Ранок вихідного дня для Павла Івановича та його дружини Анастасії Петрівни починався як завжди зі сніданку. Монотонну тишу порушив дзвінок у двері.
– Кого це зранку принесло! – бурчала Анастасія Петрівна.
Павло Іванович, застібаючи на ходу сорочку, поплентався до коридору. Глянувши у дверне вічко, він здивувався. Обличчя молодого чоловіка, що стоїть за дверима, було дуже знайоме. Відчинивши двері, Павло Іванович застиг на місці. На нього дивився його двійник. Але не той, яким був Павло Іванович у цей час, а двійник із минулого, той, яким був Павло Іванович у своїй молодості.
Павло Іванович не сумнівався, що якщо знайти його фотографію десь тридцятирічної давності, і порівняти її з обличчям незнайомця, то жодних відмінностей не виявиться.
– Ви хто? – ледве вимовив Павло Іванович, відчуваючи, що починає втрачати реальність.
– Ваш син, – здивував Павла Івановича своєю відповіддю молодик.
– Павле, – пролунав голос дружини, – хто там?
А Павло Іванович, гублячись у здогадах, не знав, що відповісти їй.
– Микола, – представився незнайомець, – я сьогодні з Житомира приїхав спеціально, щоб познайомитися з вами. А можна я увійду?
Після слів про Житомир Павло Іванович захвилювався. І тільки тепер до нього дійшло, що це не сон і не його фантазії, а справжня дійсність. Тепер у Павла Івановича не було сумнівів у тому, що перед ним стоїть його власний син.
Пройшло лише кілька секунд перед тим, як Павло Іванович запросив хлопця до себе у квартиру. Але й за цей короткий проміжок часу в голові людини похилого віку встигли воскреситися події тридцятип’ятирічної давності.
Тоді Павло щойно закінчив інститут. Отримавши посаду інженера одного з великих підприємств міста, він невдовзі поїхав у відрядження в Житомир.
Молодість багата на безрозсудні вчинки. Хоча те, що раптово викликало в ньому любов до чарівної дівчини, він не вважав нерозсудливістю. Відрядження тривало близько місяця. І щовечора після трудового дня Павло, як на крилах, летів до Вікторії. Розлучаючись із Вікторією, він обіцяв і божився, що повернеться за нею. До того ж він і сам вірив у це.
Коли він повернувся додому, то рідне місто видалося йому нудним і сірим. Йому було нелегко забути Віку. Але коли постало питання – Віка чи свобода, він вибрав останнє. А Вікторія виявилася гордою дівчиною. Усвідомивши, що Павло її покинув, вона не розшукувала його.
– Проходь, – з безвихіддю в голосі промовив Павло Іванович.
Тепер настала черга дивуватися гостю, який постав перед нею, Анастасії Петрівні. У сім’ї Павла Івановича було два сини, але ніхто з них не був такий схожий на свого батька, як Микола. Анастасія Петрівна довго приходила до тями від побаченого.
– А я то вважала тебе Павле однолюбом. Все життя думала, ось який мені чоловік дістався: вірний, надійний.
– Анастасія, перестань, – зупинив її голосіння Павло Іванович, – адже незручно перед людиною.
– А чого тобі незручно, – завелася Анастасія Петрівна, – нашкодив і в кущі.
– Та не винний я перед тобою ні в чому. Все це було по молодості, коли я ще з тобою не був знайомий. Може спитаєш у Миколи дату народження, і тобі стане ясно. Якщо я і винен перед кимось, то тільки перед нею. Хоч і тут, треба врахувати, що про появу дитини до сьогодні я не знав нічого.
– А ти їдь до неї, повинись, так мовляв і так, може вона тебе й прийме, – єхидно вигукнула дружина Павла Івановича.
Микола, відчуваючи, що суперечка, виною якої став він, переходить усі межі, озвучив дату свого народження, чим трохи заспокоїв Анастасію Петрівну.
– Ви пробачте, – сказав Микола, – мені від вас нічого не треба. У мене все є, робота, квартира, прекрасна дружина та діти. Ось тільки дуже хотілося побачити батька. Адже я стільки сил доклав, щоб знайти вас.
Розмова не клеїлася. Павло Іванович не раз намагався запитати Миколу, як склалося життя у його матері. Але це питання у присутності дружини він вважав недоречним. Виникло було бажання познайомити Миколу з його рідними братами, але Павло Іванович так і не озвучив його, передбачаючи реакцію своєї дружини.
Посидівши в гостях у рідного батька з півгодини, Микола збирався у дорогу назад.
– Миколо, може заночуєш у нас сьогодні, – спробував зупинити сина Павло Іванович і тут же осікся під пильним поглядом дружини.
Коли вони прощалися, то Павло Іванович простягнув синові, складений удвічі, листок зошита з номером мобільного телефону.
– Якщо що, дзвони, завжди радий допомогти.
Микола, сунувши листок у кишеню, поспішив піти.
– І навіщо він приїжджав, – бурчала Анастасія Петрівна, – тільки незрозумілість якусь вніс до нашої родини. А номер то ти йому навіщо дав?
– Ну, таки син, рідна людина, – виправдовувався Павло Іванович.
– Та який він тобі син! Не було у вас нічого спільного з ним і вже не буде.
Прибувши на вокзал, Микола придбав квиток на найближчий потяг. Гуляючи пероном в очікуванні поїзда, він дістав з кишені складений удвічі аркуш паперу, який йому передав Павло Іванович і викинув його у смітник.