– Коли ти скажеш чоловікові, Олю? Га? Набридло озиратися, крадькома зустрічатися, – Степан глянув на жінку, що сиділа поруч із ним в автомобілі, зовсім не ласкаво.
– Коханий, ну почекай, потрібний момент, не можна ж так прямо, – Оля простягла чоловікові руку і посміхнулася. – Дивись краще вперед.
Степан міцно стиснув її руку в своїй і тут же відпустив, схвильовано схопившись за кермо. Машину повело на слизькій дорозі, це був невеликий шматок нового покриття, на якому автомобіль перестав слухатися. Великий чорний джип незграбно почав розвертатися навколо своєї осі, зупинився не відразу, нахилився біля краю дороги, і швидко почав з’їжджати правою частиною по застиглій кірці з узбіччя. Якоїсь миті автомобіль ніби завис в повітрі, але колеса з лівого боку відразу відірвалися від дороги і джип завалився на бік.
Оля бачила все, що відбувалося, як у якомусь трагічному фільмі. Картинка миготіла. Вигукнути вона не змогла, просто не вистачило повітря.
Степан виліз із машини сам, хотів витягнути Ольгу, але в той же момент ще один автомобіль по тій же траєкторії вилетів із дороги, приземлившись на джип зверху. Що було потім, Оля не пам’ятала.
Вона прокинулася в зовсім білій кімнаті. Було таке світло, що важко було дивитися. Вона заплющила очі, потім розплющила – темно. Це здалося їй дивним. Дуже.
Підійшла медсестра, щось стала питати.
– Де я? – спробувала спитати Оля, розуміючи, що їй щось заважає говорити.
– Прийшли в себе? Це дуже добре. Ви в лікарні. До вечора будете тут.
Оля ще хотіла поставити кілька запитань, але заснула.
Коли наступного дня її перевели до палати, медсестра поклала на тумбочку телефон і сказала:
– Чоловік вам передав.
Оля спробувала посміхнутися, губи не слухали, голова була важка.
“Степан”, – подумала Оля і заплющила очі. Цей чоловік з’явився в її житті зненацька, увірвався небувалим щастям. Як закоханість виштовхнула на друге місце чоловіка, з яким Оля жила вже третій рік, вона сама не зрозуміла. Все сталося надто швидко.
Степан дізнався про те, що Оля одружена тільки через місяць. Чоловік зателефонував їй, вона відповіла.
Степан насупився.
– Так ось чому ми ніколи не зустрічаємося в громадських місцях, – зрозумів він, вставши з ліжка.
Оля лежала, тепер сіла, спішно почала шукати білизну.
– Чоловік був у відрядженні, приїжджає, мені треба додому.
– Чому не сказала раніше?
– А це щось змінило б?
– Так. Я не став би з тобою зустрічатися, – сказав він, підійшов і поцілував її в маківку. – Не став би. Не люблю проблеми.
Зараз Степан відчував потребу в Ользі. Степан розлютився.
– Я скажу чоловікові, знайду лише момент.
– Зроби це якнайшвидше, Оля, або нам доведеться розлучитися.
Оля схопилася за простирадло і стиснула його в кулаку. Тієї хвилини з’явився страх. Страх втратити щастя, таке справжнє, нескінченне.
Чоловік за тиждень знову поїхав у відрядження, планував повернутися в неділю вранці, тому зі Степаном Оля вирішила зустрітися наприкінці робочого тижня. Її автомобіль зламався, довелося відігнати на СТО, тож Оля взяла машину чоловіка, забронювала номер у готелі та заїхала за Степаном додому.
Степан обійшов новенький автомобіль, засунувши руки в кишені, свиснув і відчинив двері водія.
– Хочеш за кермо? – Протягла вона йому ключі.
– Запитуєш, – усміхнувся він.
Степанові подобалося, що Оля була при грошах. Вона заробляла, як виявилося, більше за нього, та й ставилася до того, що вони відпочивають за її рахунок, спокійно. Степан цим користувався.
Він любив її розкутість, впевненість. У цій жінці не було самолюбування, що його дратувало в інших. Вона достеменно знала, чого хоче, і брала від життя все.
***
Оля почула, як коридором забринчав візок, і жіночий голос протяжно видаючи: “Обід”, став наближатися.
Їсти Олі не хотілося. До їжі вона навіть не торкнулася.
Відсунувши тарілку з гречкою та котлетою, Оля взяла до рук телефон. Відкрила повідомлення, переглянула все, не вникаючи в зміст слів, і одразу кинула телефон. Жодного повідомлення чи пропущеного від Степана не було. Хотілося, щоб він був зараз поряд. Душу гріло одне: “Живий, з ним все добре, якщо приніс телефон”.
Раптом Оля зрозуміла, що чоловік скоро все дізнається про те, що сталося, або вже дізнався. Вона знову взяла до рук телефон, щоб подивитися на дату.
“Третє. Вівторок. Як швидко пролетів час. Чоловік точно повернувся”.
Оля набрала телефон Степана. Гудки. Нескінченні. Вчетверте Оля не витримала і більше не стала дзвонити, поклала руку з трубкою в руці на живіт.
