– Привіт, рідна, втомилася сьогодні? – запитав Михайло, допомагаючи дружині зняти пальто та чоботи.
– Є трохи, – відповіла Ольга. – Ще й голова сьогодні якась важка. Не зрозумію, може занедужала…
– Треба виміряти температуру, – заметушився чоловік. – Ти приляж поки, а я градусник принесу. Дівчат я вечерею вже нагодував, сам не їв, на тебе чекав …
– А в мене щось апетиту немає, тож ти їж без мене, а я, правда, приляжу…
Михайло та Ольга жили у шлюбі шістнадцять років. Чоловік майже рік добивався уваги жінки, що йому сподобалася. Оля спочатку і не дивилася в його бік, Михайло був зовсім не в її смаку.
Їй завжди подобалися високі і міцні молоді люди з темним волоссям… А Михайло був ростом трохи вище за неї, худорлявий, та ще й блондин… Зовсім не її типаж… Він здавався Ользі якимось безбарвним… Ще й мама постійно говорила:
– Ти в мене така красуня, навіщо тобі цей коротун? Зовсім він тобі не пара… Інша справа Роман…
– Мамо, Роман – це минуле, – зітхала Оля.
– Так, ясна річ, шкода, що не склалося у вас… Такий хлопець гарний, як ви добре виглядали разом… Люди вам слідом оберталися, коли ви з Ромою вулицею йшли… Ех… А Михайло? Що це таке?
– Мамо, та я і не збираюся з Михайлом якісь стосунки будувати…
– Так і скажи йому про це прямим текстом! – сказала Таїсія Григорівна. – А то крутиться навколо тебе, квіточки тягає… Невже сам не розуміє, що ти надто хороша для нього? Нехай краще до подружки твоєї Ліди придивиться, ось для неї він якраз підходить, але не для тебе!
– Та хіба ж я проти, якщо в них з Лідою щось вийде … – знизала плечима Оля.
А потім вийшло так, що Ольга потрапила в палату… Погано ступили, коли спускалася сходами… Якийсь час довелося провести в палаті… Михайло щодня відвідував її, приносив квіти, фрукти та книги, щоб Оля не нудьгувала…
І ось саме тоді Ольга й глянула на нього іншими очима… І вже не здавався він їй непоказним і безбарвним, а цілком навіть симпатичним хлопцем. А найголовніше, Оля раптом зрозуміла, що їй із Михайлом цікаво… І сумувати за ним вона почала, і чекала з нетерпінням на нову зустріч…
Таїсія Григорівна була шокована, коли дочка оголосила їй про те, що вони з Михайлом збираються одружитися.
– Ти що, дочко? Ну, навіщо тобі цей? – Жінка хапалася за голову і намагалася відмовити дочку від цього, на її погляд, необачного кроку.
– Мамо, я сама вирішуватиму, кого мені любити і за кого йти заміж, добре? – Відповіла Ольга, тим самим даючи зрозуміти, що розмови на цю тему краще припинити.
– Пошкодуєш же… – насилу стримуючи сльози, вигукнула мати… Не вірилося жінці, що її красуня дочка і справді могла закохатися в такого непоказного чоловіка, як Михийло…
І ось минуло шістнадцять років, а Ольга не те, що не пошкодувала, а дякувала долі за зустріч із Михайлом. Жило подружжя добре, дружно, працювали та виховували двох дочок. Тринадцятирічну Віру та дев’ятирічну Поліну. Михайло виявився прекрасним чоловіком, люблячим і дбайливим. А вже в донечках своїх він і зовсім душі не чув…
Таїсія Григорівна теж згодом упокорилася і визнала те, що не мала права…
– З лиця води не пити, це правду кажуть… Бачу, дочко, що ти все-таки не прогадала, коли вирішила вийти заміж за Михайла… Як він тебе любить, це в очі впадає… А Роман… він вже двічі розлучитися встиг, ти чула?
– Ні, мамо, не чула і мені це, чесно скажу, не цікаво.
– А таке кохання у вас було… Пам’ятаю, як ти плакала, коли ви розлучилися…
– Що було, то було… Навіщо це згадувати?
***
– Ну як ти, моя хороша? – запитав Михайло, зазирнувши в спальню. – Температура є?
– Так, тридцять сім і шість, тепер я розумію, чому весь день почувала себе розбитою.
– Я зараз морс зроблю… І бульйон курячий зварю…
– Добре, що завтра субота, за вихідні, сподіваюся, відлежуся. Не хочеться брати лікарняний.
