– Ви не підкажете, коли автобус підʼїде? – запитала Ліза стареньку жіночку, простоявши на зупинці більше години.
– Ой, дорогенька, як же ж ти тут опинилася? – ахнула та. – Автобус у нас лише двічі на тиждень тут їздить.
– Як двічі?! – сплеснула руками Ліза. – А якщо у місто треба?
– Отак от. Село маленьке, таксі тут немає. Попутку тільки шукати. Більше ніяк. Тут люди в основному старенькі живуть. Родичі приїжджають нечасто. Автобус тут і ходить тому рідко. А ти сама звідки? Як звуть тебе? Я – пані Марія.
– Ліза я, – відповіла дівчина. – Ми з чоловіком будиночок тут купили. Разом приїхали вчора. Він по речі в місто поїхав. Обіцяв надвечір повернутися, але вже більше доби немає його. Сталося, мабуть, щось. Переживаю дуже. І телефон його поза зоною… Та він старенький у нього був, міг і зламатися. Казала йому купи новий вже… А мого номера він, мабуть, і не памʼятає. Недавно тільки змінила…
– Та–ак, – похитала головою пані Марія. – Мені все ясно. Ходімо я тебе чаєм пригощу. Холодно на морозі стояти…
…Ліза з Андрієм давно мріяли змінити міське життя на сільське. Вони продали квартиру і купили будиночок у невеличкому селі. За покликом душі обрали місце, де жили ще предки Андрія.
За двісті кілометрів від великого міста і за двадцять від райцентру…
…– А продукти ти маєш хоч? — запитала пані Марія. – Магазин працює з понеділка по четвер.
– Є трохи, – зітхнула Ліза. – Дякую за запрошення, але я краще до себе. Раптом чоловік приїхав, а мене вдома немає…
– Іди, звісно, дитинко. Іди…
…– Який там чоловік! Мабуть кинув дівку й поїхав. Гроші собі забрав. Явно будиночок не за ціною квартири був куплений, — пліткувала пані Марія плітки зі своєю сусідкою, коли прийшла до себе додому…
…Великі пластівці снігу м’яко накривали дахи будинків. Ліза йшла не поспішаючи, не простий був шлях неочищеною засніженою дорогою.
Вона задивлялася на розсип діамантів, які безтурботно вкривали всю округу. Ліза сіла на ґанку свого будинку і гірко заплакала. Світла у вікні не було…
– Любий мій! Коханий! Де ж ти? – сумно думала дівчина.
Ліза зайшла до хати. Холодно. Сиро. Дров купити не встигли. Продуктів на пару днів…
…Минуло два дні. Пані Марія разом із сусідкою стукали в будинок до нових мешканців.
– Ми тобі гостинців принесли. Ось тримай. Яєчок домашніх і варення до чаю. Ти, міська, такого й не їла, мабуть.
– Велике вам дякую. Ви, проходьте, будь ласка, – запросила Ліза нових подруг до хати.
– Тобі може ще щось треба? Ти кажи, не соромся. Днями до нас машина дров приїде. Ми оптом беремо на всіх. Сил немає самим заготовляти, — Марія оглянула пічку. — Зоя, ти глянь. Пічка у дівки зовсім ніяка. Клич у гості свого Павла, хай допоможе. Зі знижкою обов’язково! Зиму ж як вона переживе?!
– Я в маленькій кімнатці сплю в одязі. У мене обігрівач є. Нічого не треба. Спасибі, – відповіла Ліза. – Та Андрій має ж повернутися…
– Треба, не треба… Звідки тобі знати, що в селі треба? Павла завтра відправимо. Хай подивиться. За дрова не хвилюйся. Грошей давай скільки зможеш. Якщо що, то домовлюся і потім віддаси. Ти десь працюєш?
– Ми хазяйство завести хотіли. Сама я у місті на базарі торгувала. Раніше вчителькою працювала.
– Ого! — гукнула Марія. — Зою, так дивись і онуки твої граматику підтягнуть. Не можна таким подарунком нехтувати!
– З радістю позаймаюся! – посміхнулася Ліза.
До наступного автобуса в місто залишалося три дні. Звістки від чоловіка, як і раніше, не було.
– У понеділок з’їжджу в місто і все дізнаюся. А зараз справами треба зайнятися, — підбадьорювала себе дівчина.
Ліза полагодила грубку, замовила дров, прибрала хату. З допомогою сусідок зробила свій перший пиріг у печі.
Поїздка до міста результату не принесла. Заяву Ліза написала, залишилося тільки чекати…
– Я відчуваю, що щось трапилося. Він мене не покинув. Ні. Не покинув, — плакала Ліза, розповідаючи новини сусідці.
– Не переймайся поки що, – говорила пані Марія, погладжуючи дівчину по спині. — Впевнена все буде добре. Ходімо до мене. Грибним супчиком тебе нагодую. Все своє, домашнє.
– Ви до мене дуже добрі. Навіть дуже. Чим я заслужила таке ставлення? Чим віддячити вам навіть не знаю.
– Бог з тобою! Нічого мені не треба. Чим зможу – допоможу. Ти головне не заслабни, а якщо, що, то до мене приходь. Разом веселіше…
…Так і стала Ліза у гості ходити. То до Марії, то до Зої.
Через пару днів Ліза заслабла. Викликали лікаря із сусіднього села.
– Лікарю, це вона від нервів злягла. Чоловік її покинув, – коментувала пані Марія стан дівчини.
– Марійко! – цикнула на неї Зоя.
– Вибачте… Зник у неї чоловік, — схаменулася жінка.
– Ясно. У лікарню їй треба. У місто треба везти. Приїду завтра. Машини зараз нема. Подивитеся за нею?
– Звичайно! Про що мова! – в один голос сказали жінки…
…Пройшло два тижні.
Пані Марія нагріла пічку й поставила варитися запашний борщ.
– Ще пиріжечків з картопелькою насмажу, – примовляла вона помішуючи страву деревʼяною ложкою. – Прийде Зоя моя в гості, то пригощу її свіженьким…
Марія поклала ложку на стіл і щойно взялася за тісто, коли у двері постукали.
– Хто там?! — здивовано гукнула вона і, не чекаючи відповіді, відкрила двері.
Марія вийшла на ґанок й оторопіла від побаченого.
На порозі стояла щаслива Ліза, а біля неї якийсь високий чоловік!
– Пані Маріє, це вам, – сказала Ліза, простягаючи жінці два великі пакети з гостинцями. – Познайомтеся, це Андрій. Мій чоловік.
– Оце так сюрприз! А ми вже зневірилися вас побачити разом. Заходьте–заходьте, любі гості…. В мене тут і борщик майже готовий.
Вони зайшли в хату й Андрій розповів сусідці, що ж з ним сталося.
Коли він їхав із речами додому, то машина опинилася на узбіччі… Він пролежав досить довго. Документів, грошей, чи телефону у чоловіка лікарі не знайшли. Хтось забрав у бідолахи.
Чоловік отямився через тиждень в лікарні. А найцікавіше, що за іронією долі в ту ж саму лікарню привезли Лізу!
– Оце так історія! – пані Марія аж засяяла, уявляючи як вона розповідатиме це все Зої. – Комусь розкажи – не повірять!
Ліза з Андрієм засміялися, подякували пані Марії й пішли додому.
Їх чекало нове щасливе життя…