Сімейне життя Андрія та Віри не залагодилося з самого початку.
Через рік після весілля вони хотіли розлучитись, але втрутилися батьки з обох боків, відмовили. Переконали, що у шлюбі всі спочатку мають проблеми. Потім усе налагодиться.
Не налагодилося. Порозуміння між подружжям так і не сталося. Постійна напруга та взаємні закиди псували життя.
Сварилися вони щодня. Перемир’я наступало лише вночі.
У результаті у пари народилася дочка Оля.
Віра, нарешті, знайшла хоч якийсь сенс у шлюбі. Вона повністю присвятила себе дитині, геть-чисто забувши про Андрія.
Ну, а той, і так не дуже задоволений сімейним життям, став гульбанити.
Потроху, помаленьку. Потім частіше і більше.
Віра навіть раділа: прийшов чоловік добряче «веселий» і спати. Не треба з ним розмовляти, годувати, слухати…
Так вони й жили.
Сім років пролетіли, як один день.
Після чергового великого перемир’я Віра народила сина Олега.
На поведінку Андрія поява спадкоємця не вплинула. Він продовжував жити як хотів, особливо не напружуючись і ні в чому собі не відмовляючи.
Віра справлялася з дітьми сама, ще й чоловіка на собі тягла. Благо, Оля підросла і вже на всю допомагала матері.
Про свою нещасну жіночу долю Віра більше не думала: ніколи було. Вважала, що як мати вона відбулася, і цього цілком достатньо. Її більше цікавило майбутнє дітей, аніж власне сьогодення.
Проте, побачити Олю та Олега дорослими, Вірі не довелося. Її не стало, коли дочці виповнилося вісімнадцять, а синові десять.
Через три місяці після втрати матері діти втратили і батька. Андрій просто пішов від них, сказавши, що зустрів жінку своєї мрії.
Олег нічого не зрозумів, а ось Оля все зрозуміла і зробила правильний висновок: тепер вона для брата – і мати, і батько.
Бабуся по матері, єдина до того часу, що залишилася живою, пропонувала допомогу, але Оля, розуміючи, що для літньої людини це занадто велике навантаження, відмовилася. Сказала, що впорається сама.
І впоралася. Причому якнайкраще.
Олег закінчив школу, відслужив. Повернувся – пішов працювати, вступив заочно до університету.
Оля завжди була йому авторитетом. Не міг він підвести сестру. Ніяк не міг.
Коли Оля вийшла заміж, Олег міцно стояв на ногах і жив окремо, винаймаючи квартиру.
Коли сестра розлучилася (вона на відміну від матері не стала чіплятися за невдалий шлюб), – Олег повернувся додому.
Вони знову були разом. Єдине, що змінилося: у будинку з’явилася маленька дочка Олі – улюблена племінниця та хрещена дочка Олега. Він у дівчинці душі не чув. Почав говорити, що теж хоче сім’ю, дитину.
І одного разу запропонував сестрі:
– Оля, а давай квартиру розміняємо? Вам з Оленкою двокімнатну, мені – однокімнатну. Як тільки обзаведуся власними метрами, одружуся!
– Та я не проти, – відповіла Оля, – тільки не можемо ми цю квартиру поділити. Вона – не наша.
– Як це? – здивувався Олег.
– Цю квартиру нашому батькові подарували бабуся з дідусем. Його дід був якимсь великим начальником. Ось і постарався. Тож прав у нас на неї жодних немає. Хіба що після того, як не стане нашого батька, це треба уточнити, чи успадковується подароване житло.
– Так треба зустрітися з ним, дізнатися, що і як.
– Я думала про це. Тільки… Як я поїду до нього? Він за ці роки жодного разу про нас не згадав. Що я йому скажу?
– Не знаю, – спохмурнів Олег. – Я так точно не поїду. Щиро кажучи, я його навіть не пам’ятаю.
– Не хвилюйся, ми щось придумаємо, – заспокоїла брата Оля. – Ти маєш рацію, час з цим з усім розібратися.
Розбиратися не довелося.
Днів через десять Андрій сам подався до дітей, ніби відчув, що про нього згадували. Насправді, все виявилося набагато простіше. Відносини із жінкою своєї мрії Андрій не оформив. Його цілком влаштовувало все як є. Двадцять років влаштовувало.
