– Мамо, то ти значить, вирішила продати нашу хату в селі?! – вигукнув Павло. – А як же ж ми? Ми вже звикли на все літо туди їздити. Олена багато навесні посадила на городі. А про онука ти хоч подумала?!
Павло розгублено дивився на всі боки, намагаючись не зустрічатися поглядом з матір’ю.
– Ми ж домовилися, що туди переберемося, що це наша хата, – вів далі син. – Жити будемо на дачі, а квартиру здаватимемо в оренду.
– Та пам’ятаю я, от тільки обставини змінилися, – відповіла Раїса Сергіївна. – Синку, дача за законом моя. Ви там 5 років господарювали, а тепер досить,
– Але ж ти нам обіцяла! Це наша хата, ти сама так сказала!
– А тепер я так вирішила. За документами я хазяйка, хочу, то продаю. А тобі зі своєю сім’єю варто про себе подумати…
– А нічого, що ми з Оленою все там впорядкували, відремонтували повністю будинок, пам’ятаєш, який він був 5 років тому?
– Не говори нісенітниць. У вас є 3 тижні, щоб вивезти з моєї дачі своє барахло! Будинок піде на продаж. Ключі покладеш на стіл, – як викарбувала слова Раїса Сергіївна.
Вона вийшла в коридор і почала одягатися.
Павло залишився в кімнаті. Він думав про те, що скаже дружині, коли та повернеться з роботи.
Вона завжди казала йому, що їй не подобається ситуація з дачею.
Вони стільки вклали туди грошей, сил і часу, а за документами жодного відношення до неї не мали…
Він завжди відмахувався від її аргументів. Це ж мати! Це ж якою треба бути, щоб так обманути рідного сина?
Хата її, але весь ремонт вони робили на свої гроші і з розрахунком, що житимуть там з травня по жовтень, а свою міську квартиру здаватимуть в оренду. Та й їхньому синові, Петру, так там подобалося.
Мати завжди їм казала, що хата їй не потрібна.
Дружина довго мовчала, коли Павло їй все розповів, а потім сухо сказала:
– Значить так… Давай одразу домовимося. Контакти з твоєю матір’ю ми обриваємо. Заспокойся, я з нею розберуся своїми способами. Ще пошкодує, що так обійшлася з нами…
– Що ти задумала? – насторожився чоловік.
Він знав свою дружину і заздалегідь вже переживав.
– Дивись, там наше все, окрім стін. Вивозимо все – меблі, люстри, сантехніку, шпалери й ламінат теж знімемо.
Якщо ми все знімемо, будинок буде таким, як багато років тому до нашого ремонту.
Мій брат допоможе.
Чеки на всі покупки є. Так що за всіма законами ми маємо право все забрати, включаючи мийку й ванну.
Своєї праці шкода, звісно. Пам’ятаєш, ти руку пошкодив, коли дерева там підрізав? А у Петра там друзі є, – голос дружини здригнувся і вона відвернулася.
Павло знав, що його дружина ніколи при ньому не плаче. У їхній сім’ї вона всім керувала, а він підкорявся.
Але зараз йому не хотілося з нею погоджуватися.
– Розберемося, – впоралася з хвилюванням Олена. – Зроби висновки і більше Раїсі Сергіївні не допомагай і грошей не давай.
Не забувай ще скільки грошей ми б могли отримати від здачі в оренду квартири. Петру планшет новий потрібен, мені теж багато чого, та що тепер говорити…
– Стільки грошей за п’ять років на цю дачу витратили, могли б і свою купити…
Павло кивнув, але вирішив поки що не поспішати з вивезенням речей.
Наступного дня Олена повернулася додому пізно ввечері.
Волосся на голові в неї було скуйовджене, а виглядала вона якоюсь дуже вже задоволеною.
– Судячи з твого вигляду, ти була на дачі і почала вивіз речей? – сказав чоловік.
