їй говорила, що даремно вона Олега ігнорує, він надійний, а головне – любить Віолетту з п’ятого класу.
– Саме такі хлопці – найкращі чоловіки, вірні та дбайливі.
– Ні, це не для мене. Розумієш, Олег мені не підходить – у нас різні цілі у житті. Йому багато чого не треба, надто мало амбіцій.
– Даремно ти так, – м’яко заперечила однокласниця, – Олег перспективний хлопець, і він тебе справді любить. Та й взагалі, щастя не від амбіцій залежить, і не прилітає саме, його люди разом будують своїми руками.
– Ну-ну, – посміхнулася Віолетта. – Ось і будуй своє «щастя» з дешевих кафе та поїздок на метро. Бажаю удачі. Я народжена для більшого!
– Артем твій – нероба, – не здавалася подруга. – Звик сидіти на татовій шиї і гуляти за його рахунок, ось побачиш – сам він нічого не вміє.
– Ти просто не розумієш, як влаштований світ! – відмахнулась Віолетта. – Артем – це рівень! У нього зв’язки, гроші, майбутнє! Ми житимемо як королі! Скоро він отримає диплом, батько влаштує його у свою фірму, і він заробить купу грошей.
Харизматичний Артем, який був на чотири роки старшим, жив у сусідньому будинку. Прогулюючись вечорами з ним під ручку, Віолетта з радістю ловила заздрісні погляди подруг і уявляла себе в білій весільній сукні поряд із цим красенем. Тим більше, що він був не тільки гарним: його батько керував досить великою будівельною фірмою і давав синочку значні суми на кишенькові витрати.
Після випускного Олег вступив на факультет прикладної математики, Аліна – на економічний, а Віолетта провалила екзамени на омріяний юрфак.
Зате в Артема все йшло за планом: він влаштувався до батька, і продовжував витрачати гроші на Віолетту.
Буквально через рік він почав скаржитися, що у батьковій фірмі йому не дають розвернутися:
– Дивляться на мене тільки як на родича директора… Доручають всяку нісенітницю, мало не принеси, подай… От якби свою справу відкрити, але не тут…
– То що тобі заважає?
– І справді – що? Нічого! – сказав він. – Візьму у тата початковий капітал, через рік можна буде купити невелику квартирку, а там вже справа піде… Поїдеш зі мною?
Віолетта радісно закивала головою, у її голові роїлися грандіозні плани на життя.
Реальність виявилася, як завжди, куди прозаїчніша за мрії.
Артем виявився ніяким бізнесменом. Закупивши партію товару, миттю прогорів. Співчуваючі нові «друзі» із задоволенням дали йому позику велику суму грошей під відсотки…
Борги зрештою погасили його батьки, але після цього батько припинив фінансувати сумнівні проєкти сина. Грошей давав тільки на їжу, решту запропонував заробляти самостійно.
Артем же ж за звичкою витрачав гроші легковажно, постійно змінював роботу, став гульбанити.
Через три роки після переїзду Віолетта зрозуміла, що зробила помилку. Якось, після особливо грандіозної сварки, вона схопила паспорт, дещо з речей і вибігла з квартири, твердо знаючи: сюди вона більше не повернеться.
Віолетта поїхала на батьківщину до батьків. Влаштувалася адміністраторкою у салон краси.
Якось біля неї зупинився сріблястий джип. З нього вийшов гарний і приємно пахнучий чоловік…
Віолетта придивилася хто то й остовпіла. То був Олег!
– Віолетта? Ти? Думав, обізнався. Яким вітром? Стільки років минуло! Сідай, чого стоїш!
Їй здалося чи він справді зрадів?
– Ти… – прошепотіла вона, відчуваючи, як підступають сльози, а разом з ними думка про те, що вона все ще дуже приваблива.
– Сідай, сідай, підвезу, – посміхнувся він.
Виявилося, що Олег досяг успіху. Він керував своєю IT-компанією. Виглядав упевненим, спокійним – зовсім не тим сором’язливим хлопцем, яким був у школі.
– Як життя? – запитав він.
В його очах читався щирий інтерес.
Віолетта хотіла збрехати, сказати, що в неї все чудово, але раптом її голос здригнувся, а по щоках покотилися зрадливі сльози.
– Все погано… Я все зіпсувала…
Олег мовчки вислухав її, не перебиваючи, а потім просто сказав:
– Давай завтра зустрінемося, думаю, я зможу тобі допомогти.
Він не нагадував їй про минуле, не дорікав. Натомість запропонував роботу у своїй компанії – спочатку просту, але з можливістю зростати.
– Я нічого не розумію в ІТ, – розгубилася Віолетта.
– Навчишся, – заспокоїв він. – Я в тебе вірю.
… Минуло кілька років. Віолетта освоїла нову професію, знайшла нових друзів, здобула впевненість у собі. Одна проблема псувала її життя – Олег був чужим чоловіком. Він влаштував її у свою компанію, підтримував, вірив у неї. Вона ж… закохалася. Безнадійно, відчайдушно розуміючи, що його серце давно зайняте.
Якось в офісі вона побачила його дружину. Олена принесла забуті документи – мила, усміхнена, з добрими очима. Того дня Віолета втекла в туалетну кабінку і розплакалася.
– Чому не я? Чому вона?!
Вона намагалася забути його – ходила на побачення, заводила романи, але щоразу її думки поверталися до нього. До його спокійного голосу. До того, як він одного разу, коли вона занедужала, приніс їй суп і ліки.
– Все добре? – Олег затримався біля її столу, помітивши, як її руки тремтять над клавіатурою.
– Не виспалася, дедлайн, – збрехала Віолетта, ховаючи почервонілі очі.
Через п’ять хвилин він мовчки поставив перед нею чашку какао – саме какао, а не каву, бо одного разу випадково запам’ятав, що вона її не любить.
– Дякую.
– Віолетто… – він раптом сів навпроти, з обличчям, на якому було написано “зараз буде важлива розмова”. – Ти ж розумієш, що…
– Що ти щасливий у шлюбі? Так, – вона різко встала, мало не перекинувши чашку.
Він глянув на неї уважно, ніби читаючи її думки, і раптом лагідно сказав:
– Ти заслуговуєш щастя. Справжнього.
– А що таке справжнє щастя? – вихопилося в неї.
– Коли тебе люблять беззаперечно, – усміхнувся він. – Як я Олену.
Так, так, так. Олег щасливий із дружиною, у них дитина. Настав час відпустити. І все одно того вечора Віолетта дивилася на них у вікно і відчайдушно заздрила. Вона намагалася відволіктися, пішла додому пішки. Раптом завібрував телефон. Незнайомий номер.
– Алло?
– Віолетта? Це Петро із відділу аналітики, – приємний голос змусив її насупитися. – Ми вчора зустрічалися презентації. Ви… Е-е… залишили на столі блокнот.
Вона машинально обмацала сумку. Справді, записника не було.
– О, дякую, я…
– Є час зустрітися завтра? Можливо, за чашкою кави?
Віолетта посміхнулася:
– А давайте! Тільки я віддаю перевагу какао.
Коли вони вечеряли з Петром, поряд сиділа молода пара.
Дівчина багато сміялася, а хлопець дивився на неї так, як Олег колись дивився на Олену.
І раптом Віолетта зрозуміла.
Її птах щастя – не Олег!
Її щастя – десь там, у майбутньому, з людиною, яка дивитиметься на неї так само!
Прямо у кафе вона взяла телефон і видалила всі фотографії Олега.
Досить!
Щоб зловити свого птаха щастя, треба спочатку відпустити чужого…