Павлик з Оленою працювали в одному офісі. Молоді, симпатичні обоє вони привертали увагу всіх колег.
– Наша прекрасна молодь, – так їх називали старші й передбачали їхнє кохання.
Найцікавіше, що з боку Павла була явна прихильність до Оленки, але вона не дивилася на нього. Або, як йому здавалося, була навіть строгою та серйозною.
Антоніна Степанівна, пенсіонерка-прибиральниця, часто бачила молодих, які йшли разом у їдальню на обід і підморгувала Павлику, мовчки вказуючи на Оленку очима.
Він усміхався жінці, і піднімав вгору плечі вгорі від безсилля. Мовляв, стараюся, а нічого не виходить.
Оленка не бачила всіх цих дій за її спиною, і Антоніна Степанівна не видавала їхнього таємного з Павликом секрету.
Однак Павлик приділяв увагу Оленці з першого дня їхньої спільної роботи. Він усміхався їй, підходив поговорити у перервах на чай, розповідав про себе, запрошував іти разом у кафе, але Оленка тримала дистанцію, і тільки поглядала на нього уважно й обережно.
Коли Павлик ішов якось повз Антоніну Степанівну, вона запитала як його справи.
– Та дякую, все добре, – усміхнувся Павлик.
– Я про Оленку нашу. Як вона до тебе? – перепитала Антоніна Степанівна.
Павлик знизав плечима так само, як і завжди.
– Ех… – нарікала вголос жінка. – Треба було б піддобритися. Купи їй хоч морозиво в обід, а ще краще: подаруй прямо в офісі, вона не зможе відмовитись. Пригощай, жінки цінують турботу. Розумієш? Це дуже приємно!
Павлик здивувався такій простій пораді, і того ж дня, повертаючись з обідньої перерви, вручив Оленці морозиво на паличці. Воно було у фользі, циліндричної форми, з інеєм, що виступив на боках.
– Тримай, Оленко, розділи зі мною задоволення! Ти таке любиш? – він поклав на край її столу морозиво.
Вона здивувалася, але прийняла одразу ж частування, бо воно починало танути.
– Як ти вгадав, що саме таке морозиво моє улюблене? – запитала вона. – От дякую, а я по магазинах пробігала і не встигла поїсти.
– Це в мене відчуття. А взагалі, у нас із тобою смаки сходяться. Я теж його обожнюю, з дитинства. Будьмо! – він підняв морозиво, як келих, і вони «чокнулися» холодними шоколадними смаколиками.
Оленка повеселішала і засміялася. З цього дня Павлик часто балував її морозивом. Навіть співробітниці, побачивши Павлика з вікна офісу, говорили:
– Он, твій іде. Морозиво на паличці несе.
Заходив Павлик, високо піднявши морозиво, і вручав Оленці смаколик під загальний сміх.
Оленка оцінила старання Павлика, і вони почали ходити разом у їдальню. Потім він попросив її допомогти підібрати подарунок матері на день народження. І дівчина обрала гарний палантин, який дуже сподобався і Павлику і його матері.
В одну з таких прогулянок у обідню перерву, Павлик купив квіти, поки Оленка вибирала журнали у кіоску. Коли вона повернулася до нього, то побачила перед собою букет, який Павлик одразу вручив їй.
– Що це означає? – здивувалася дівчина. – Навіщо ти витратився Павлику? Сьогодні хіба восьме березня? Мені ніяково приймати…
Павлик так засмутився, що на його обличчі відбився відчай. Він повернувся і пішов на роботу. Оленка повернулася без букета, чим ще більше засмутила хлопця. Він не дивився на неї, а вона мовчала і лише зрідка кидала на нього погляд, немов вибачаючись.
Повертаючись додому, Павлик побачив свій букет у Антоніни Степанівни.
Вона посміхнулася йому і спитала, кивнувши на букет:
– Твоя робота?
Павлик кивнув головою. А потім спитав, нахилившись до жінки:
– Ось що їй не так? Дивна якась. Я і так, і так, а вона не розуміє чи що. Чому це, га?
– Не гарячкуй. Час їй треба. До цієї дівчини потрібний особливий підхід. Нехай у її душі все складеться, а ти почекай. Вона побачить тебе, який ти є. Серйозна вона. А душа в неї добра.
– Звідки ви знаєте? – спитав Павлик.
— Вона щоранку голубів у дворі годує, мабуть, залишки хліба зі сніданку приносить. Вони на неї вже чекають, в обличчя знають. А це означає, що душа в неї добра, і якщо вона покохає, то вже назавжди. Ти морозиво носи, не втомлюйся. Вода камінь точить.
Антоніна Степанівна сказала це так впевнено, що Павлик повеселішав.
