Павло повернувся з роботи пізно.
Начальство доручило йому отримати новий контракт за будь-яку ціну, а люди виявилися незговірливими, але він домігся все ж таки, щоб вони прийняли його умови.
І ось тепер, він тільки й мріяв про смачну вечерю, душ і диван, на якому зможе розлягтися, нарешті, і відпочити, насолоджуючись тишею і спокоєм.
Чоловік відкрив двері своїм ключем, зайшов у коридор і здивовано округлив очі.
Там стояла велика дорожня валіза.
– А це що ще за валіза? – запитав Павло свою дружину Тетяну, яка вийшла йому назустріч.
– А це твоя валіза, Павлику! – заявила та, гордо піднявши підборіддя. – Ти їдеш!
– Я?! – Павло здивовано насупив брови. – Їду? І куди ж? Я щось може забув? То нагадай мені, будь ласка, бо наче ж я нікуди не збирався.
– Ми розлучаємося, Павлику, і ти йдеш!
– Тетянко, ну мені насправді, не до жартів зовсім. Що відбувається? Чи ти дітей вирішила відвідати?
– Ти мене чуєш взагалі? Не збираюся я жартувати. Павлику, я втомилася від тебе! Адже ти крім роботи нічого навколо не помічаєш. Переговори, зустрічі, контракти… Тільки робота у тебе на думці! А решта життя повз проходить. Я твоєї уваги не бачу вже багато років!
– А хіба ти не цього хотіла, Тетянко? Це ж ти просила, щоб я знайшов гідну роботу, щоб сім’я жила не гірше за інших. А твої обов’язки – затишок у домі, тепло, турбота про дітей, і так! Про чоловіка, до речі, також. І це я можу сказати, що твоєї уваги зовсім не бачу. Все зводиться лише до прання, прасуванні, і приготування їжі.
– Чоловік має жінку любити, а не лише гроші в дім нести. А ти, ну згадай, Павле, коли востаннє ти мені робив компліменти, запрошував кудись, квіти дарував?
– Тетянко, я зараз не в змозі просто з тобою сперечатися. Де ти бачила такого мужика, щоб і працював, не покладаючи рук, і ще й час знаходив на всякі ніжності? Ти сама могла б організувати якийсь культурний захід, і мене, навпаки, запросити. За компліменти вибач, я ніколи красиво говорити не вмів, а от квіти дарував тобі зовсім недавно, тут уже не перебільшуй.
– Це «зовсім недавно» було пів року тому, любий! – Тетяна вперла руки в боки і подивилася на валізу. – Одягай назад куртку і йди!
– Та припини ти вже! – Павло зробив крок у бік кухні, але дружина перегородила йому шлях.
– Ти мене не чуєш? Ти тут більше ніхто! І якщо ти не зрозумів і досі, у мене вже давно є інший! Ти питаєш, де я бачила такого? Та він у мене є! Той, про якого можна тільки й мріяти – уважний, дбайливий, люблячий! – останнє слово Тетяна вимовила з виразною інтонацією.
Павло оторопів на мить.
– Якщо хтось і піде звідси, то це ти! Квартира моя, не забувай, а твого тут немає нічого! Окрім пари сільських суконь, з якими ти в цей дім прийшла.
– У мене діти, тож квартиру ти залишиш нам! Це питання вирішене!
– Ох, діти! Згадала про дітей? Тепер мені зрозуміло, навіщо ти стала їх до своїх батьків у село відвозити, щоб час був на коханця! Ось він тебе нехай і утримує! А дітей ти не побачиш, як своїх вух!
– Та це ми ще побачимо! – усміхнулася Тетяна, і таким неприємним здався вираз її обличчя, як тільки раніше він не помічав у ній цих неприємних рис? – Жодний суд дітей у матері не забере.
Павло мовчки вивів її з квартири. Як не опиралася Тетяна, він посадив її в машину і завів мотор.
– Ти що надумав? – галасувала вона.
– Краще не нервуй мене, Тетяно! – таким тоном він це сказав вперше з часів їхнього знайомства.
Їй довелося замовкнути. Правда, вона ще довго бубоніла собі під ніс, що він про це пошкодує, але Павло її не слухав. Він швидко домчав до села і, пройшовши поспішно до хати, сказав дітям збиратися додому. Ті від радості були самі не свої. Так сумно їм було в цьому селі, але мама щоразу стверджувала, що свіже повітря їм корисне.
– А ти лишаєшся тут! – беззаперечним тоном сказав Павло Тетяні. – Далі вирішуй як знаєш, а я подаю на розлучення!
…Вдома діти одразу вирушили спати, відмовившись від вечері. Павло сидів на кухні, втупившись поглядом у склянку недопитого чаю.
Спогади накочували хвилями, ніби намагалися віднести його назад у ті безтурботні часи, коли життя здавалося простим і зрозумілим. Перед очима раптом з’явилося обличчя Тетяни в перші дні їхнього знайомства – молоде, рум’яне, завжди з усмішкою на вустах.
