Знову, чи то палац, чи то величезний котедж… Андрій бачив там себе…
Ось він намагається встати з чистого м’якого ліжка.
Поруч на стільці сидить гарна жінка. Ось підходить помічник, на підносі келих ігристого, сир шоколад.
Поруч чоловік у білому халаті, допомагає сісти. Рука Андрія тягнеться до ігристого і…
-Андрію, ти як?! – раптом лунає над вухом голос друга.
-Нормально, – пробурчав той у відповідь.
Перед очима підвал старого будинку. Друг усміхається:
-Зараз чай пити будемо. Я знайшов заварку.
-Дмитре, а біленької нема?
-Ні. Та й не можна тобі.
-Піти б мені в засвіти… Якомога швидше!
-Та годі тобі, Андрійку. Пам’ятаєш, коли тобі недобре на вулиці стало, швидка приїжджала. Тоді сказали, що в тебе серце, як у молодого чоловіка.
-Це коли було? Ще весною, – Андрій важко зітхнув. – А зараз на вулиці, мабуть, осінь?
-Осінь. Дощ мрячить, – підтвердив друг.
-До весни мені не дотягнути…
…Чоловік у білому халаті, сидячи біля ліжка, міряв тиск. Судячи з його обличчя, все було погано. І чоловік, який лежав на ліжку, помітив це:
-Ну що? – роздратовано спитав чоловік, який лежав на ліжку.
-Володимире Вікторовичу, вам треба негайно на процедури.
-То везіть! Чого розсілися? Мені знову поганий сон наснився, ніби я в якомусь підвалі…
-Зараз. Все буде добре.
-Давайте!
-Не хвилюйтеся! Вам не можна. Попрацюйте рукою!
Лікар махнув рукою. Тут же підбігла помічниця та нянька і почали одягати чоловіка.
-Ольгу покличте! – сказав той.
Незабаром зайшла його дружина, вродлива жінка з сумними очима.
-Що, Володю!
-Схоже, на процедури мене відправляють, – сердито глянув він на дружину. – Що мовчиш? Мабуть рада? Тільки й чекаєш, коли мене не стане.
-Ну, що ти таке кажеш, Володю?
Його зібрали та обережно повели до виходу з його особняка.
-Як він? – запитала його дружина у лікаря.
-Погано, Ольго Анатоліївно, дуже погано. Серце…
-Та в нього ніколи серця й не було… І душі – теж, – майнула думка в голові у жінки, але тут же цю думку відігнала інша:
-Ми ж з ним чверть століття прожили…
Сльози потекли з її очей…
…Величезна світла палата. Навколо сліпуча чистота. Поруч сидить та сама красива жінка і чомусь плаче.
Андрій розуміє, що то сон. Він завжди йому сниться останнім часом. Зазвичай він був у величезному котеджі, а останні кілька разів у цій чудовій палаті.
Знає, що скоро прокинеться, але так не хочеться йти з цього сну…
Раптом все затремтіло.
-Нехай трясеться, я не піду звідси», – майнула думка.
Знову стало тихо. Жінка знову дивиться на нього сумними очима… Така гарна.
Хтось підняв його повіки, присвітив ліхтариком:
-Давайте, його сюди, – пролунав чийсь голос. – Хоча, навряд чи довеземо…
Андрій відчув, як його поклали на щось і понесли з підвалу, що став рідним. У голові продовжувала звучати щойно сказана фраза:
-Хоча, навряд чи довеземо.
Він чудово розумів, що сюди йому більше не повернутися, і живе він на світі останню годину…
Його винесли на вулицю, але він не бачив цього. Він бачив лише перший сніжок, що опускався величезними пластівцями, йому на обличчя. Такими сліпучо-білими…
Поклали в машину, і та помчала… А Андрій жадібно дивився на лампочки, що горіли під маленькими плафонами, розуміючи, що в будь-яку секунду все це може зникнути… Зникнути назавжди…
Машина зупинилася.
