Ольга задумливо постукувала пальцями по столу і дивилася у вікно. В останній місяць вона ніяк не могла зосередитись на роботі.
У всьому виною була чарівна дівчина Олеся, яка своєю появою несподівано порушила розмірене життя Ольги та Ігоря.
Вони побралися 12 років тому після року стосунків. Ніякого особливого кохання, з пристрастями та ревнощами між ними не було.
30-річні дорослі люди просто зрозуміли, що їм комфортно разом. Ольга працювала бухгалтером на невеликому виробництві, Ігор викладав історію у коледжі.
Жили вони у просторій трикімнатній квартирі, яку придбали разом, продавши кожен своє житло. І все складалося в них добре, окрім дітей.
— Я не хочу і не буду тебе обманювати, — спокійно сказала Ольга Ігору, коли стало зрозуміло, що справа наближається до весілля. — Дітей у мене ніколи не може бути. Навіть штучне не допоможе.
— Дітей мені і на роботі вистачає, — трохи посміхнувся Ігор. — І деяких із них я краще ніколи не знав би.
Ми можемо пізніше подумати над усиновленням дитини, якщо ти цього захочеш.
На тому й вирішили. 11 років вони не порушували це питання, а потім Ольга все ж таки вирішила, що дитина їм потрібна.
– Давай спробуємо, – знизав плечима Ігор, коли вона запитала його думку щодо усиновлення. — Як на мене, ми й так чудово живемо.
– Тут не можна пробувати, — м’яко сказала Ольга. — Це не іграшка в магазині. Пограв і забув. Це — дитина, яка ще й натерпілася в житті.
– Я все розумію і готовий тебе підтримати. Єдине, мені здається, що між нами й дитиною повинна спочатку виникнути якась симпатія чи що… І не важливо, хто це буде, хлопчик чи дівчинка.
– Згодна.
Ольга вже почала дізнаватися докладніше про умови усиновлення, уточнювати, в які дитбудинки їхати, читати про особливості спілкування з сиротами, як чоловік її дуже здивував.
– Олю, мені треба тобі щось сказати. Це важливо. — сказав чоловік, який повернувся з роботи якимсь схвильованим.
Ольга його таким ніколи не бачила і навіть трохи запереживала.
– Що сталося? Та кажи вже! — бачачи, що Ігор явно не знаходить слів і ще більше розхвилювавшись, поквапила вона його.
— Загалом у мене є дочка! Її звуть Олеся! — на одному подиху видав чоловік і з розмаху опустився на стілець, наче його не тримали ноги.
Ользі теж захотілося терміново присісти, що вона й зробила, видавивши із себе:
– Що? Ти впевнений…?
– У чому? А! Так, майже певен, — розгублено відповів Ігор, дивлячись в одну точку.
Зрозумівши, що дружина чомусь мовчить, він обернувся до неї:
– Олю, ні! Ти неправильно зрозуміла. Я тобі не зраджував. Олесі вже 18 років!
Ольга шумно видихнула:
— Розказуй…
— 20 років тому я проходив практику у сусідньому райцентрі. Дівчатами я тоді не дуже цікавився — був захоплений навчанням і, власне, практикою.
На цьому ґрунті — захопленні історією та викладанням — ми й зійшлися з Оленою.
Вона викладала в тій школі, була на три роки старша за мене. Зовнішність у неї була… ну… звичайнісінька. Та й не оцінював я її як дівчину.
Мені було цікаво з нею розмовляти. Проте між нами трапилася близькість, з її ініціативи.
Ольга мовчки слухала.
– Ні, я не кажу, що це Олена у всьому винна! Просто не було в мене до неї якихось любовних почуттів.
Та й у неї, я думаю, теж, оскільки коли я їхав, ми попрощалися дуже мирно, по-дружньому.
– Один раз? – Іронічно, з посмішкою перепитала Ольга.
— Ну, не один, звичайно, — зніяковів Ігор. — Але ж справа не в цьому! Жодних обіцянок ми один одному не давали, у вічному коханні не клялися!
Я ж говорю, Олена навіть не виглядала засмученою при нашій розлуці… І про вагітність свою мені не повідомила.
Я тоді точно щось зробив би, не кинув би її одну з дитиною. Ти ж мене знаєш…
– Знаю. І тепер, отже, дочка тебе знайшла…?
— Ну так, — обличчя чоловіка посвітліло. — Олена їй багато про мене розповідала. А зараз же в Інтернеті все, що завгодно можна знайти.
– А сама Олена?
— Її не стало два роки тому, — зітхнув Ігор. — Олеся зовсім одна.
— Спитаю все-таки… Ти впевнений, що вона твоя дочка?
— Знаєш, Оля, вона дуже схожа на мене. А ще вона дуже серйозна та кмітлива дівчинка.
Місяць тому вона дочекалася мене біля коледжу, все розповіла, а потім попросила дати зразок, щоб провести тест на батьківство. І фото їх із Оленою показала. Ось. А сьогодні дала результат.
