-Я до нього в місто поїду! – заявила Іринка, вперши руки в боки.
-І чому? – здивовано підняла брови її подруга Катруся – дівчина з веселими ямочками на щоках.
-А мені набридло, що він постійно до своєї матері снує туди-сюди.
“Мамі допомога потрібна, зрозумій мене, люба, вона там одна…” – каже мені! Навіщо мені це треба!
Ну зрозуміло – раз на місяць з’їздити допомогти батькові, ну але ж не щотижня!
Приїжджає якийсь худющий! Мабуть, вона там його зовсім не годує! А я терпіти не можу таких мужиків!
-Ха! Потрібна ти йому там! І матусі його теж, мабуть. Вони, міські, такі й є – одразу починають трястись за свою квартирку!
-Ось і познайомлюся заразом! – Ірина гордо виставила вперед підборіддя. – Зрештою, я майбутня невістка. А, як щось не сподобається, то я швидко на місце поставлю.
Треба ж, міська вона знайшлася. Фіфа там якась… Та я всім міським можу фору дати!
-Ну так, ну так, – сміялася Катруся. – «Майбутня невістка”! Щось не дуже він поспішає пропозицію тобі робити!
-Нічого! Коли дізнається від мене приголомшливу новину – швидко запропонує і руку, і серце, і квартиру у місті.
-А адресу ти його звідки дізнаєшся?
-Ох, Катрусю, ну ти й даєш! Підглянула у паспорті!
Накидала Ірина у валізку суконь покрасивіше. А як же ж?! Що, по місту ходити в чому попало?
Спідничок покоротше взяла і кофтинок таких, з відкритими плечима, та й побглі з самого ранку на перший автобус до міста.
Взяла вона, окрім свої вбрань, ще й різних сільських смаколиків, закруток, солінь, пиріжків.
Щоб коханого свого пригощати.
-А що? В тих містах немає нічого, – думала вона про себе. – А Петрик любить смачно попоїсти.
Ірина їхала й уявляла, яке весілля у них буде. Веселе, та як годиться, з білими голубами в небо, букетом, який вона подругам кине. Нехай заздрять, так їм і треба!
Вона ж, Ірина, перша заміж виходить з їхньої дівочої компанії.
Та щоб обов’язково рукавички були, як вона мріяла – довгі, білі, по лікті, і сукня з цим, як його, декольте…
…За своїми мріями не помітила, вона як у місто приїхала.
Ледве вибралася з валізою зі старенького автобуса.
Дотяглася аби як, у перехожих питаючи, до потрібної адреси.
Оглянула з хазяйським прищуром будинок – гарний, нічого не скажеш!
П’ятиповерхівка добротна, старої будови, з великими, світлими вікнами, відразу ясно – стелі високі, просторі кімнати.
Дійшла до потрібних дверей. Дзвіночок у квартирі дзвінко залунав, потім почувся дитячий голос:
-Мамо, хтось дзвонить!
І кроки легкі і швидкі до дверей…
-Дивно, – подумала про себе Іринка. – Ніби ж він не казав, що у нього молодші брат, чи сестра є.
А сама намагається у вічко подивитися.
Тут двері відчинилися й Ірина побачила молоду, струнку жінку, в джинсах і світлій кофтинці.
-Здрастуйте, – кивнула вона головою і одразу посміхнулась.
Як-не-як, майбутня свекруха перед нею. Виглядає, звичайно, молодо. Але в них у місті різні салони-креми-маски, що дивуватися?..
Жінка з подивом її оглянула і кивнула у відповідь:
-Доброго дня. А ви хто?
Ірина відсунула в бік майбутню свекруху, і з валізою зайшла в квартиру.
Вона оглянула досвідченим поглядом помешкання.
-Я невістка ваша майбутня – дружина Петрика. Ви ж його мама? Дуже приємно познайомитися! – діловито сказала вона.
-Он як? – майбутня свекруха підняла брову.
Біля свекрухи стояв маленький хлопчик і знизу вгору здивовано дивився на Ірину.
Ану, проходьте-но в залу, зараз розберемося, – сказала свекруха.
Ірина поставила валізу, пройшла у простору залу, сіла в крісло й почала обмахуватися великою хусткою.
-Ух і спека у вас у місті, – весело промовила вона.
Але натрапила на погляд жінки й замовкла. Потім сказала:
-А ви чого так на мене дивитеся?
-Дівчино, ви мені пояснити чітко можете – а ви хто?! – раптом запитала жінка.
-Так я й говорю, – запинаючись, сказала Ірина. – Я майбутня дружина Петрика, Ірина мене звуть.
А ви значить, мати його. Але він щось мені не казав, що в нього молодший брат є…
Вона потяглася до хлопця, але той відсахнувся від незнайомої тітки і сховався за матір.
-Зачекайте, – жінка заметушилась по квартирі, а потім принесла фото в рамці.
На ньому-вона, Петрик і хлопчик цей.
-Ми про цю людину з вами говоримо? – запитала вона.
-Ну так, – сказала Ірина. – Ви що, свого сина не знаєте? Взагалі, Петрик мені казав, що його мама молода, але щоб настільки…
А “мама” у цей час сіла на стілець, обхопила голову руками і… Захиталася зі сторони в сторону.
-От же ж… Як він міг? Ну й негідник! – бурмотіла вона.
-Та що з вами? – підійшла до неї Ірина і стала дбайливо махати своєю хусткою.
Та підняла на неї очі.
