Ольга розгублено складала речі Олега у велику валізу.
Він почав робити це сам, але Ольга скривилася і відсунувши легенько чоловіка, почала сама все складати.
Олег був хоч збентежений, але не міг приховати своєї радості.
Йому було незручно перед Ольгою, вони прожили разом двадцять п’ять років, і ось такий подарунок на срібне весілля…
Але він нічого не міг з собою вдіяти, озирнувся і раптом зрозумів, що життя витікає, як пісок крізь пальці.
Він ще не старий, а за нинішніми мірками, так і взагалі молодий, йому ж немає і п’ятдесяти.
Озирнувся назад – всі втіхи життя там залишилися…
Тепер тільки дача онуки, раз на рік відпустка…
Розмови все про одне й те саме – відремонтувати теплицю, допомогти дітям, побавити внуків, відвезти розсаду, привезти банки.
З кумом рибалка, зі сватом пінного попити, чи по гриби з’їздити.
Ось і все життя…
А на роботі такі дівчата ходять, що літати хочеться!
Додому прийдеш… А там Ольга, з борщем і варениками.
А йому хочеться карбонару і чізкейк.
В спортзал записався, свата кликав, а той відмовляється, пінного попити на вихідні кличе, і футбол подивитися.
А йому краще з молоддю у кафе посидіти, смузі посмакувати.
А тут його юна сусідка по столику в кафе, сказала що він їй подобається.
Ну звісно, а нічого ж не закінчилося!
Все ще можна надолужити, знову молодість повернути, він і Ользі порадив не сидіти, не сумувати, а знайти собі хорошого чоловіка.
-Олю, ти ці не светри клади мені, мені просто ось ділові костюми потрібні, для вільного часу і вдома у мене інший одяг буде…
Ольга розгублено застигла з його светром у руках. Гарний светр, вони його в Польщі купували… Але…
-Не треба, Олю, – сказав він.
Іра купила йому рожеву кофту, із вушками на капюшоні. Йому і собі таку ж саму, тільки меншого розміру.
Вона така мила, його Іра… Так смішно морщить носик і шепелявить, як дитина, у нього метелики в животі, а Ольга тут зі своїми светрами…
-Ну все, Олю… Я побіг…
Ох, зустрічай життя нове…
Біжить Олежик з роботи, перекусивши піцою, на самокатах з Ірою кататися в рожевій кофті з вушками. На березі річки сядуть і каву п’ють із сиропом і про світові проблеми міркують.
Олежик, а він тепер не Олег, а Олежик, випʼє кави, а потім заснути не може півночі…
-Як вони там? Не хочуть спілкуватися, образилися на мене, а хіба я винний, що старіти не хочу… – міркував він.
У доньки день народження був, двадцять чотири роки, зателефонував, привітав, навіть не покликала на свято.
Внучці два роки було, теж не запросили.
Синові двадцять років було. Той його запросив, але тільки самого… Іру категорично сказав не приводити…
Образився Олег на сина. От же ж! Та як він сміє так з його Ірою поводитися. Посварилися…
-Я, – сказав йому син. – Розумію, що всяке в житті може бути. Ну добре пішов би до гідної жінки, або хоча б до гарної молодої дівчини.
Так ні! Вибрав якусь із синім волоссям, вертихвостку.
Одягнена не зрозумій у що і говорить незрозумілими молодіжними словами…
Багато чого ще син говорив, відчитував батька як молодика.
Олег образився…
Директор на роботі помітив що він ніби погано виглядати став.
-Щось сталося Олеже? – запитав він.
А чому погано, просто схуд, а ще виспатися мріє в тиші побути.
А ще борщу Ольгиного поїсти з варениками, які самі з вони з нею ліпили, бувало до ранку засиджувалися, під ігристе…
З онукою б погратися, із сином поговорити по-чоловічому, про іграшки комп’ютерні, та й так, про різне.
Зі сватом на свято якесь погульбанити трохи.
-Осінь же, закрутки треба робити, – раптом подумав він. – Як там Ольга зараз їх закручує? Ох, погуляв літо, щось захотілося тиші…
Все частіше став він замислюватися що, припустився помилки та не зізнавався собі, гордість…
Кофта рожева стала сірого кольору. Іра прати не хоче, каже, що він дорослий хлопчик, сам, мовляв, може себе обслужити.
А в нього купа брудного одягу назбиралася, сорочки якісь сірі стали. Іра і не збирається їх прати, коли велика купа накопичиться, вони в машинку запхає, все разом і пере. Вчора червону шкарпеткі Іри туди потрапила.
Вона сміється, зморщивши носик… Тепер немає білих сорочок в Олега…
Вже на бургери, піци і чізкейки дивитися не може Олег. Смузі ці… Так компоту домашнього хочеться, як теща робить…
Ольга закручувала закрутки і думала:
-Ну навіщо стільки? І сил не вистачає провернути, Олег завжди цим займався…
На очі навернулися сльози.
