– Павло, але ж це твої батьки, не мої! Чому ти вирішив, що перекласти турботу про них на мене – це гарна ідея?
Віра докірливо дивилася на чоловіка, а він лише зніяковіло відводив очі.
– Ні, ти мені поясни!
– Ну, просто допомога у господарстві та турбота про старших членів сім’ї – це традиційно жіночі справи.
– А, ну раз ти про традиції заговорив, то за ними взагалі чоловік повинен мамонта в будинок приносити! Сім’ю повністю забезпечувати та звільнити дружину від необхідності заробляти самій. Чого в нашому випадку немає!
Павло ображено насупився і знову замовк.
…Почалося все з того, що у його батьків, Раїси Василівни та Віктора Сергійовича, раптом трапилися серйозні проблеми зі здоров’ям.
Добре хоч, що найкритичніший період у обох був вже позаду, з палати Раїса Василівна та Віктор Сергійович виписалися і абияк поверталися до колишнього звичного життя. Але справлятися так само бадьоро по господарству, як раніше, вони, звичайно, вже не могли.
Спочатку було вирішено, що допомагатиме Раїсі та Вікторові буде їхня дочка Інна, молодша сестра Павла. Благо для Інни це не склало особливих труднощів. Вона не працювала – її чоловік заробляв достатньо, щоб грошей вистачало на обох, часу вільного в неї було багато, та й метушня по хаті була для неї звичною і навіть улюбленою справою.
Але місяць тому Інна заявила сім’ї про свій від’їзд – чоловік по роботі переїжджає у інше місто, та й вона разом із ним, звичайно. Тепер свекрам Віри терміново потрібний новий помічник у побутових справах, у тому числі городніх, адже жили вони у будинку сільського типу на околиці міста.
***
Треба сказати, що хоча батьки Павла ставилися до невістки загалом добре, іноді ні-ні та й проскакувало в них щось на кшталт «Віра-то прямо як чоловік за характером». І з їхнього боку це був, на жаль, не комплімент. Прикро їм було, що син на тлі невістки справляє враження мало не матраца безвольного. А Віра, мовляв, як жінка, могла б бути слабшою та м’якшою.
Так вже «слабшою»… Схоже, вони й самі вже забули, як раділи спочатку, що їхній син знайшов таку чудову, за їхніми тодішніми словами, дружину. Розумну, енергійну, рішучу – саме те для слабохарактерного Павла, у якого натура така, що без сильної «твердої руки» він, того й дивись, у житті пропаде.
Але останнім часом Вірі все важче давалася роль цієї “твердої руки” для чоловіка. Вона за двадцять років їхнього шлюбу з нуля збудувала кар’єру і зараз, будучи старшим менеджером з логістики, готувалася до вступу на посаду заступника гендиректора.
А Павло, як працював рядовим офісним співробітником, так і досі на цій позиції і застряг, зовсім не просуваючись кар’єрними сходами. Начебто й не треба воно йому. Робота непильна, ненапружна, та й нехай, що зарплата невелика. А те, що у дружини зарплата вже, страшно сказати, вп’ятеро більша, і сім’ю по суті забезпечує вона, отож… про це можна просто не думати.
Та й усі сімейні проблеми саме Віра завжди і розгрібала. Поєднувати декретну відпустку з підробітками, адже однієї зарплати чоловіка відверто обмаль – що ж, доводиться, раз треба. Допомагати синові Івану з уроками – вона, хто ж ще. Допомогти батькам чоловіка відстояти їхні інтереси у «дачних проблемах» із сусідами – знову Віра. Шукати і наймати репетиторів для підготовки Івана, що вже підріс, до вступу в універ – знову вона, Павло ж у цих «мудрих вчених справах» нічого не розуміє.
***
А тепер Павло ще й натякає, що найкращою помічницею для його батьків має стати саме вона.
– А чому я, а не ти?
Віра співчувала свекрам, адже здоров’я, що підкосилося, в шістдесят плюс дійсно не цукор, але й дозволяти «їздити» на собі теж не мала жодного бажання.
– Ну, ти сильна, ти все вмієш встигати, у тебе будь-яка робота виходить.
– Бач який хитрий, – насупилась вона. – І похвалив, і відповідальність так зручно зняв!
День був вихідний, але Віра вже з самого ранку почувала себе дуже втомленою. Вчора їй довелося взяти додому частину термінової проєктної роботи, з якою вона провозилася до середини ночі.