– Ну, це видно буде, здоров’я має стояти на першому місці… Я піду бульйон поставлю і морс зроблю. А ти, якщо що, клич мене…
– Дякую, Михайле … Я подрімаю трохи …
Михайло підійшов до дружини, дбайливо вкрив її пледом, і вийшов із кімнати.
Лікарняний Ользі таки довелося взяти, оскільки температура трималася кілька днів, а потім і інші симптоми з’явилися… А ще була сильна слабкість…
Дівчата на час недуги матері переїхали до бабусі, Таїсія Григорівна жила всього за п’ять хвилин ходьби від дому дочки та зятя… А сам Михайло взяв кілька днів на рахунок відпустки, щоб дбати про дружину… Ольга була проти.
– Михайле, навіщо? Я ж сама зможу потихеньку копошитися.
– Ні, Оля, я так вирішив, і це не обговорюється. Ти зараз слабка і треба, щоб хтось був поряд…
– Сам би ти не занедужав…
– Нічого, я міцний, загартований.
І це було правдою. Михайло справді загартовувався і займався спортом. Обливався холодною водою вранці і виходив на пробіжки… Тричі на тиждень відвідував тренажерний зал…
– Я живу з трьома красунями, – казав він, маючи на увазі дружину і дочок. – Я просто повинен залишатися у чудовій фізичній формі, щоб бути для вас захисником…
Недуга відступила, Ольга вийшла на роботу, і все повернулося на круги свої…
Якось у вихідний день Михайло разом із Вірою та Поліною вирушив у кіно… Ішов якийсь фільм у жанрі фентезі, і дівчатам дуже хотілося його подивитися… Ольга фентезі не любила, і тому від спільного походу в кіно відмовилася…
– Я по магазинах пробіжуся, – сказала вона. – Скоро у мами день народження, треба подарунок вибрати. Заодно хочу і себе порадувати обновкою … Ви ж не образитеся? А то, якщо з вами піду, засну просто у залі під час показу фільму, і вам буде за мене соромно…
– Ну, соромно нам не буде, – засміялася Віра. – Але особисто я не ображусь. Якщо ти не любиш фентезі, то й не треба переконувати себе…
– А можна ми ще до піцерії сходимо? – Запитала Поліна.
– Якщо мама не проти, то, звісно, – відповів Михайло.
– Чому ж я маю бути проти? Веселіться, розважайтеся, я тільки буду рада. Шматок піци мені принесете?
– Обов’язково! – в один голос вигукнули батько та дочки…
Провівши сімейство в кіно, Ольга зібралася та поїхала до торгового центру. Там був величезний магазин товарів для рукоділля, і Оля хотіла купити щось у подарунок мамі. Тетяна Григорівна була великою рукодільницею, і Ольга знала, що такий подарунок точно порадує маму.
– Олю! – почула жінка чийсь голос… І ніби знайомий… Вона подивилася на всі боки і не повірила своїм очам… Роман… Рома… Її колишнє велике кохання…
– Привіт, Оля! – Сказав чоловік, підійшовши до Ольги. – А я тебе відразу впізнав, ти майже не змінилася, чудово виглядаєш…
– А ти якими долями тут? Ти ж у Київ поїхав…
– Так, я так там і живу… А сюди приїхав на тиждень маму побачити…
– І як вона?
– Нічого, тримається… Хоча після того, як батька не стало, здала…
– Не знала, що Ігоря Сергійовича не стало… Давно?
– Три роки тому… Я маму хочу у Київ забрати, але вона пручається… Каже, що там від туги швидше на той світ піде. А тут у неї подружки, дача… Звичне розмірене життя…
– Напевно, у такому віці важко вже кардинально щось міняти… – погодилася Ольга.
– Оля, як же я радий тебе бачити! А ти поспішаєш? Є півгодини? Тут на першому поверсі кав’ярня, давай заглянемо туди, хоч побалакаємо…
– Гаразд, давай, – прийняла запрошення Ольга.
Вона дивилася на Романа і згадувала, як сильно була в нього колись закохана… Але ж він майже не змінився… Для своїх сорока виглядає просто шикарно… Стежить за собою, мабуть… Молодець.
– Оля, розповідай, - усміхнувся Роман, коли вони сіли за столик і зробили замовлення. – Обручку на пальчику бачу. Значить, одружена?