Знов похмуре небо і білі пластівці снігу, що падають звідти.
Коридор… Палата… Байдужі очі лікаря, він щось каже медсестрам.
Андрій відчуває, що його кладуть на стіл. Ставлять якісь присоски. Чоловік у білому халаті дивиться на листок паперу, що рухається, і раптом… Хапає з кишені телефон і, намагаючись, якомога тихіше, комусь повідомляє:
-Борисе Григоровичу, до мене привезли… Кхм… Чоловіка з вулиці… Допомогти йому, схоже, не вдасться… Але… У нього здорове серце… Зрозумів… Зараз доставимо…
…Про що говорив лікар, Андрій не зрозумів. Його знову стали одягати, поклали на ноші… В очах потемніло…
…Чоловік розплющив очі. Дружина одразу нахилилася над ним.
-Сидиш? – недобре прошепотів він, дивлячись більше на дротики, що огортали його, аніж на свою дружину.
-Як ти, Володю!
-Знову мені цей підвал снився. Схоже, останній день на цьому світі живу…
-Володя…
-Все! Помовч! Не хочеться в останній день твоє ниття слухати…
Тут підбігли медсестри, зупинилися перед ліжком. За ними підійшов лікар:
-Володимире Вікторовичу, ми знайшли.. Серце… Вам потрібно терміново на процедури, -він повернувся до медсестер. – Везіть!
…Андрій прокинувся. Навіть не прокинувся, а трохи розплющив око. На більше не вистачило сил. Андрій зрозумів, що це останні хвилини… І він був радий цьому. Нестерпно лежати і чекати в темному підвалі…
Він жадібно дивився на яскраве світло, на ідеальну чистоту навколо, на людей у халатах, наче хотів запам’ятати цей світ таким чистим та прекрасним.
Спробував усміхнутися медсестрі, але навіть на це не вистачило сил…
Темрява, тільки світильник…
…Ольга Анатоліївна вже третій день сиділа у палаті біля чоловіка. Іноді на кілька годин її змінювала дочка, щоб вона змогла трохи поспати. Але навіть заснути як слід не могла…
Нині вона сиділа і думала про своє життя з Володимиром. Все в ньому було, окрім щастя та кохання.
Вона завжди була лише його річчю, без якої не можна піди на важливий прийом або в гості. В інших випадках він залишав дружину вдома.
Називав він її тільки Ольгою і ніяк по-іншому. А так хотілося почути, хоч би «Олю»…
Та незважаючи на все, вона кохала свого чоловіка, батька своїх дорослих дітей.
А тепер він третій день лежав… З чужим серцем.
Лікарі сказали, що скоро має отямитися.
Ось повіки його сіпнулися. Він розплющив очі. Довго дивився в стелю. Потім повернув голову. Їхні погляди зустрілися. І раптом на його обличчі з’явилася усмішка, така ніжна та щаслива. Губи почали розсуватись, ніби він хотів щось сказати.
Вона нахилила голову:
-Що, Володю?
-Яка ти гарна, Олечко! – прошепотів він.
-Господи… Боже… Що?! – Ольга не вірила своїм вухам.
Сльози бризнули з її очей.
А його губи знову заворушилися:
-Не плач, рідненька!..
…Весна вступила у свої права. Біля цвинтаря зупинився дорогий джип.
З нього вийшов водій, але на секунду раніше вийшов власник цього джипа.
Володимир Вікторович, допоміг вийти дружині. І вони попрямували по доріжці вглиб цвинтаря.
Вони зупинилися біля гарного нового памʼятника з написом:
«Андрій Юрійович…»
Володимир поклав букет квітів. Подружжя стояло мовчки, схиливши голови.
Чоловік був вдячний цьому простому чоловікові, який подарував йому… Своє серце…
А в Ольги з очей текли сльози. Вона знала, що цей чоловік віддав чоловікові не тільки своє серце, а й свою душу…
-Дякую тобі, Андрію! – тільки й прошепотіла вона крізь сльози…