– Віро, ну не відмовляйся! – обурився чоловік. – Взагалі-то мати з батьком мені самі сказали, що як помічник по господарству ти їм набагато більше підходиш, ніж я! До речі, вони тебе вже сьогодні чекають, у них справ на городі безліч зібралося. Загалом ми на тебе розраховуємо.
І з почуттям виконаного обов’язку Павло ліг на диван, схопив зі столу тарілку з бутербродами, увімкнув телевізор і приготувався до перегляду улюбленої передачі.
Дивлячись на цю «картину», Віра відчула приплив непокори. Та що він взагалі собі дозволяє? Адже він бачить, як вона і з роботою, і з веденням власного домашнього господарства зашивається, і при цьому вимагає стати мало не хатньою робітницею для його батьків? А час та сили їй звідки брати? Роздмухати чарівним чином свою добу до сорока восьмої години? А суперсилу у когось попросити, може, у бетмена? Дуже, зручно Павло хоче влаштуватися.
– Знаєш що?! – розгнівана Віра підскочила до чоловіка, що ліниво розвалився на дивані, вихопила у нього з рук пульт і вимкнула телевізор. – Зараз же, ось прямий негайно, ти сам поїдеш до батьків і сам город їм перекопаєш і облаштуєш! Я вам що, Попелюшка та добра фея в одному флаконі? Ні, годі!
– Віро, ти чого?.. – здивувався Павло.
– А от того! Збирайся та їдь!
– Не чекав я від тебе такого! – сердито буркнув Павло і почав повільно збиратися.
– Свекрам великий привіт! – саркастично посміхнулася Віра на прощання.
І, коли чоловік, демонстративно гримнув дверима, пішов, сама з великим задоволенням прилягла на диван, увімкнула радіо з класичною музикою, заплющила очі і захотіла забути про все на світі. Хоча б на один день нехай всі дадуть їй спокій…
«Напевно, я сама в чомусь винна, – сумно розмірковувала Віра під мелодії Вівальді. – І чоловікові на собі їздити навіщось дозволяла, і сина, схоже, розбалувала… Тепер ще й свекри норовлять на шию сісти та ніжки звісити».
Її сумні роздуми перервав дзвінок Івана.
– Мамо, ми тут із Оленкою на концерт у Львів зібралися, підкинь грошей на квитки!
– На які квитки? На концерт чи поїзд? – зовсім засмучена Віра, яка не виспалася, здавалося, вже не дуже добре сприймала інформацію. – І з якою ще Оленкою?
– Ну, з моєю дівчиною, я ж тобі про неї вже говорив.
– Ах, так…
– А на квитки – це які на концерт, на поїзд у нас є…
– Знаєш, синку, надто жирно буде! – знову розсердилася Віра. – Зароби сам і води свою дівчину хоч на сто концертів!
Вона все розуміла, звичайно – у Івана багато часу йде на навчання, своїх грошей у нього поки що особливо не водиться, він лише іноді невеликі підробітки бере. Але ж вона синові і так усі його забаганки оплачує, навіть дорогі. «Так, тільки я сама і оплачую! Павло всю свою нехитру зарплату лише витрачає!».
– Мамо, ну, будь ласка, я ж Олені вже пообіцяв.
– Гаразд, Бог з тобою, – втомлено зітхнула Віра, – переведу я зараз тобі гроші, але більше до мене не чіпляйся з проханнями проспонсорувати! Я рада, що в тебе влаштувалося особисте життя, але якщо ти тепер такий дорослий, починай уже й заробляти сам, ну хоч трохи!
Тільки Віра зібралася знову спокійно полежати та відпочити, як її телефон знову задзвонив.
– Ех, Вірочко, – звучав на тому кінці дроту докірливий голос її свекрухи. – Адже ми з Віктором так на тебе розраховували. А ти взяла і замість себе Павла надіслала! Ну який з нього помічник, він же до пуття не вміє нічого! У нас тільки Інна вміла все по господарству, але вона-то поїхала!
– І що? А син-то ваш чим гірший за Інночку?
– Ну Віро, він же чоловік, він по-іншому вихований і до цього не привчений!
– Ага, зрозуміло тепер, звідки ноги ростуть у цих його промовах про «традиційні жіночі справи», – виразила Віра.
Свекруха ще обурено торохтіла в трубку, але Віра рішуче зупинила її:
– А якщо вам із Віктором Сергійовичем і справді важко справлятися, найміть професійного помічника по господарству. Таких послуг зараз повно, між іншим. Є навіть цілком бюджетні пропозиції, якщо вам раптом грошей шкода.
– Чого шкода? – образилася свекруха. – Ми за хорошу працю заплатити не проти.
– От і чудово. Хоча на мою допомогу, ви безкоштовно розраховували.