– Вже шістнадцять років…
– Щаслива?
– Так, дуже. Дві дочки в мене.
– Ух ти, це чудово! А от у мене не склалося… З першою дружиною п’ять років прожили, дітей вона не хотіла, а я тоді ще молодий був і не наполягав, думав, що встигнеться… А потім вона до іншого пішла… І там, до речі, відразу ж народила…. Очевидно, це я не дуже підходив на роль батька… А з другою дружиною і двох років не прожив… Зовсім ми різні виявилися… І ось вже кілька років я один…
– Зустрінеш ще свою долю, які твої роки…
– Які роки? Так сорок вже… Не хлопчик давно… Оля, ось дивлюся я на тебе і думаю, яким же не розумним був… І чому вирішив розлучитися з тобою тоді…
– Не знаю, – знизала плечима Ольга. – Ти мені так толком і не пояснив тоді…
– Та не розумний я був… Запереживав… Бачив, що ти дівчина серйозна, вже на сім’ю налаштована… А я не готовий був… Ех, ось би час назад повернути… Може, тому в мене й досі не складається, що я свою долю втратив? Як гадаєш?
– Романе, я не знаю, що тобі відповісти на це питання… Але можу за себе сказати: ні про що не шкодую. У мене прекрасна сім’я і щось міняти я б уже не стала.
– Розумію, Оля, все не просто… Але ось я побачив тебе і ніби всі почуття заново виникли… Наче я всі ці роки тільки тебе і любив… І те, що ми з тобою сьогодні зустрілися, адже це не випадково?
– Романе, ти помиляєшся…
– Ні, Олю, не помиляюся… І не вірю, що в тебе до мене нічого не залишилося, ніяких почуттів… Так не буває, я ж пам’ятаю, як сильно ти була закохана в мене…
– Була, Романе, я і не сперечаюся. Але все у минулому…
– Ні, люба… Знаєш, ти мені останнім часом снишся часто. І я коли сюди поїхав, загадав, що, якщо побачу тебе, значить, і справді, ти моя доля! Оля, поїхали зі мною у Київ! У мене велика трикімнатна квартира, я добре заробляю… У мене є все… крім щастя… А щастя моє це ти! Я тепер це добре розумію… Дай мені шанс все виправити!
– Романе, ось ти зараз знову думаєш виключно про себе. Ти не змінився… Як я можу поїхати з тобою, якщо в мене є чоловік та дві доньки?
– Оля, ти розлучишся і забереш дівчаток, я ж не проти дітей… Ми влаштуємо твоїх доньок у престижну гімназію, та й взагалі, у столиці набагато більше можливостей. Мила моя Оля … Я розумію, як це несподівано для тебе, але я не тиснутиму і не проситиму приймати рішення прямо зараз … Ти подумай, я до пʼятниці ще буду тут …
– Романе, вибач, і дякую за каву, але я піду… – сказала Ольга, встаючи з-за столу…
– Вже? Ми так мало поговорили…
– Мені, правда, треба йти…
– Почекай, Оля … Пробач, якщо я налякав тебе, не хотів … Ось, візьми, це моя візитка … Тут телефон, я чекатиму твого дзвінка … Щоб ти не вирішила, подзвони обов’язково! Ми можемо знову зустрітися і побути вдвох… А там уже ти вирішиш, як бути. Обіцяєш?
– Не хочу нічого обіцяти, – відповіла Оля і попрямувала до виходу.
Вона вийшла з торгового центру на вулицю, зробила великий ковток свіжого весняного повітря, а потім глянула на візитку, яку все ще тримала в руках, і викинула її… Ні, вона не дзвонитиме, і міняти нічого не збирається… Та й Романом зараз рухав просто хвилинний порив…
Їй і самій на якусь мить раптом здалося, що почуття можуть повернутися… Але тільки на мить… Тому що єдиною її справжньою любов’ю залишається чоловік Михайло, і вона ніколи і нізащо не зрадить його… А Рома – це минуле, хай воно ним і залишається…
Ольга глянула на годинник і поспішила додому… Вона ще встигне спекти торт до повернення коханого чоловіка і дівчаток… І нехай торти вона зазвичай пече тільки на свята, але хіба не можна порадувати свою родину будь-якого іншого дня? Звісно, можна…
На душі у Ольги стало тепло і затишно, а що там твориться в душі у Романа – неважливо… Він свій вибір зробив багато років тому, і добре, що все склалося саме так, як зараз.