Оля любила сидіти на підвіконні у теплі сонячні дні та пускати сонячних зайчиків.
У неї було дзеркальце – маленьке, кишенькове, дуже стареньке, пошарпане. Та й дешеве воно, люстерко, так нянька каже, баба Віра.
Каже, повно таких продається на базарі – пластикова китайського виробництва нісенітниця – з одного боку гребінець, він ще складається, прибирається всередину, а якщо натиснути – вискакує, як маленький їжачок. А з іншого – дзеркальце.
Це все, що в Олі залишилося на згадку про маму – дешевий складний гребінець із дзеркальцем.
І дівчинка дбайливо зберігає його, нікому не дає в руки, навіть подивитися – раптом ще зламають…
Коли її привезли в дитячий будинок, їй тоді всього чотири роки було, хотіли забрати, звичайно, та вона так плакала, так галасувала, що лишили.
Стрепенулося тоді серце у строгої завідувачки – скільки випало на долю цієї бідної маленької дівчинки!
Та деяким дорослим за все їхнє довге життя не випадає стільки лиха й випробувань, скільки цій чотирирічній малечі.
А ще згадала завідуюча іншу дівчинку, Наталку, колишню свою вихованку. Ось так, колись давно, багато років тому, стояла Наталка в її кабінеті, маленька, злякана, заплакана…
А тепер ось її дочка стоїть. Все повторилося…
Тільки Олю ніхто не кидав, не зраджував. Ну, крім батька, той виявився ще тим, як дізнався, що Наталя чекає дитину, так і зник з горизонту.
А вона нічого, молодець, залишила доньку, виховувала, як могла, дуже любила. Більше життя любила.
А потім… Потім гарного хлопця зустріла, вийшла заміж. Коли дізналася, що другого малюка чекає, приїхала до неї, до Зінаїди Павлівни, вона ж замість матері була, Наталці. Щастя своїм поділитися приїхала, з донечкою, з Олею.
– Та як же ж ви будете, Наталко? – Стурбовано запитала її тоді завідувачка, – Ти працювати тільки вийшла, Олю в дитсадок віддала. І Толік твій, він хлопець непоганий, добрий, добрий, але… Ні освіти у нього, нічого… І за душею ні копійки. На що жити будете з двома дітьми?
– Нічого, мамо Зіно, якось буде! Не в грошах щастя.
Зітхала Зінаїда Павлівна, згадуючи ту давню розмову. Не в грошах, звичайно, та тільки без них зараз куди?
Дивиться Оля, і зрозуміла, що не відберуть її скарб, заспокоюється потихеньку, в кут крісла сіла, притискає до себе своє дзеркальце, а сама схлипує.
А як на Наталку схожа – це ж треба, га?
– Ну все, красуне, ходімо, я тебе з вихователькою познайомлю, з Надією Василівною. Вона хороша. Ходімо, дитино, ходімо, моє золотце, вмиємо тебе, зачешемо.
– А тато плийде? – покірно злазячи з крісла, питає маленька Оля.
– Прийде, люба, прийде, тільки потім, пізніше. Ходімо поки що, в порядок приведемо тебе, а то прийде тато, а ти в такому вигляді – недобре!
Мами Олі не стало при пологах, нічого не віщувало біди, все було добре – і ось на тобі. Толік, її чоловік, сина забирав один… На момент виписки Олю вже забрали з опіки.
Молодець він, Толік. Всі пороги вже оббив, вимагає, щоб повернули йому Олечку, донькою називає. Кається, не встиг удочерити, не подумав. А тепер хто ж йому її віддасть? Чужа людина він їй, вітчим.
Приходив учора, думав, привезли Олечку, а ні, ще на день у лікарні залишили. Плакав, просив допомогти, щоб забрати її. Обіцяв, каже, що нікому її не віддам.
А як же ж вона допоможе? Є, звичайно, зв’язки у неї, та тільки недостатньо їх буде.
Не віддали Толікові дівчинку. Не вийшло. Гаразд, хоч, сина не забрали, Андрійка. Толік теж сиротою виявився, його батьків не стало, коли хлопцеві ледве шістнадцять виповнилося. Тітка його виховувала, мамина сестра. Вона ж приїхала і з Андрійком допомагати спочатку. А як іще? Йому працювати треба, сина піднімати.
До Олі часто приходив Толік, не годиться пускати, та Зінаїда Павлівна дала добро. Він її донькою вважає, та й дівчинка татом його називає. Хоча одна рідна душа у дитини є, добре. Не почуватиметься вона самотньою, не потрібною.
Пару років так тривало, а потім… Потім почав Толік приходити все рідше, рідше… А одного разу зовсім прийшов веселий… Тоді й з’ясувалося, що гульбанить молодий чоловік, та дедалі більше. Тітка додому поїхала, як Андрійка у півтора року у садок віддали, ось Толік і… Не витримав…
– Та що ж ти робиш? – казала тоді Зінаїда Павлівна, – Дочку втратив, тепер ще й сина захотів? У нас швидко це, відберуть, прав позбавлять – і шукай потім!
Він плакав, вибачення просив, у неї, у дітей. Обіцяв, що більше не буде, що перестане.
Чи не перестав.
– Ольго, зайди! – Зінаїда Павлівна сиділа у своєму кріслі, на руках тримала трирічного хлопчика.
Оля несміливо заходить, запитливо дивиться на завідувачку, на хлопчика.