А коли співмешканка раптово вирушила в інший світ, її діти, які всі ці роки на дух не переносили Андрія, попросили його на вихід.
Куди йому було податися? Правильно! До своєї квартири!
Про те, що там живуть вже дорослі діти, Андрій не думав. Докорів совісті не відчував. Знав лише одне: квартира – моя! І я маю повне право там жити! Не блукати мені по орендованих квартирах на старості років?!
Побачивши похилого віку батька, Оля розгубилася. Запропонувала пройти.
Андрій увійшов до хати як господар. Очей не ховав, хоча внутрішньо готувалося до сварки.
Оголосив, що відтепер житиме тут, у своїй квартирі.
На голосу коридрі з кімнати вибігла дівчинка років зо три.
– Знайомся, – спокійно сказала Оля. – Це Олена – твоя внучка.
Андрій здивувався від несподіванки. Тільки тепер він здивувався, що його діти виросли.
Оля… Скільки їй? Близько сорока… Значить, Олегу, який дивиться на нього з фото – близько тридцяти…
Біжить час… І ця дівчинка… Вона така схожа на Віру…
Андрій застиг на якийсь час. Потім прийшов в себе і твердо заявив:
– Ще раз повторюю: я житиму тут. А ви… думайте, де житимете ви…
Повисла пауза. Першою заговорила Оля:
– Ви збираєтесь жити один? – вона так і не змогла звернутися до Андрія на ти і назвати татом.
– Яка різниця? – усміхнувся Андрій, ще не розуміючи куди хилить дочку.
– Ну, повинен хтось про вас піклуватися, готувати. То, може, житимемо разом? Ми ж, таки не чужі.
Олег з подивом глянув на сестру.
Андрій подумав, що слова Олі мають сенс, тому зовсім іншим тоном відповів:
– У принципі, я не проти. Я вам більше скажу: якби не дітки моєї покійної дружини, я б сюди не прийшов.
– От і чудово, – кинула Оля, підморгнувши братові. – Ви в якій кімнаті хочете оселитися?
– У тій, де вікна виходять надвір.
– Чудово. Завтра все там переставимо, приберемо зайве. Зробимо як ви захочете. А сьогодні ви в залі переночуєте. Добре?
– Домовились, – кинув задоволений Андрій. Він не очікував, що все буде так просто.
– Ти навіщо це зробила? – пошепки запитав Олег, коли вони з сестрою залишилися самі, – Ти що, вибачила його?
– Ні. Але сваритися з ним – безглуздо. А так у нас є хоч якийсь запас часу… Розбиратимемося.
Розбиратися особливо не довелося.
Андрій несподівано занедужав.
Перебрав одного разу, і зліг. Опинився в палаті.
Оля доглядала батька як дитину. Через якийсь час Андрій став на ноги. Почав більш менш розмовляти.
Перше, що він сказав Олі абсолютно виразно, було: «Поклич нотаріуса».
– Давай потім, тату, – намагалася заперечити Оля, але Андрій наполягав. Сказав, що хоче оформити дарчу.
– Навіщо, тату? – Запитала Оля, – проте, поцікавилася, – і кому ти збираєшся дарувати квартиру? Адже у нас із Олегом однакові права.
– Тобі, – коротко кинув Андрій, – певен, ти брата не образиш.
Нотаріус прийшов. Документ оформили. А наступного дня Андрію стало гірше. До палати його не довезли.
Проводячи батька в останню путь, Оля не могла позбутися відчуття кимось заздалегідь продуманого плану.
Треба ж було батькові наприкінці життя повернутися до дітей, про яких він геть-чисто забув.
Треба було занедужати. Виявитися безпорадним у руках тієї дочки, від якої він колись відмовився!
Треба було усвідомити, що діти його не покинули, незважаючи ні на що: Олег всіляко допомагав сестрі доглядати батька.
І треба було зробити правильний висновок. Встигнути зробити.
І подбати, нарешті, єдиний раз про майбутнє своїх дітей. І онучки, про існування якої горе-дідусь навіть не знав.
Ось вже воістину: несповідимі шляхи Господні