Петро вже сів їсти вінегрет, коли на кухню прийшла його дружина Юля.
– Петрику, донеси, будь ласка, мою валізу до таксі, – раптом сказала вона. – Щось вона в мене важка якась вийшла, хоч і брала я всього поменше, – звернулася Юля до чоловіка.
– Не зрозумів, люба, яка ще валіза?! – ахнув Петро.
– Моя валіза, Петрику! Я їду! – раптом сказала дружина.
– Коли, куди?! – Петро не розумів, що відбувається.
– Сьогодні. Петрику, в чому річ, ти забув чи що?
– Забув? Я й не пам’ятав! Ти чому мені про це тільки зараз говориш? Раніше не могла?
– Могла! І говорила. Цілий тиждень. Як дізналася, що летіти доведеться, так і сказала. Так, Петро?
– Не чув я нічого подібного.
– Так? Тобто, ти хочеш сказати, що це не ти мені заявив, що впораєшся сам, і допомога моєї мами тобі не потрібна?
– Допомога Антоніни Петрівни? Мені? Навіщо це?
– Петре, я говорю ще раз. У відрядження мене відправляють на місяць, не менше. Ти справді з усім впораєшся сам?
– Я – доросла людина! Впораюся, звісно. Хоча я й дізнався про все в останній момент.
– Петре, ти і готувати їжу сам будеш?
– Звісно. Ну, в крайньому випадку в ресторані замовлю.
– Добре, нехай так. І прати костюми та сорочки сам будеш? Впевнений? І взуття мити?
– Буду. Що там складного? Ну, пральня теж не виключена.
– Добре, Петре. А прибирання в квартирі хто робитиме? Ти?
– Я, звісно. Вже для цього мені твоя мама точно не потрібна!
– Яка ж ти самовпевнена людина, Петре. Однак, нехай буде по–твоєму.
– І все ж чому я нічого не знав про твоє відрядження?
– От і я не зрозумію, чому ти мене не слухав. А також ледь уявляю, як ти без мене справлятися тут будеш.
– Ну, вже точно маму твою не покличу!
– Добре, Петре, добре. А то вона відпрошуватися з роботи зібралася, а тепер їй цього робити не треба.
– Не треба! Де твоя валіза, Юлечко? Довге прощання – зайві сльози.
Провівши дружину до таксі, Петро вирушив працювати. Чесно відпрацювавши цілий день, Петро додому не поспішав.
– А що я там забув? Юльки немає ж, контролювати мене нема кому. Посиджу я з хлопцями в кафе, відзначу, так би мовити, перший день життя холостяка, – вирішив Петро і так і зробив.
Додому він повернувся о дев’ятій годині вечора.
– Краса яка, я вже й не пам’ятаю, коли востаннє так відпочивав, – думав Петро, відчиняючи двері до своєї квартири.
– Тату, тату, а ти де був? – почув Петро знайомі голоси
На нього запитливо дивилися дві пари однакових і таких знайомих очей.
– Тату, я їсти хочу! – заявив Павлик
–І я теж, між іншим! – додав Грицько.
– Хлопчики, а ви як тут опинилися? – запитав у синів здивований Петро.
– Ми взагалі–то тут живемо, тату. Ти що забув?
– Ні, але. Ви що ж, весь місяць тут жити будете?
– Звичайно, нам же ж до школи ходити треба.
– Це правда. Ви зробили уроки?
– Зробили, але ти перевір. Мама завжди у нас зошити перевіряє. Але спочатку ти нас погодуй, тату.
– Павлику, Грицько, а ви що ж нічого не їли ще?!
– Чому ж не їли? Ми суп собі в мікрохвильовці розігріли, коли зі школи прийшли.
– А як це ви зі школи одні прийшли? Вас же не відпускають.
– Тату, ми не одні прийшли. Нас сусідка тітка Катя забрала, мама нам записку якусь із печатками давала для вчительки. Тож тітка Катя нас тепер завжди забирати зможе.
– Ясно. Але ж ви давно прийшли вже, ви ж у першому класі тільки вчитеся. І поїли всього один раз?
– Ні, не один. Ми бутерброди ще собі робили. І макарони з котлетами розігрівали. Тату, ти що нас годувати не будеш?
– Буду, буду, зараз переодягнуся і яєчню вам посмажу, – заспокоїв синів Петро. – Хлопчики, а чому вас уранці вдома не було, коли я на роботу йшов?
– Тату, нас мама вранці до школи відвела. Ти спав ще. А в нас сьогодні лінійка була.
– Ясно. Ясно, що нічого не ясно, хлопчики. І що мені тепер робити? – поцікавився у синів Петро.
– Вечерю готувати. А то ми мамі на тебе скаржитися будемо!
Погодувавши дітей, Петро вирішив зателефонувати дружині та дізнатися, як так вийшло, що близнюки вдома залишилися, а не до тещі на час її відрядження переїхали, як це було раніше.
– Юлю, добрий вечір. Як добралася? Чи все в тебе добре?
– Добрий вечір коханий. В мене все гаразд. Як ти там? Справляєшся?
– Ось про це я й хотів з тобою поговорити. Юля, чому діти цього разу залишилися вдома?
– В сенсі?
– В прямому. Я прийшов, а вони вдома голодні сидять.
– Петрику, не перебільшуй. Я багато їжі приготувала, вже на день вам мало вистачити.
– Я тебе не про їжу питаю. Чому теща цього разу хлопців до себе не забрала?