Вона вимкнула телефон і, перш ніж поринути у легку денну дрімоту, раптом прийняла рішення.
***
Наступної п’ятниці Павло з Іваном поїхали з ночівлею на рибалку, а коли повернулися, Віри не було вдома. Її телефон весь день не відповідав, і лише ближче до вечора вона нарешті взяла слухавку.
– Алло, – лінивим поважним тоном відповіла вона, – ну чого вам треба?
– Віро, ти де!? – кип’ятився Павло. – Зникла кудись і навіть не попередила? Ти де? Давай додому!
– А це неможливо, – хитро посміхнулася Віра. – Я просто зараз насолоджуюся чудовими краєвидами Карпатських гір.
– Що-що?
– На турбазі я відпочиваю! Мене не буде два тижні, я взяла відпустку власним коштом. І прошу мене не турбувати без крайньої потреби, а телефонуватимете і написуватимете з вимогами повернутися – кину в блок.
…Всі ці два тижні Павло був страшенно ображений на дружину, а коли вона повернулася, розмова між ними вийшла дуже неприємною. Було вирішено, що одне одного вони не розуміють і навряд чи колись зрозуміють. Віра подала на розлучення.
***
Якось вона випадково зустріла на вулиці Олену, ту саму дівчину Івана. З моменту її розлучення з Павлом минуло вже три місяці, і Віра все більше відчувала, що з її плечей ніби впав величезний тягар. З сином би тільки помиритися… Занадто сувора вона, мабуть, до нього була останнім часом. Адже він з’їхав на орендовану квартиру відразу, як тільки батьки розлучилися, і з того часу з матір’ю особливо не спілкувався.
– Ой, Віро Володимирівно, привіт. А я якраз від бабусі та дідуся Івана додому йду!
– Привіт, Олено, рада тебе бачити. В гостях у них була?
– Ну, не зовсім, – усміхнулася Олена. – Я працюю в них.
– Як цікаво, – здивувалася Віра. – А ким?
– Ну, фактично, хатньою робітницею. Прибираю у будинку, допомагаю з дрібним ремонтом та з садово-городніми роботами.
– Ось як?
– Так. Іван мені давно вже казав, що його бабуся та дідусь постійно скаржаться, як їм важко по господарству справлятися, і що вони на вас скаржилися також, як ви їх тоді «обламали»… А я вважаю, правильно ви й зробили. Ну, і вони вже були згодні за будь-які гроші хоч когось найняти. А мені якраз потрібна була підробка, я Івана і попросила, щоб він їм запропонував мою кандидатуру.
– І вони погодились? І навіть не стали канючити, мовляв, ти ж дівчина нашого онука, чи могла б і безкоштовно підсобити? – зі здивованою усмішкою запитала Віра.
– Ні, – засміялася Олена. – Я цього теж побоювалася, але вони, як це не дивно, нічого такого не сказали. О, а ось і Іван йде! Він мене тут зустріти обіцяв.
І додала:
– Він, до речі, теж на роботу нещодавно влаштувався.
Іван, підійшовши до Олени і побачивши, що його мати теж тут, зрадів.
– О, мамо, привіт. Ти якими долями тут? А втім, не має значення. Ходімо до нас з Оленою у гості прямо зараз!
Віра, неабияк скучила за сином, звичайно, погодилася.
***
У квартирі, яку знімали Олена з Іваном, Вірі одразу впав у вічі гарний сувенір – міні-копія будівлі старовинної місцевої садиби, що стояла на столику у коридорі.
– А це яка краса така?
– Це у нас на роботі такі штуки роблять, – сказав Іван. – Начальник подарував.
За вечерею він розповів матері, що влаштувався нещодавно до сувенірну майстерню.
– Молодець. Подобається хоч робота?
– Як майбутньому дизайнеру ще й як подобається! А ще більше подобається самому заробляти на життя. А тато, до речі, теж за розум взявся. Не чула?
– Ні, Іване, ми з ним давно не розмовляли.
– Він місяць тому раптом узяв та попросив у свого начальства підвищення по службі. А вони навіть заперечувати не стали, навпаки, сказали, що давно настав час, і кандидатура він підходяща. Ось, тепер він керівник відділу закупівель, та й зарплата, звичайно, стала більшою.
Віра, крадькома посміхнувшись, подумала: «Треба ж, як усі зразу заворушилися, і чоловік колишній, і батьки його, і син, варто було мені тільки надати їм прискорення».
Але за сина Віра була рада. А з Павлом, якщо вони все-таки не пара, вони тепер підуть кожен своїм шляхом…