Вона привертала до себе увагу з першої зустрічі, наче сяяла зсередини. Павло ясно пам’ятав той вечір, коли вони познайомились.
Це була галаслива вечірка у друзів, де всі сміялися, танцювали, а Тетяна сиділа в куточку, трохи сором’язлива, але з таким теплим поглядом, що Павло не зміг утриматись і підійшов до неї. Вона зніяковіло посміхнулася, і в цей момент Павло зрозумів, що хоче бачити цю посмішку щодня.
Він пам’ятав, як їхні стосунки розвивалися швидко, але, природно, ніби вони знали один одного все життя. Час тоді здавався світлим і безтурботним, наче світ навколо них був сповнений лише радістю. Тетяна, з її щирістю та добротою, була для Павла не просто коханою дівчиною, а ще й справжнім другом.
Вона підтримувала його у всьому, і він пишався нею. Але не всі його друзі поділяли цей ентузіазм. Якось, після чергової зустрічі з Тетяною, Павло ділився своїми планами на майбутнє з другом Сергієм.
Вони сиділи в невеликому кафе на розі вулиці, балакали про всілякі нісенітниці, як це зазвичай буває, коли зустрічаються давні друзі. І ось, коли Павло заговорив про Тетяну, Сергій скептично примружився.
– Ну, Павлику, це твій вибір, звичайно, але я б із сільською не зв’язувався, – сказав Сергій, крутячи в руках порожню чарку. – Там вони всі такі… Спочатку тихенькі, аби в місті влаштуватися, а потім – не встигнеш озирнутися, як вимоги почнуть рости. Ти ж знаєш, на що чекати?
Павло пам’ятав, як ця фраза неприємно вразила його, але він не подав вигляду. Він вірив Тетяні, знав, що вона не така.
– Тетяна зовсім інша, – впевнено відповів Павло, відкинувши сумніви. – Вона скромна, працьовита, мені з нею легко.
Сергій тільки знизав плечима, а Павло не прислухався до його думки. Вони з Тетяною одружилися, і перші роки їхнього спільного життя були по-справжньому щасливими. Тетяна була зразковою дружиною – щовечора зустрічала його з посмішкою, готувала його улюблені страви, дбала про будинок та сім’ю.
Коли народилися діти, вона повністю присвятила себе їм. Павло бачив, як вона раділа кожному їхньому кроку, кожному новому слову.
Вона була дбайливою матір’ю, яка намагалася догодити чоловікові й любила доньку із сином. Павло пишався своєю родиною і вважав, що йому пощастило.
Однак згодом Тетяна й справді почала вимагати все більшого. Спочатку це були дрібниці: їй хотілося більше часу на себе, вона втомлювалася від домашніх справ. Павло намагався допомагати, але робота поглинала його з головою – адже він хотів забезпечити сім’ю всім необхідним, щоб у них ні в чому не було потреби, та й Тетяна сама просила, щоб він почав більше заробляти. Він ішов рано вранці і повертався пізно ввечері, часом зовсім вимотаний.
Але Тетяну це не влаштовувало. Тепер вона казала, що не відчуває підтримки, кохання. Павло, у свою чергу, щиро вважав, що турбота про сім’ю – це його любов. Він робив усе можливе, щоб діти були забезпечені, а Тетяна могла залишатися вдома й займатися ними. Він багато разів намагався поговорити з нею, запропонувати їй знайти собі якусь справу, роботу, щоб не почувала себе без уваги. Та Тетяна завжди відмахувалася.
– Я ж мати! Я маю бути з дітьми! – твердила вона щоразу.
З віком діти стали самостійнішими, вони допомагали по господарству, самі вчили уроки, а на канікули та вихідні Тетяна почала відвозити їх до своїх батьків, щоб більше часу були на свіжому повітрі й домашніх продуктах.
Павло, хоч і відчував якусь відстороненість, був радий, що дружина знайшла собі якесь заняття. Він щиро вірив, що поїздки до батьків роблять її щасливішою, що вона проводить час із тими, хто їй дорогий.
Але тепер коли все розкрилося, пазл склався. Тетяна давно знайшла собі іншого чоловіка, а Павло ж довіряв їй, не підозрюючи нічого.
Він згадував усі ті моменти, коли вона не встигала приготувати вечерю до його повернення, хоча діти були в селі, а вона весь день була одна.
Її сухі відповіді на запитання про те, як пройшов день.
Йому здавалося, що це просто накопичена втома, необхідність побути на самоті.
Але насправді Тетяна вже давно будувала своє нове життя, в якому для Павла не було місця.
Коли Тетяна заявила про розлучення, він відчув злість, розчарування й образу. Йому здавалося, що це просто поганий сон, з якого треба скоріше повернутися до реальності.
Тієї ночі він не спав. Злість змішувалася з розпачем, і Павло шукав провину у собі. Він відчував себе ошуканим, кинутим, але найбільше його турбувала думка про дітей. Як вони сприймуть розлучення? Як переживуть розлуку з матір’ю?