– І успішно! – посміхнулася дружина. – Брат двох своїх приятелів підключив. Вони безкоштовно все зробили, сказали – давно такого задоволення не отримували. Навіть шпалери подекуди зняли, а де не зняли, зафарбували чорною фарбою. Цікаво, хто її тепер захоче купити із таким інтер’єром. А на городі я посіяла хрін.
Пройшов тиждень. Вони чекали на дзвінок Раїси Сергіївни.
І дочекалися!
Свекруха подзвонила Павлу і галасувала так, що Олена чула кожне слово.
– Як ти міг! Ви там зовсім знахабніли! Рідну матір підставив! Я в суд подам…
– Нехай подає, – Олена стояла поруч і з сяючими очима вслухалася в кожне слово.
Стосунки з Раїсою Сергіївною у неї не склалися від початку. Та її просто не помічала, вважала не рівною її синові. Внука бабуся теж не дуже вітала.
Чоловік поклав слухавку і задумливо глянув на Олену.
– Юридично я нічого не порушила, ми з братом забрала тільки наше. Нехай ще скаже спасибі, що з даху металочерепицю не зняли. А могли б, – і Олена з викликом подивилася на чоловіка.
– Пощастило тобі з братом, – тихо сказав Павло.
Він ніби по новому впізнавав свою дружину. Наче щось змінилося в їхніх стосунках.
Павло нічого не сказав Олені, тільки почав все частіше затримуватися на роботі, а на вихідних ішов у гараж.
Матері він не дзвонив, йому чомусь було соромно, тільки переказував щомісяця невелику суму потайки від дружини.
Тільки через сина він не пішов від неї…
…Минув рік.
Якось Павло складав на балконі свої інструменти, як раптом у кімнаті пролунав дзвінок його телефону.
Чоловік глянув на екран. Дзвонили з незнайомого номера.
– Я слухаю, – сказав Павло і аж сів на диван від перших почутих слів.
– Павло Сергійович? – пролунав у слухавці незнайомий голос. – Це сусідка вашої матері. Мені дуже шкода, але її сьогодні не стало. Серце…
Чоловік довго сидів, дивлячись в одну точку. Матері не стало. Коли він бачив її востаннє? Не дзвонив, не приїжджав. Павло закрив обличчя руками і тихо заплакав…
У кімнату хтось зайшов. Чоловік глянув на двері і спохмурнів ще більше від побаченого.
– Що з тобою? – це прийшла з кухні Олена.
– Іди звідси, – крізь зуби тільки й сказав Павло…
…На поминках було небагато людей. Павло з Оленою стояли трохи осторонь від усіх.
Олена міцно тримала чоловіка за руку, а він нічого не помічав, наче був десь не тут. Коли все закінчилося, до них підійшла літня жінка.
– Ви мабуть Павло? Я сусідка вашої мами. Знаєте, вона часто про вас говорила. Вона дуже шкодувала, що так сталося. Хотіла подзвонити, але переживала, що ви не відповісте…
…Дорогою додому вони мовчали. Вдома Олена обійняла чоловіка.
– Як ти, любий? – запитала вона. – Що ти так переживаєш, всі там будемо, питання часу. Ваші стосунки були складними, тобі потрібен час. Все минеться…
– Іди, бачити тебе не хочу…
Олена слухняно пішла з кімнати. Павло хотів десь піти, але до нього підійшов син.
– Тату, а хто ця жінка на чиї поминки ви сьогодні ходили? – запитав він.
Павло важко зітхнув.
– Це моя мама, а твоя бабуся. Ми не спілкувалися довгий час…
– Чому?! – здивувався син.
– Розумієш, іноді дорослі роблять помилки, які дуже важко виправити. Сину, я тебе так люблю… – заплакав Павло.
– Тату, я теж тебе дуже люблю…
Тієї ночі Павло довго не міг заснути. Він думав про матір, минуле, свою сім’ю. Ну сина він точно ніколи не покине…