Тримається два місяці, тримається, у жовтні двадцять п’ять років буде…
Сіла Ольга на табуретку, яку Олег сам зробив, років п’ятнадцять тому, і сам пофарбував. Добротна, пам’ятає вона як хвалився він цією табуреткою, як показував усім друзям, з гордістю.
Та все тут його руками зроблено… Хоч куди глянь.
Заплакала Ольга, закривши облччя долоньками. Нікого вона не звинувачує, просто прикро…
Розуміє вона, що далі ще важче буде, доки звикне до того, що сталося.
Виплакалась вона, схлипнула, як маленька, пішла вмилася, стало легше.
Далі закрутки крутить, а сама схлипує…
Донька ніби щось відчула, подзвонила до матері, побалакали, запитала, чи не хоче Ольга до них приїхати.
Ольга відмовилася, запевнила, що все добре у неї.
Теми батька вони намагалися не торкатися.
Ольга поговорила по телефону з донькою, проходячи повз дзеркало, усміхнулася собі. Життя триває і це літо було не дуже добре, скажімо так. Ну нічого… У неї є діти, онука, друзі, здоров’я в кінці кінців.
Вона не стара, ну так, не юна дівчина, але в кожному віці є своя краса.
Ольга зітхнула і зробила крок на веранду.
На столі стояла закрита кришкою банка огірків, а на ґанку сидів Олег і лагодив свою табуретку.
-Тріщинка зʼявилася, я зараз, поремонтую… – сказав він.
Ольга застигла.
-Їсти будеш, – запитала вона буденно, ніби й не було цих місяців розлуки.
-Буду, – так само буденно відповів Олег.
Поїли, чай попили. І все мовчки.
Олег пішов, огорожу полагодив – в одному місці завалилася на бік, стовп підгнив…
-Олю, картоплю не копали? – запитав він.
-Ні. Діти на вихідних збиралися приїхати, – відповіла Ольга.
-Добре, – кивнув Олег і пішов далі.
Третє коло вже ходить.
-Оля, а компот є? – раптом запитав він.
-Є, – здивувалася жінка.
-З яблук?
-З яблук…
-Пробач мене, Олю, – сказав замислившись Олег. – Я знаю що я недостойно вчинив. Я не сподіваюся на те, що ти дозволиш мені повернутися. Зрадник я… Знаю я, Олю. Таке наробив – ніколи собі не пробачу…
Ти думаєш, що я полюбив ту… Дівчину? Ні, – похитав він головою. – Ні, Олю. Ти не думай, я не сповідаюсь тут перед тобою. Не прощення я хочу вимолити, а хочу пояснити свій вчинок, Олю.
Я не від тебе пішов, я від себе втекти хотів, від себе майже п’ятдесятирічного…
Я молодість хотів повернути, час назад повернути, тільки… Це чужа молодість, розумієш. Я раптом зрозумів, що без тебе мені вона не потрібна. Я з тобою б прожив знову, Олю, все життя. Я тебе люблю…
Прощення я не прошу. Це неправильно. Що погуляв десь і приповз? Ні… Я, Олю, пояснити тобі прийшов, знаю, знаю, – підняв він вгору руку, як би закликаючи Ольгу не зупиняти його. – Ти не зобов’язана вислуховувати мене.
Це мені треба, Олю. Я хочу проговорити це, для себе. Що неможливо прожити наново те, що вже минуло. Я хотів зробити неможливе… Я Олю, попрощатися прийшов…
-Як це попрощатися? – здивовано запитала жінка.
Він усміхнувся.
-Оля, я хочу поїхати куди-небудь, подалі.
З дітьми хочу поговорити, пояснити їм не знаю як, чи зрозуміють… Про прощення не проситиму, хоч би спілкуватися стали… Так, безглуздо все вийшло…
Олег махнув рукою, збираючись йти.
-Куди ти на ніч? – сказала Ольга.
-А можна залишитися? – запитав Олег.
-Ну…
Вранці Ольга застала його за тим, що він з любов’ю гладив стовбури яблучок, які він і посадив колись. Не помічаючи дружини, Олег стояв, витирав сльози і щось тихенько шепотів.
-Каву будеш, – тихо запитала Ольга.
Він мовчки кивнув, ховаючи очі.
-Вихідний у тебе? – запитала дружина.
-Так, – сказав Олег, не підводячи очей.
-Банок багато є закривати. Одній незручно… Ні, якщо ти зайнятий звісно…
-Не зайнятий, – сказав він спішно. – Зараз будемо закручувати?
-Зараз…
Приїхав син і застав таку картину – батьки дружно робили закрутки.
Мати благаюче подивилася на сина, перехопивши його здивований погляд.
І… Син усе зрозумів. Він і слова не сказав, переодягнувся, і як ні в чому не бувало взявся до роботи.
Увечері, сидячи на ґанку вдома, Олег тихо попросив прощення.
-Олю, ти пробачиш мене?
Ольга мовчки поклала голову на плече чоловікові, на плече людини, яка хотіла повернути час…