Ольга й Тетяна були близькі подруги ще зі шкільної лави, а точніше – з п’ятого класу, з того дня, коли Таня допомогла своїй однокласниці.
Точніше Ольга так вважала, навіть не здогадуючись про те, що сталося насправді.
А Таня мала постійне почуття провини перед подругою, але Оля про це не знала…
…Минуло вже більше десяти років після закінчення школи.
Обидві дівчини вийшли заміж, народили по доньці, але так само міцно дружили, причому вже сім’ями – їхні чоловіки теж були друзями…
…Якось вони родинами зібралися на день народження Тетяни.
Ольга вирішила виголосити тост.
– Дивно, але до п’ятого класу ми якось не дуже спілкувалися з тобою, Тетянко! – сказала вона. – Ти була такою скромною, може через це? І як я могла раніше не помічати таку гарну, сміливу, надійну подругу?! Але ми своє надолужили, правда ж?
У тебе стільки переваг, всіх не перерахувати. Ти гарна, розумна, чесна, великодушна. Щастя тобі й добра, люблю тебе, Тетянко!
– Дякую, Олечко, мені дуже приємно, я теж тебе люблю! – сказала Тетяна.
Чоловіки зааплодували, але Тані від раптом стало ніяково. Вона посміхнулася, вдала, що їй приємно.
Її чоловік Микола нахилився до Тані і прошепотів на вухо:
– Та розкажи ж ти нарешті Олі правду, легше стане! Розкажи їй цю таємницю!
Тетяна застигла від несподіванки…
Ніби й справи минулих років, а все одно той випадок лежав каменем на душі…
…Обидві подруги знали один одного ще з першого класу.
Оля – висока і гарна дівчинка з русявими косами, всі хлопчики за нею бігали, та й вона вчилася добре.
Батьки одягали її як ляльку, достаток був, але дівчинка була не гордовита. Таня була непомітна, намагалася не виділятися, оцінки середні, загалом – сіра посередність.
Її сім’я – не те що неблагополучна, але далеко не багата, та й батьки жили своїм життям, якось не особливо звертаючи уваги на своїх трьох дітей.
Напередодні того дня в п’ятому класі вчителька попросила принести гроші на якісь потреби класу.
Сума на той час була не така вже й маленька. Ранок почався з того, що перед першим уроком Оля перекинула на підлогу свій шкільний рюкзак, зошити та підручники, а вже продзвенів дзвінок, Оля стала поспіхом все збирати в рюкзак.
Таня побачила, як до її ніг під парту осіннім листком упала Ольгині гроші.
Першою думкою було підняти купюру і віддати її однокласниці, але вона чомусь відсунула її ногою до ніжки парти – спокуса була велика.
Вже потім вона непомітно підібрала купюру і засунула її собі в кишеню.
Вже на перерві Оля помітила пропажу – вона почала гарячково ритися у себе в рюкзаку, перегортати всі підручники і розплакалася.
До неї підбігли всі однокласники, почали заспокоювати її, шукати купюру на підлозі.
– Мені батьки таке влаштують! – схлипувала Оля. – Я не пам’ятаю, куди я гроші поклала, може в рюкзак, а може в куртку.
– То збігай у роздягальню, подивися, – порадив їй хтось.
Збігала, не знайшла.
– Якщо ти в куртці залишила, то точно хтось взяв із кишені.
У Тані від сорому почервоніли щоки. Тепер як зізнатися, коли час минув – другий урок почався. Тепер пізно. І навіщо вона повелася за ці гроші? Таня весь час поглядала на Олю – та постійно плакала. Мабуть, вона ще сподівалася на диво, що гроші знайдуться. Останній урок вела класна керівничка, їй треба було здавати гроші.
Оля не знала, що вчительці сказати. На перерві перед уроком до неї підійшла Таня, вона простягла їй гроші.
– Ти що знайшла мої гроші і весь час мовчала? – здивовано запитала Оля.
– Та ні, це мої гроші, – збрехала Таня. – Ти зараз здай, щоб батьки не сварилися, а я своїм скажу, що загубила, вони мене не насварять і зрозуміють.
– Точно не сваритимуться? – Оля витерла заплакані очі. – А мені б влаштували. Вони хоч і багаті, але строгі. Тато з мамою кожну копійку рахують, навіть між собою через гроші сваряться. Через ці гроші спочатку сварилися, що здавати треба, ніби це я винна. Дякую, Таню, я тобі віддам колись.
– Та ні, не треба. Мої батьки побурчать і забудуть. Тільки ти нікому з однокласників не говори про це, бо вони ще все розбазікають, мої батьки дізнаються, що гроші я не губила, а тобі віддала, будуть неприємності. Скажи, що в рюкзаку знайшла.
– Дякую тобі, Тетянко, ти мені допомогла!
Усі здали, вчителька спитала Таню про гроші. Таня сказала, що вдома забула, завтра принесе, і наступного дня вона віддала їх. З того дня дівчатка здружилися: у них знайшлося багато спільних інтересів, та й взагалі – не розлий вода. Про цю історію Таня Олі розповіла тільки зараз, на своєму святі, коли вони залишилися наодинці на кухні…
– Я не знаю, чому я так вчинила, – сказала Таня. – Подумала, що якщо твої батьки багаті, то їм все одно на ці гроші, ще дадуть. Така спокуса була – мені так багато всього хотілося, а батьки не купували, начебто вселилося щось у мене вселився. А потім, коли побачила, як ти на уроках плачеш і переживаєш, вигадала таку «шляхетну» історію. Вибач мені, Олю, що досі у собі це тримала, соромно було якось розповісти.
Але Оля тільки посміхнулася:
– Ти думаєш, я не здогадувалася у старших класах про це? Я просто мовчала. Коли я познайомилася з твоїми батьками, я подумала – ну як вони могли пробачити тобі ці гроші?
Бідна сім’я, троє дітей, ледь кінці з кінцями зводите. Та й тато з мамою ніби вас не помічають, живуть своїми інтересами, а ти як би сама по собі та ще й за молодшими братами наглядаєш.
Вибач, не хочу образити твою сім’ю, просто склалося одразу таке враження.
Мені здається, що твої батьки скоріше тебе б насварили, аніж мої мене.
Ну насварили б і на тому спасибі, але точно б не збідніли. А тобою я дійсно почала після цього захоплюватися – у тебе стільки позитивних якостей, було чому в тебе повчитися.
А ті гроші – та ну їх! Проте саме з них наша дружба і почалася. Та й взагалі, стільки років минуло, я ж знаю тебе, ти на таке вже точно не здатна.
– Дякую, Олечко. Я тобі розповіла все це на своєму дні народження, щоб ти дуже на мене не ображалася. Ходімо у кімнату, наші чоловіки вже, мабуть, зачекалися!
Камінь із душі був скинутий, а цю історію подруги більше ніколи не згадували, а як згадували, то тільки з посмішкою…