Ігор поліз у кишеню, дістав якийсь папір і простяг Ользі. Та уважно прочитала — справді Олеся була донькою її чоловіка.
Ну що ж? Треба знайомитись і якось налагоджувати стосунки. З усиновленням, мабуть, доведеться почекати.
За три дні Олеся прийшла до них на вечерю. Скромно одягнена, худенька дівчина з русявим волоссям та сірими очима. Вона справді була чимось схожа на Ігоря.
Гостя сором’язливо посміхалася, але Ользі здалося, що кілька разів у її очах промайнула насмішка. Привиділося?
— Олесю, а де ви живете? Чим займаєтесь? — поцікавилася Ольга, коли всі перекусили.
— Я працюю офіціанткою. Винаймаю кімнату з колегою. На навчання гроші потрібні, а в мене їх немає, — похнюпившись, відповіла гостя. — Може, пізніше… Я дуже хочу стати дизайнером.
Ольга та Ігор переглянулися. Зрозуміло ж, що з навчанням дівчині доведеться допомогти.
— А що з маминою квартирою? – запитала Ольга. — Ви вибачте, що я про це говорю. Співчуваю вам щодо мами. Але це важливо.
– Олю! – обурився Ігор.
— Нічого, — вдихнула Олеся. – Все нормально. Я хотіла продати квартиру, щоб купити меншу і на різницю піти вчитися, але… Мене обманули.
Залишилась я і без квартири, і без грошей, — на очах дівчини сльози виступили.
— Ви зверталися куди треба? – Не відступила Ольга.
– Так. Написала заяву. Вони сказали, що якщо я сама добровільно все підписала, то вони нічого зробити не зможуть.
– Як це не зможуть? Потрібно розібратися!
– Олю! Я тебе прошу! – зупинив дружину Ігор. – Навіщо зараз про це говорити, засмучувати бідну дівчинку?!
«Бідна дівчинка» витирала сльози та скоса, з якимсь задоволенням глянула на новоспеченого батька. Чи Ользі знову привиділося?
Звісно, незабаром Олеся переїхала до них. Ольга не прийшла від цього в захват, але дівчина була дочкою її чоловіка, 18 років не знала батька, потребувала турботи та любові.
Планувалося, що наступного року Олеся вступить до коледжу, а поки що продовжить працювати офіціанткою.
– Оля, у нас же є заощадження …, – Ігор благаюче подивився на дружину. — Може, ми купимо моїй дочці квартиру. Частину, звичайно, в іпотеку доведеться взяти.
Ольга здивовано подивилася на чоловіка:
— Ти серйозно пропонуєш купити їй квартиру та сплатити за навчання? Ігоре, відколи ми стали мільйонерами? Чи я чогось не знаю?
– Ну навіщо ти так, Оля? Потрібно допомогти дівчинці. Аліменти я не платив. Я маю дочку…
— Просто все й одразу… Це якось занадто.
Поки вони більше не поверталися до цієї розмови, але Ольга розуміла, що Ігор шукатиме рішення.
Розлучатися з чоловіком вона не планувала, тож теж постійно думала над цим питанням.
А ще над тим, що їй не подобається Олеся. Вона явно щось ховає.
Спочатку Ольга вирішила перевірити, чи справді Олеся працює офіціанткою. Поговорити з її колегами, а там буде видно.
– А Олеся сьогодні не працює? — мило посміхаючись, спитала Ольга у офіціантки, яка обслуговувала її столик у тому самому кафе. — Минулого разу вона мене обслуговувала. Дуже сподобалася. Така мила дівчина.
Офіціантка з бейджем «Тетяна» на неї дивно подивилася:
— Ви точно про нашу Олесю кажете?
– Так. А що не так?
– Ні-ні, нічого! — дівчина, певне, згадала, що розмовляє з відвідувачкою про свою колегу. — У неї перерва проста. Десь тут відпочиває. Ось вона, — офіціантка кивнула вбік.
Там Олеся заходила за ріг будівлі кафе.
– Дякую!
Ольга трохи подумала, а потім вирішила подивитись, чим займається Олеся. Поговорити із нею. Якось дивно відреагувала Тетяна на її слова про «милу» Олесю.
Ольга не встигла завернути за кут, як почула роздратований голос Олесі:
— Та все буде нормально, — невдоволено говорила та явно по телефону. — Ти можеш зачекати? Вони мені тільки повірили.
Натискати на тата зараз зовсім не варіант. Там ще його дружина… Мені здається, вона мені не вірить…
Дівчина деякий час мовчала, а потім знову заговорила:
— Володю, я тобі говорю, що буде все пучком! Все, давай! Увечері все обговоримо!
Олеся зненацька з’явилася прямо перед Ольгою, ледь не налетівши на неї.
