– Ах, ось ти яка!
Людмила аж стрепенулася від несподіванки і обернулася на голос.
Неподалік стояла молода дівчина в новій шубці, про яку Людмила давно мріяла, і чоботи… Чоботи вона теж придивилася саме такі, як у неї, ось тільки грошей увесь час не вистачало – то одне, то інше.
Ще недавно вона вибирала собі взуття в інтернеті, і навіть чоловік схвалив покупку і пообіцяв наприкінці місяця купити обновку.
Але якраз перед цією зарплатою Петро прийшов і з винуватим виглядом і сказав, що грошей не буде.
Він необережно зачепив чиюсь машину і тепер йому доводилося виплачувати компенсацію.
Людмила так розхвилювалася, що навіть не спитала. Чому компенсацію виплачуватиме він, а не страхова?
А ще вона чомусь дістала банку з макаронами і витягла звідти згорнуту в трубочку заначку і простягла чоловікові, мовляв, тобі зараз потрібніше.
Петро від радості навіть підхопив її на руки і закружляв по кімнаті, а потім з кимось зідзвонившись, поспіхом вибіг із квартири…
…Якась дівчина цокаючи каблучками підійшла ближче, змірявши гордовитим поглядом Людмилу, яка виглядала втомленою і розпатланою.
Її одяг теж бажав кращого – спортивний костюм, вицвіла футболка й кросівки.
Вона ж мама у декреті – їй так зручніше.
– Ви ж Людмила, так? – запитала незнайомка. – Я не помилилася?
– Людмила… А ви? Я щось вас не пригадую.
Людмила і справді не могла згадати цю модно одягнуту білявку з розкішним волоссям.
Серед її знайомих таких не було, серед колишніх колег теж. Звідки вона її знає?
Не встигла Людмила поставити собі це питання, як дівчина променисто посміхаючись, відповіла:
– Мене звуть Надія. Я коханка вашого чоловіка…
Людмила аж очі вирячила від несподіванки – не кожен день до тебе підходять коханки чоловіка.
Хоча який з нього ловелас, вона он як дорого виглядає, а в її Петрика грошей на її утримання не вистачить.
У неї ж манікюр коштує тисяч десь п’ять, а він…
І тут Людмилу осяяло – нещодавно ж він просив у неї п’ять тисяч.
Сказав, що йому трохи не вистачає, а автомобілю потрібен техогляд.
Хоча…
– Дівчино, а ви впевнені, що не помилились?
– Ви Людмила, а вашого чоловіка звуть Петро, я права?
– Так…
– Тоді я не помилилася. Розумієте, ми з Петром любимо один одного і зустрічаємося вже кілька місяців. Я заміжня, він не вільний, так буває на жаль. Але я готова розлучитися з чоловіком, а ось Петро чомусь тягне. Каже, що ви серйозно занедужали, і що треба трохи зачекати. Ви справді занедужали? Якщо так, то я можу допомогти вам…
– І як же ж? Пришвидшите відправку на той світ?
Людмилу вже починала веселити вся ця розмова, і вона в думках прикидала, як довго Петро ще збирався її обманювати?
– Ні, чому ж… Я візьму кредит і оплачу вам процедури, або якщо хочете куплю вам путівку… Ви куди хочете?
– Я? В Єгипет… Там зараз тепло… Не те, що у нас.
– От і чудово! Тоді я вам путівку, грошенят підкину, а ви мені Петра.
– Домовилися.
– Тільки Петру не кажіть, нехай це буде нашим маленьким секретиком.
– Не турбуйтесь, не скажу…
Людмила і справді не хотіла нічого говорити чоловікові, бо вона не бачила в цьому жодного сенсу.
Він їй зрадив, і неодноразово.
Він їй зрадив саме в той момент, коли вона так потребувала його підтримки та розуміння…
…Людмила і Петро одружилися, коли навчалися в університеті, проте з дітьми не поспішали, хотіли спочатку міцно стати на ноги.
І ось нарешті сталося – вони отримали заповітні дипломи, влаштувалися на роботу, вірніше Людмила влаштувалася на роботу до свого дядька, а потім і чоловіка туди влаштувала завдяки родинним зв’язкам.
Вони назбирали на перший внесок і купили квартиру у гарному районі.
Звичайно квартиру оформили на Людмилу, Петро сам запропонував, а вона і не опинялася.