– Петре, любий. Але ж хлопчики пішли до школи, а мама моя живе в сусідньому місті. Як ти собі це уявляєш?
– Але раніше ж брала.
– Петре, не вигадуй. Раніше наші діти ходили до дитячого садка. А тепер. Я ж цілий тиждень із тобою з цього приводу розмовляла, пояснювала, умовляла, щоб ти дозволив моїй мамі пожити з вами. Але ти не погодився. І сьогодні вранці свого рішення не змінив. Чого ти тепер хочеш від мене?
– Я хочу, щоб завтра ж вранці твоя мама приїхала до нас. Цілий місяць один із дітьми. Хто їм їжу готуватиме?
– Ти! Ти сам про це мені сказав, у крайньому разі казав у ресторані їжу замовляти.
– Це я про себе говорив. Але діти. Хто буде їм шкарпетки та сорочки прати?
– Ти! Або пральня.
– Про це теж я сказав? Хоча, напевно, сказав. Але це не годиться! А збори? Вони вже за один день гору посуду в мийку наставили і крихти по всій квартирі.
– Петрику, ти ж сказав, що прибиратимеш сам.
– Дзвони тещі, нехай негайно приїжджає.
– Петре це неможливо вже.
– Це ще чому?!
– Ну. Мама свого заступницю, напевно, вже зранку у відпустку відправила, у тієї внучка народилася, вона дочці допомагати поїхала. Хоча можеш сам подзвонити, уточнити. Я не буду.
– Як це?
– Характер моєї мами ти добре знаєш. А оскільки ти сам від її допомоги відмовився, то вона тепер напевно образилася. Але ти спробуй, а раптом. Удачі тобі, любий.
І Юля поклала слухавку. Вже через п’ять хвилин Петро дзвонив тещі.
– Антоніно Петрівно, добрий вечір!
– Добрий вечір, зятьок! Як справляєшся з дітьми?
– Ніяк! Мені допомога ваша потрібна. Приїжджайте терміново!
– Ще чого захотів. Я, між іншим, працюю!
– Але Юля сказала.
– Юля сказала, що цього разу моя допомога тобі не потрібна. Молодець, ростеш у моїх очах. Як там Павлик і Грицько? Ще не всю квартиру рознесли? Хоча вони вже великі, першокласники. Тепер з ними проблем уже менше.
– Ви смієтеся, чи що?!
– Навіть не посміхаюся. Я, розумієш, заради тебе відпустку вирішила взяти взимку, а ти в нас виявляється самостійний. Так от, змінити вже нічого не можна. Із роботи мене ніхто не відпустить. Справляйся сам, герой ти наш. Сподіваюся, що до приїзду Юлечки доживеш, хоча щось я сумніваюся. Дзвони, не пропадай, Петрику.
І теща поклала слухавку. Це кінець. І як це я Юльку не слухав зовсім. Що тепер робити? Двоє шибеників на мені цілий місяць. Хоча, є ще вихід, – вирішив Петро і подзвонив. Мамі.
– Мамо, добрий вечір. Як твої справи?
– Добрий вечір, синочку. У мене все добре. Як ти?
– Мамо, тут така справа. Юля у відрядження поїхала.
– Я знаю. І що?
– А хлопчики зі мною залишилися.
– Я знаю. Молодець, що від допомоги тещі відмовився.
– Мамо, ти не розумієш. Що я з ними один цілий місяць робити буду?
– Не знаю, якщо чесно. Я ледь можу собі уявити, що ти з самим собою робити будеш цей місяць, а тут ще і Павло з Грицьком.
– Мамо, допоможи мене, будь ласка.
– Як?
– Приїдь, терміново.
– Так? Ти впевнений?
– Впевнений.
– І слухатимеш мене?
– Буду!
– І по кафе ходити не будеш?
– Не буду.
– І кашу вівсяну їстимеш на сніданок?
– Буду, все буду. І зарядку робити, і з дітьми гуляти, і все–все.
– Чудово, синку. Вже виїжджаю. Я знала, що ти слухняний хлопчик. Чекай, до ранку буду.
Вранці Петра розбудив дзвінок у двері.
– Мамо, як я радий тебе бачити.
– А я як рада, Петрику. Ось навіть кашу в термосі для вас привезла, переживала, що не встигну приготувати. Так що буди хлопчаків, робіть зарядку, йдіть вмиватися і до столу.
– Алло, мамо. Може, без зарядки обійдемося?
– Що ти, Петрику? Без зарядки ніяк не можна. Адже ж я можу і поїхати.
– Мамо , а там у тебе список великий?
– Все як завжди, синку. Ти дитинство своє згадай. Нічого нового я не вигадала. Та й вигадувати не збираюся.
– Мамо, але я вже виріс.
– Для мене ти завжди будеш моїм маленьким улюбленим хлопчиком. Хоча, постривай–но. В магазин ходитиш ти, дітей до школи відводити теж доведеться тобі. А в іншому, я оточу тебе тією ж турботою і увагою, якими ти був оточений в дитинстві.
– От за це я й переживав. Краще б теща приїхала. А то мама своєю турботою мене виведе зовсім, – подумав Петро, але тут же ж зі своєї спальні вибігли хлопчаки.
– Ого, баба Марія приїхала, – хором галасували Павлик і Грицько.
Весь місяць Петро був оточений турботою і увагою своєї коханої і люблячої матусі. І з нетерпінням чекав повернення Юлі, щоб цієї турботи стало менше. Однак, хлопчаки залишилися задоволені. Напевно, вони ще не розуміють, що занадто багато уваги – це також погано.