Морозиво щодня лежало на столі Оленки.
Якось Павлик пішов у підвальне приміщення, де зберігалися архіви документів, туди рідко хтось ходив, а охоронцем працював дідок Іван Петрович.
Павлик відчинив двері в сховище, і оторопів від несподіванки!
Він одразу ж відчув запах диму. Чоловік пройшов із невеликого коридорчика до кімнати, де зазвичай сидів Іван Петрович, і побачив, як той відчайдушно заливає полум’я, що охопило стіну приміщення в кутку.
– Павлику! – гукнув охоронець. – Клич на допомогу, не знаю де мій телефон! Біжи, біжи!
Дим застеляв кімнату. Але Павлик метнувся туди і, стягнувши з себе піджак, почав гасити. Кілька хвилин він відчайдушно боровся, бігаючи по кімнаті.
Іван Петрович, бачачи, що Павлик робить, поспішив по допомогу. А коли всі прибігли, то побачили, що Павлик практично все погасив. Щоправда, сам він був дуже слабий, і за пів години швидка забрала його до лікарні.
Те, що сталося, стало відомо всій організації і про Павлика заговорили як про героя.
– Якби не він, невідомо, як би все обернулося! – захоплювалася Павликовою сміливістю Антоніна Степанівна. – Начальство йому точно віддячить. Від такого лиха вберіг фірму.
– А як він сам? – запитувала Оленка Антоніну Степанівну. – Все добре?
– Та де там! Кажуть і димом трохи надихався і руки там щось. Так що в лікарні буде, поки не видужає. І до нього зараз нікого не пускають. Навіть батьків. Допоможи йому Господи, оце справжній чоловік! – розповідала Антоніна Степанівна.
До Павлика не пускали сторонніх два дні. Оленка переживала, вона плакала вночі в подушку, уявляючи, що могло б статися з її другом, таким дбайливим, уважним і добрим. Жаль підступав до її серця, дівчині хотілося бути в цей момент поруч з Павликом, обійняти його і заспокоїти. Вона подумки розмовляла з ним, гладила його по плечах і заколисувала…
…У суботу вона зважилася піти до нього в лікарню, але до Павлика нікого не пускали.
– Він багато спить, – сказала медсестра.
– А він їсть хоч щось? Як так спить? – поцікавилася Оленка.
– Першу добу годували через крапельницю, а зараз уже їсть, звичайно, але він не хоче нікого бачити, мабуть, соромиться. Тільки мати у нього була… – розповіла медсестра.
Оленка простягла їй невеликий пакетик:
– Передайте йому будь ласка, тільки одразу, там його улюблене частування. Думаю, що це підніме настрій.
Медсестра віднесла пакет до палати, і Оленка поволі пішла додому. Якби вона бачила, що, отримавши пакет, Павлик вперше за ці дні підвівся на ліжку, побачивши морозиво на паличці.
– Оленка, – прошепотів він, і відразу підійшов до вікна.
Він побачив, як йшла вона алеєю від корпусу лікарні до дороги. Проводячи дівчину поглядом, він дихав так вільно і щасливо, що мати, яка увійшла до нього в цей момент у палату, ойкнула:
– Ти встав, Павлику? Тобі легше? Синку!
– Так, мамо. Така гарна погода сьогодні. Так хочеться швидше одужати!
Мати глянула на морозиво і запитала:
– Хто тобі приніс його? Треба їсти. А то розтане. Може, поїси?
– Так, його я із задоволенням поїм, мамо.
Павлик їв морозиво, уявляючи обличчя Оленки, а потім ліг на ліжко і заснув. Незабаром його виписали додому, і за тиждень він уже вийшов на роботу. Навколо нього зібралися співробітники з різних кабінетів. Усі вітали Павлика з одужанням, а в бухгалтерії йому виписали премію і вручили цінний подарунок – дорогу кавоварку.
Пропонували путівку в санаторій, але хлопець відмовився.
– У санаторії я їздитиму на пенсії… Дякую.
Насправді йому дуже хотілося скоріше бути поряд з Оленкою. А вона обійняла його вперше за місяці знайомства і попросила:
– Давай сьогодні після роботи у кафе зайдемо? Хоч поговоримо, я так скучила…
Павлик ледве дочекався кінця робочого дня. Вийшовши з роботи, вони, кивнувши Антоніні Степанівні, пішли під руку вулицею.
Прибиральниця посміхалася їм услід і шепотіла:
– Ну ось. Тепер все по-нашому, по-доброму. От молодці діточки. Ще одна родина скоро буде! Скільки їх я побачила за своє життя, поки тут працюю… Молодець, Павлик, справжній мужик!