-Ну й недолуга ж ти, – сказала вона без злоби. – Підозрювала я, що він ходить наліво… Він чоловік мій цивільний, твій Петрик. А це ось – синок наш.
Ірина від цих слів стала біліша за полотно. Зробила два кроки назад.
-Як чоловік? – повторювала вона. – А що ж він… Брехав мені тоді? Він же ж мені казав, що любить мене, і як я готую – любить. А-а-а!
Вона голосно заплакала. Жінка підійшла до неї.
-Та заспокойся ти. Не плакати треба, а думати, що робити.
І потім якимось безбарвним голосом додала:
-А я ось терпіти не можу готувати…
Сіли вони поряд на дивані, хлопчика в кімнату до іграшок відправили, Іринка йому заздалегідь солодких пиріжків з яблуками зі своєї валізи дістала, сидять і думають – що робити їм далі і як жити тепер.
-А вас як звуть? – поцікавилася Ірина.
-Жанна.
-Знаєте, Жанно, у мене в валізі ігристе є смачне. Я сама робила, і закуски різною, – вона шмигнула носом. – Для Петрика везла. Ходімо на кухню, – вона підморгнула Жанні і та з радістю погодилася.
Вони сіли на кухні, і тут і з’ясували, що Петрик їх обох “використовував”, як висловилася Жанна.
Їй він казав, що у відрядження їздить.
В цей час він, звичайно, в Іринки був. Дуже подобалися йому супи, борщі, та пиріжки сільські, та й сама красуня Ірина вабила своєю молодою фігурою та сяючими пристрастю очима.
Ну а Ірині він казав, що до мами в місто їздить – та, мовляв, одна, без чоловіка залишилася, допомагати треба…
-От я нерозумна, – схиливши голову на руку, сказала Ірина. – Я йому вірила. Все захоплювалася – який син добрий…
І знову зі сльозами, стала голосити:
-Він же мене ох як любив! Ой, Жанно, що ж робити тепер, адже я дитину чекаю від нього!
Жанна прикрила долонею рота:
-Ох ти ж, Господи! Ну, забирай його собі. Я з такою брехнею жити не збираюся. Але врахуй – квартира моя, вам не дістанеться. У цього альфонса тут тимчасова прописка. Ось де він зараз?
Вона запитливо подивилася на подругу по нещастю.
Мені сказав, що поїхав до керівництва, а сам куди? Може, до чергової жінки, такої ж, як ми?
-Та нащо він мені потрібний, – зі злістю промовила Іринка. – Він по бабам буде вештатися, а я дитя його виховувати?
-Не бійся, подруго, все буде добре.
…Коли Петро подзвонив у двері квартири, він спочатку почув за дверима якесь бурмотіння… Тільки він подумав про себе, що б це могло бути, як почув у коридорі невпевнені, човгаючи кроки.
Тієї ж хвилини двері відчинилися і на нього подивилася Жанна. Вона була явно весела.
-О-о-о, – заговорила вона. – Коханий чоловічок прийшов. А у нас гості!
Вона повела Петра за собою. Петро здивовано дивився на дружину і слухняно йшов слідом за нею.
-Жанночко, що з тобою? – тільки й повторював він.
Петро зайшов на кухню й ахнув! Весь стіл був заставлений різними сільськими смаколиками. Посередині стояло ігристе, а за столом сиділа вона…
-Як таке можливо? – подумав Петро.
Він не вірив своїм очам.
-Ірина? – здивовано запитав чоловік. – А ти як тут?
Іринка теж усміхнулася й повільно встала, уперши руки в боки:
-Тебе приїхала провідати, коханий. А ти вже, виявляється, одружений і навіть з дитиною.
-Як жити будемо, Петрику? – запитала Жанна. – Може, разом жити будемо? Іринка он, готує добре, чого я не вмію. Будемо з нею дітей виховувати, і тобі догоджати!
-Ти, Петре, зі мною жив тому що я тебе годувала від пуза? – сказала Іринка.
-Н-ні, н-ні, – запинаючись і відходячи назад, примовляв Петро. – Дівчатка, давайте все мирно вирішимо…
-Ах, мирно! – вигукнула Жанна. – Ану пішов звідси! А свої речі внизу отримаєш!
І вони удвох виставили Петра у під’їзд. Він намагався стукати у двері, просячи віддати йому одяг, але Жанна тільки гукнула йому:
-Я сказала, внизу отримаєш!
Першою полетіла велика спортивна сумка, а потім подруги по нещастю стали з кидати білизну, шкарпетки, сорочки, краватки.
Петро метушився, благав припинити і не встигав збирати свої речі. На все це здивовано дивилися сусіди, що стояли недалеко.
Задоволені зробленим, Ірина і Жанна досиділи залишок вечора на кухні, згадуючи події дня і регочучи, а потім нагодували Володю – так звали сина Жанни, вклали його спати і лягли самі…
Стосунки ні в однієї, ні в іншої в подальшому з Петриком, звичайно, не склалися – обидві були горді і нездатні прийняти факт зради, а тим більше пробачити його.
Іринка народила гарну дівчинку і назвала її Олею. Обоє вони подали на Петрика на аліменти.
Молоді жінки дуже подружилися. Іринка так само живе в селі з донькою, а Жанна з Володею приїжджають до неї в гості.
Іринка з донькою теж в місто приїжджають. І діти їх дружать – як не крути, таки брат і сестра…
І так – Жанна нарешті навчилася готувати…