Павло знав, що йому доведеться зібратися заради них, заради їхнього майбутнього. Він обіцяв собі, що не дозволить Тетяні зруйнувати їхнє життя остаточно…
…Наступного ранку, впевнений у своїй правоті, Павло вирушив у суд з документами. Все пройшло дуже швидко і ніби буденно.
Він заповнив потрібні папери.
Крім розлучення, він просив суд залишити сина і доньку з ним, а що з майна присудять Тетяні, йому було байдуже. Його рішення було твердим, наче скеля, і він не збирався поступатися.
Адже хто, як не він, забезпечував сім’ю, хто, як не він, дбав про дітей, навіть якщо більшість часу проводив на роботі?
Проте суд виявився для Павла набагато важчим випробуванням, аніж він міг припустити. У залі суду Тетяна показала себе зовсім з іншого боку.
Знову і знову вона наполягала на тому, щоб їй залишили дітей і квартиру, ніби це було само собою зрозумілим. Вона не втрачала жодної можливості сказати щось погане про Павла, що він занадто багато часу проводить на роботі і недостатньо уваги приділяє сім’ї.
Її голос звучав пронизливо і жалібно, ніби вона намагалася переконати не лише суддю, а й усіх присутніх, що винний у всьому саме Павло. З кожним її словом напруга в залі наростала, як грозове небо перед бурею.
Але діти, які були вже достатньо дорослими, щоб розуміти те, що відбувається, ясно висловилися, що хочуть залишитися з батьком.
Коли суддя нарешті озвучив рішення, Павло відчув, як з його плечей наче звалився важкий тягар. Суд прийняв до уваги думку дітей, віддавши право їх виховання Павлу. Все майно також залишилося у Павла, Тетяна нічого не отримала.
Павло розумів, що попереду ще буде багато труднощів, але цей крок був дуже важливим. Він зробив те, що мав зробити, і тепер міг, нарешті, рухатися далі – заради себе та заради доньки із сином…
…Рік промчав непомітно. Павло знайшов нову роботу з більш простим графіком і нехай він заробляв тепер набагато менше, але їм із дітьми цілком вистачало на безбідне життя.
Якось, приїхавши з роботи, Павло помітив знайому постать біля гаража.
Він одразу впізнав її – це Тетяна. У руках вона тримала маленький пакунок. Як тільки Павло вийшов з машини, вона поспішила до нього. Вигляд був у колишньої дружини не дуже. Мабуть, вона погано спала й багато плакала.
– Павлику… Пробач мені, будь ласка… – її голос тремтів, до себе вона пригортала немовля. – Я припустилася помилки… Він… Той чоловік… Виявився зовсім не тим, ким здавався. Він розраховував, що мені дістанеться твоя квартира, а дітей я залишу в селі, а коли зрозумів, що я залишилася ні з чим, то дуже змінився.
Мені не було куди йти, тому я терпіла, а потім сподівалася, що народження спільної дитини все владнає, але сьогодні ми повернулися з малюком з прогулянки, а він нас просто не впустив. Я не знаю, що мені тепер робити… Допоможи мені, Павлику… Прийми мене назад…
– Тетянко, от скажи, як ось у тебе вистачає совісті таке говорити? Ти взагалі сама себе чуєш?
– Павлику… Пробач ти мене, недолугу! У нас ще все може вийти! Я стану найкращою дружиною, обіцяю тобі! Ти Славка всиновиш. Ну, ти сам колись казав, що чужих дітей не буває?!
– Казав, – гірко посміхнувся Павло. – І якби я познайомився з тобою, коли в тебе була вже дитина, я прийняв би її як рідну, але зараз це плід твоєї зради і я не хочу навіть бачити цю дитину. Невже ти сама не розумієш?! Ти зробила свій вибір рік тому. Весь цей час ти не шукала навіть зустрічей з нашими дітьми, навіть не привітала їх із днем народження… Ти сама обрала свою дорогу і дороги назад нема. Діти тебе не хочуть знати, як і я. Будь ласка, не турбуй нас більше і знайди своє щастя, якщо зможеш…
Павло дістав із кишені гаманець, вийняв кілька купюр і простягнув їй.
– Візьми. Цього вистачить, щоб доїхати на таксі до села і почати там життя з початку. А потім самій доведеться заробляти. На мене розраховувати не варто, твоя дитина має свого батька. Повторювати ще раз я не стану, – сказав більш строго.
Тетяна схлипнула, але взяла гроші і поволі відійшла.
Павло дивився їй услід, відчуваючи, як напруга потроху спадає. Він знав, що зробив правильно, і ніколи не пошкодує про це…
…Увечері, коли вже всі спали, Павло довго сидів біля вікна, згадуючи події минулого року.
Діти були поруч із ним, і це головне.
Життя тривало, і він був готовий до нових викликів, знаючи, що зробить усе, щоб його донечка й син були щасливі…