– Ось, знайомся, дівчинко, це твій братик, Андрійко, – ласкаво скуйовдивши малюкові світле волосся, каже Зінаїда Павлівна, – Тепер він теж житиме тут, з нами.
Оля застигла. Очі сповнилися сльозами. Дивиться на хлопця, мовчить.
– Ну, що ж ти? Підійди, познайомся! – підбадьорює її завідувачка, – Андрійко – хороший хлопчик, ласкавий дуже, добрий.
– А… Тато? Де тато? – вона не розуміла, що відбувається.
– Тато?… Занедужав він, Олечко. Ось, довелося забрати Андрійка у нього, не може він поки що його ростити сам.
– На що занедужав? Він видужає?
– Дай Бог! Якщо сам захоче, то обов’язково видужає.
Вона більше нічого не питала, підійшла, боязко взяла долоню братика до своїх рук. А він раптом потягся до неї, рученятами шию обвив, усміхнувся.
– Мама!
– Яка я тобі мама? – Сміється Оля, – Я – Оля, сестричка твоя. Зінаїдо Павлівно, а можна я з ним часто гратимуся? Доглядатиму його? Він же зовсім маленький, нічого ще не знає тут?
– Можна, Олю, можна, – завідувачка крадькома, так, щоб не помітила дівчинка, витирає непрохані сльози, – Удвох вже вам легше буде, не одні в житті. Тримайтеся один за одного, крім один одного нікого у вас у всьому світі немає.
І вони трималися. Нерозлучними прозвали їхні співробітники, скрізь сестра з братом разом намагалися бути. Батьків нових собі так і не знайшли – одразу двох рідко хтось бере в сім’ю.
Але не сумували, плани на майбутнє будували, мріяли, як жити стануть після дитячого будинку. Хорошими виросли. А вже як любили один одного – рідко коли і в сім’ях між братом і сестрою така любов і прихильність зустрічається.
Сидить Оля на підвіконні, стискає у руці своє дзеркальце, ловить ним сонячний промінець. І сама вона вся така ж сонячна, світла, як це промінчик. Ось тільки сумно їй сьогодні, зітхає дівчина, щосили намагається не розплакатися.
– Пора, Ольго! – у кімнату зайшла Зінаїда Павлівна, – Іди, прощайся. Та не хвилюйся ти так, чотири роки швидко пролетять, озирнутися не встигнеш. Андрій тут під наглядом, нічого не станеться з ним, відвідуватимеш його. А сама якраз за цей час влаштуєшся, житло впорядкуєш, я допоможу. І забереш брата до себе, до нормальних умов.
– Дякую вам, Зінаїдо Павлівно, ви нам, як мама були всі ці роки! – Ольга обіймає завідувачку, дивиться з вдячністю.
– Та облиш, дівчинко. Ви все мені, як рідні, за кожного душа переживає. Твоя мама, до речі, так і називала мене – мама Зіна.
Важко було Ользі розпочинати своє доросле, самостійне життя. Але впоралася, адже там, у дитячому будинку, чекав на неї молодший братик, вона йому була потрібна, хто ж іще про нього подбає?
Вивчилася, на роботу влаштувалася. Жила у маминій квартирі, потихеньку ремонт робила.
Толіка знайшла. Він на той час гульбанити кинув – здоров’я не дозволяло. Лежав слабий, один у своїй кімнатці в гуртожитку, нікому не потрібний, худий, брудний.
Побачив її – одразу впізнав. Сльози покотилися по неголеній давно щоці.
– О-л-я-я, Оля! – головою хитає, щось хоче сказати, – П… Пробач!
– Та за що, тату? – плаче Оля.
– Кин-нув вас.
– Ти не кидав, тату. Ти хотів забрати.
– Іди… – плаче. – Йди. Не треба.
– Нікуди я не піду. Зараз допоможу тобі…
Не покинула Оля Толіка, зайнялася його лікуванням, все, що треба, змогла зробити. На ноги, звісно, не поставила, ні, часу багато минуло, але стало йому набагато легше.
До себе забрала батька (так, вважає дівчина Толіка батьком, попри все), а потім і брата. Кімнату Толіка впорядкували, а як Андрійко відучився, його туди поселили.
А Оля на той час заміж вийшла, зовсім недавно дочку народила, Наталю.
Тримає Толік маленьку онучку на руках, знову плаче.
– Татку, ну ти чого? – усміхається Оля, допомагаючи зручніше прилаштувати маленьку доньку на його здоровій руці. – Ну що ти знову плачеш? Дідом став! Радіти треба!
– Наталка моя, – шепоче Толік, – Як я винен перед нею, не зберіг дітей, у дитбудинку росли, ох…
– Перестань, – обіймає його Оля, – Виросли ж. І гідними людьми виросли. А мама тебе пробачила давно, я певна. І зараз радіє, дивлячись на нас. Хороша у нас сім’я, дружна…
…Повернеться Оля додому, до чоловіка, покладе доньку. А потім дістане своє дзеркальце, сяде на підвіконня і ловитиме у відбитку промінчик сонця.
Здається їй, що це не промінчик, а її мама дивиться на неї з небес, усміхається. І стає тепло на душі молодої жінки.
Сховає вона люстерко в скриньку, подалі від чужих очей.
Ось виросте її Наталка, стане зовсім дорослою, тоді подарує його їй, на згадку. Адже у кожного в житті повинен обов’язково бути свій сонячний промінець щастя…