— Ой, тітко Оля, а що ви тут робите? — миттєво змінивши голос на милий і трохи запобігливий, спитала дівчина.
— Та ось вирішила зайти, подивитися, де ти працюєш, — уважно дивлячись в обличчя Олесі, відповіла Ольга.
— То ходімо, я вас кавою пригощу!
— Іншим разом. Мені час.
Ольга повернулася до кафе ближче до закриття. Їй вдалося простежити за Олесею, яка після роботи вирушила до торгового центру, де у кафе зустрілася з якимсь хлопцем.
Близько підійти до парочки Ольга не спромоглася — хвилювалася, що вони її побачать. Тому розмову їй підслухати не вдалося, але вона була дуже емоційною.
До Ольги долітали лише окремі слова: «квартира», «чекай», «вийде»…
Чекати, коли парочка покине кафе, Ольга не стала. Вирушила додому, де розповіла про все Ігору.
— Ти щось просто не зрозуміла, — розгублено промовив чоловік. — Зараз Олеся прийде, і ми з’ясуємо.
Дівчина з’явилася додому ближче до півночі і дуже здивувалася, побачивши подружжя, яке чекало на неї на кухні.
— А ви чого не спите? — весело спитала вона.
— Ми на тебе чекаємо, — відповів Ігор, швидко подивившись на дружину. — Ось Ольга каже, що чула твою розмову сьогодні. Випадково. І це була дуже дивна розмова. Нічого не хочеш мені… нам розповісти?
— А твоїй Ользі ніхто не казав, що підслуховувати погано? – огризнулася Олеся.
— Ми чекаємо пояснень, — не здригнувся Ігор. — Ще й щодо твоєї зустрічі з тим хлопцем.
— Ви за мною стежили, чи що?
Подружжя мовчки дивилося на дівчину, а вона раптом розлютилася.
— Та й Бог з вами! Хочете знати? Будь ласка! – вигукнула вона.
— Спокійніше можна? І без висловлювань, будь ласка, — спокійно попросила Ольга.
— Ах, як я забула, що спілкуюся з порядними людьми! — вигукнула Олеся. – Живете тут, горя не знаєте! А мені самій все доводиться.
— Дочко, ближче до справи…
— Та я ніяка тобі не дочка! Ви це хотіли почути?
– Розповідай докладно.
— Ця Олена, яку я матір’ю назвала, викладала в школі, куди ми ходили вчитися з дитбудинку.
Чим я їй сподобалася, не знаю, але вона почала займатися зі мною додатково, а потім запрошувати додому. А що мені? Погано?
Поїсти смачно, на чистому ліжку і в тиші поспати кожен хоче.
Олеся судомно зітхнула і в повній тиші продовжила:
— Ні, я, звичайно, теж добре ставилася до неї, і коли її не стало, дуже переживала. Але мені треба було жити далі. Точніше, виживати! Розумієте?
Вона перевела дух і продовжила набагато тихіше.
— Олена мені й справді про тебе розповідала, Ігоре. Фотографію показувала. Говорила, що дуже хотіла від тебе дитину, але не вийшло.
А ти, мовляв, такий прекрасний, такий шляхетний, але не її доля…
— І ти вирішила скористатися цією інформацією? – не втрималася Ольга.
— Спершу й не думала. Це друг мій, Володя, ми з ним у дитбудинку ще здружилися, запропонував розвести «татуся».
Типу він 18 років аліменти не платив, нехай розщедрюється. Якщо він такий чудовий, то повірить і все пройде, як по маслу.
Пройшло… Майже.
— А як же тест? — здивовано спитав Ігор.
— Ой, та що там складного? Зараз на комп’ютері все що хочеш намалювати можна! — махнула Олеся рукою. — А Володя в мене знаєте, який розумний? Мегамозок, майже хакер! — похвалилась вона.
— А якби перевірили ще раз?
— Так не перевірили ще раз! Ну ми ще щось придумали б … А може, все б вдалося, і була б у нас із Володею своя квартира, а я б вчитися пішла.
Я й справді хочу дизайнером стати… Ех, якби Володя не поспішав, не надзвонював… Ольга б нас не викрила, — скрушно сказала дівчина.
— Вам же від держави квартири належать… — тихо промовила Ольга.
— Ви дивіться телевізор, — вигукнула Олеся і відвернулася.
Цієї ночі подружжя не спало, обговорювало те, що сталося. Незважаючи на те, що сталося, їм обом було шкода Олесю.
Вранці дівчина, опустивши погляд, попросила у подружжя вибачення.
— Не плач, ти можеш залишитись, якщо хочеш, — погладив її по голові Ігор.
Олеся здивовано подивилася на нього, потім на Ольгу. І розплакалася.
Далі був вступ «доньки» до коледжу, знайомство з її нареченим Володимиром, бігатина по кабінетах державних установ, щоб отримати житло для цих сиріт, усиновлення п’ятирічного Павлика.
Але все буде добре…