Працювали на двох роботах, брали будь-який підробіток, ну й економили буквально на всьому, зате достроково закрили кредит на житло.
І ось тепер квартира належить їм і вони навіть стали батьками, а тут таке…
…Людмила зайшла довквартиру і почала збирати валізу: купальник, сукні, сарафани і шорти з топами.
Чоловік вчинив із нею не чесно, ну що ж вона відповість йому тим самим.
Речі дітей Людмила теж зібрала – відвезе їх на якийсь час до матері, хоча… Ні… Вона краще вчинить по-іншому…
– Мамо, тут така справа… – набрала вона номер матері.
…Ольга Валеріївна примчала того ж дня, ледь стримуючи себе, щоб не посваритися з недолугим зятем.
І ось настала година ікс.
Надія надіслала кур’єром путівку і гроші, а Людмила, поцілувавши на прощання діток і матір, помчала відпочивати.
Петро приїхав надвечір і не заставши жінку вдома, задумався.
Він все ще не знав, що вона поїхала.
Теща ліпила на кухні вареники, і принагідно розповідала казку близнюкам Ірині та Аліні.
Походивши безцільно по квартирі, Петро вийшов на балкон і подзвонив Надії.
– Надійко, а я скучив!
– Я теж, тільки я трохи зайнята, трохи пізніше передзвоню…
Петро поставив телефон на беззвучний режим і пішов на кухню, звідки вже чувся неймовірний аромат вареничків.
Теща годувала дітей і не звертала уваги на зятя.
Той для вигляду пройшовся вперед-назад, і переконавшись, що його годувати не збираються, пішов у кімнату, щоб знову подзвонити дружині.
Телефон Людмили був вимкнений, і Петро знову повернувся на кухню.
– Ольго Валеріївно, вам не здається, що ваша дочка загуляла сьогодні?
– Ні, не здається.
– До речі, а де вона?
– Уявлення не маю.
Петру довелося вечеряти на самоті, час від часу він також дзвонив дружині, проте у відповідь чув тільки монотонний голос мобільного оператора.
Телефон Людмили також був відключений, адже вона вперше за стільки часу вирвалася на волю і тепер могла відпочити і набратися сил перед процесом розлучення.
І поки молода жінка пила в ресторані ігристе, в цей самий час Надія цокаючи каблучками йшла до будинку, де жив Петро.
Декілька поверхів на ліфті і ось вона вже біля квартири, де тепер як вона вважала, буде щаслива.
Проте замість обіцяного щастя на неї чекало дещо інше.
Двері відчинила Ольга Валеріївна, тобто мати Людмили.
Вона з усмішкою подивилася на Надію і гукнула кудись всередину квартири:
– Зятьку, тут по тебе!
Петро вийшов із вітальні білий як аркуш паперу, проте теща підбадьорливо поплескала його по плечу і зникла на кухні.
– Ти чого прийшла?! – ахнув він.
– Як чого?! До тебе, жити…
– У мене взагалі-то дружина є!
– Вона нам більше не завадить. Я з нею поговорила, і ми дійшли згоди. З чоловіком я теж поговорила, ми розлучаємося.
– Ти розумієш, що ти все зруйнувала?! Де ми житимемо, а найголовніше на що?
– Як де?! Тут, це ж твоя квартира… А робота… Ти ж казав, що маєш свою фірму…
Петро справді обманював Надію, коли казав їй, що в нього своя квартира і фірма, бо ж насправді в нього нічого цього не було.
Квартира належала дружині, та й фірма не його, а дядька Людмили, звісно після такого йому доведеться шукати не лише житло, а й роботу…
…Людмила повернулася відпочила і посвіжіла.
Відпочинок пішов їй на користь, Петро це відразу відзначив і навіть намагався робити їй компліменти, запобігливо усміхаючись, ось тільки Людмила цим не пройнялася.
Вона подала на розлучення і виставила чоловіка з квартири!
Роботу він також втратив, а ще від нього пішла Надія.
Вона мріяла стати дружиною забезпеченого чоловіка, а жити з безробітним і безхатченком не входило в її плани.
Жаль, звісно, що чоловік її не пробачив, коли вона попросилася назад.
Але вона вірила, що все в неї ще попереду, ось тільки роботу знайде, бо ж їй ще й кредит виплачувати, який вона брала, щоб сплатити відпочинок Людмилі…
А що? За все треба платити. А за вкрадене щастя – тим паче…