– Що, не відповідає? Чоловік твій два дні тут чергував, дай йому виспатися. Як не вискочу в коридор, він у приймальні сидить, лікар його вже вигнав відпочивати, сказав, що тебе в палату перевели, – жінка на ліжку навпроти вимовила все з особливим відтінком, із заздрістю.
– Чому ви вирішили, що це мій чоловік?
– Прізвище у вас з ним однакове.
Олі стало прикро, що то був чоловік, а не Степан.
Вона заплющила очі і спробувала відвернутися, щоб не було видно її сліз.
– Роя, – почула вона крізь сон. Потім знову, – Оля.
Вона розплющила очі. Чоловік сидів поруч із її ліжком, на стільці. Неголений, трохи скуйовджений.
Оля тихо сказала:
– Привіт.
– Привіт, – повторив він, трохи зніяковівши. Було видно, що він хотів обійняти її або нахилитися до неї, але стримався. Оля вирішила, що це через сусідку по палаті, яка спостерігала за тим, що відбувається.
– Тобі щось потрібне? Зарядний пристрій я привіз, у пакеті речі деякі. Якщо купити чи привезти потрібно, пиши, дзвони, все зроблю.
– Ні, – замотала головою вона.
– Одужуй, – сказав він буденно і підвівся.
– Славко, – зупинила вона його, маючи намір сказати найголовніше. Зараз зовсім був невідповідний момент, але їй було байдуже.
– Про машину не турбуйся, – ніби розуміючи, про що зараз йтиметься, змінив він тему. – До побачення! – звернувся він до всіх присутніх у палаті.
Увечері пролунав телефонний дзвінок. Оля зраділо схопила слухавку. Мама. Розмова вийшла сухою, натягнутою, наче Оля поспішала. А Оля справді чекала дзвінка і не хотіла займати лінію. Оля не витримала і знову набрала номер Степана вже ближче до десятої вечора.
– Привіт, – зрадливо вигукнула вона, коли відповіли.
– Привіт. Не дзвони мені більше. Так…
Оля спробувала насупитися, стало боляче.
– Що?
– Не дзвони мені, говорю. Все закінчено. Зустрічатися більше не будемо. Проблем не люблю. Я заблокую твій номер і не треба мені дзвонити з інших номерів. Все, чуєш?
Оля застигла. Спробувала вдихнути на повні груди, коли почула гудки. Оля відчула, що їй стало зле. Сусідки по палаті покликали медсестру. Та прибігла, щось зробила. Оля відразу заплющила очі.
Одноманітні дні почали безперервно тягтися. Оля ніби збиралася частинами, намагалася прийти в себе не тільки тілом, а й душею. Процедура, згодом ще одна. Чоловік більше не приходив до неї відвідувати, але регулярно привозив посилки, не дзвонив, писав тільки. Оля навіть не завжди відповідала йому, кожне нове повідомлення думала, що це пише Степан, вірила, що це ще можливо. Решта інформації була не потрібна, не важлива.
Коли Олю виписали, чоловік приїхав за нею сам, допоміг сісти у нову машину, забрав речі.
– А та? – спитала вона.
– Ту продав одразу. Для чого вона мені.
– Ну так, – сказала вона і замислилась.
Обидва всю дорогу мовчали.
Вдома все було як і раніше. Дружині навіть захотілося забути останні кілька місяців, викинути з голови. Виходило погано. Чоловік сильно змінився за минулий час, Ольга відчула це першого ж спільного вечора вдома. Не стала нічого питати, цікавитись, не до цього було. Холодність наростала. В’ячеслав наче робив усе на механічно, без емоцій. Оля списувала все на втому. Він багато працював. Виплачував кредит за нову машину.
Як тільки Олі полегшало, вона стала виходити на вулицю гуляти. Щоб не було нудно, почала виконувати віддалено деякі завдання по роботі. Так ще минув місяць.
Якось повернувшись із прогулянки, Оля застала чоловіка, що збирає речі.
– Ти куди? У відрядження? – спитала вона.
– Ні, – спокійно відповів Славко.
– А куди? – здивувалася Оля.
– Я йду. І… подаю на розлучення.
Оля так і застигла з курткою в руці. Мовчазне питання повисло в повітрі.
– Щось не так? – спитав він.
– Чому? – тільки й спитала вона.
– Тоді… Того вечора п’ятниці хто був за кермом? Степан я думаю?
Вона відвернулась, приховуючи своє почервоніле обличчя.
– Я хотіла тобі сказати ще тоді, коли ти повернувся із відрядження.
– Чому не сказала? Чому? – трохи підвищив голос Славко.
– Ти вважаєш мене зрадницею, так? А навіщо тоді все це було? Навіщо ти носив мені в палату їжу, одяг, утримував мене? Чому, якщо знав, не підеш одразу?
– То був мій подружній обов’язок. Чи ти не пам’ятаєш? Зберігати вірність… І в горі і в радості? Я не покинув тебе. Я все виконав сповна. Зараз тобі вже краще, можеш працювати і заробляти. Тепер все. Я можу спокійно піти і розлучитися. Не треба міряти всіх собою.
Славко відчинив двері і вийшов із валізою та сумкою з квартири.
Оля пройшла в кімнату і лягла на диван, підібгавши під себе ноги. Ось і для неї настав той момент, коли навіть зрадницям доводиться розплачуватися за свої вчинки.