Ольга стояла біля плити й помішувала суп, крадькома поглядаючи на телефон.
Вже втретє за ранок їй приходило повідомлення від чоловіка – спочатку про знижки на бензин, потім про акцію в супермаркеті, потім просто смайлик.
Вона знала, чим це закінчиться – черговим проханням позичати гроші…
…Колись у них починалося все інакше.
Два роки тому, коли вони тільки з’їхалися, Андрій був бадьорий, веселий і категоричний.
– Олю, давай одразу домовимось – у кожного буде свій бюджет. Після мого першого шлюбу – тільки так! В мене діти, аліменти, свої витрати. Ти самостійна жінка, у тебе теж дитина. Не хочу сварок через гроші.
Ольга тоді тільки знизала плечима:
– Мені байдуже, як тобі зручно.
У глибині душі вона навіть зраділа: не доведеться пояснювати, чому купила собі нову кофтинку або чому синові знадобився новий рюкзак.
Кожен заробляє, кожен витрачає.
Спочатку все йшло гладко. Андрій справно переказував свою половину за комуналку, купував продукти на тиждень, іноді навіть приносив додому щось смачненьке. Ольга не лізла до його витрат, він – до неї. Син Ольги до Андрія ставився рівно без захоплення, але й без конфліктів.
Але поступово в їхньому житті щось змінилося. Андрій почав частіше затримуватись на роботі, потім скаржитися на затримки зарплати. Ольга не одразу помітила, як він почав просити у неї в борг.
– Олю, дай 500 гривень, я тобі потім поверну, – говорив він, усміхаючись.
– Звісно, – відповіла Ольга, не замислюючись.
Спершу це були дрібниці: на бензин, на обід, на подарунок дочці від першого шлюбу. Потім суми росли: п’ять тисяч, десять, а одного разу Андрій попросив двадцять – треба терміново, потім все поверну.
Ольга почала записувати, щоб не забути, хто кому скільки винен. Листок із боргами швидко заповнився. Андрій повертав гроші, але не завжди вчасно. Іноді забував, іноді переказував частинами.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, Ольга обережно запитала:
– Андрію, може, нам все-таки об’єднати бюджети? Так буде простіше.
Він одразу відмахнувся:
– Ні, Олю, я звик по-своєму. Я не хочу, щоб ти рахувала мої гроші, а я твої. Все чесно, все по-дорослому.
Ольга кивнула, але в душі відчула тривогу. Для неї «все це по-дорослому» виглядало так: постійно даєш у борг і чекаєш, коли тобі повернуть.
Незабаром прохання Андрія стали регулярними.
Ольга помітила, що гроші йдуть кудись занадто швидко. Вона працювала бухгалтеркою, звикла все рахувати, але у стосунках намагалася не бути педантичною.
Однак тепер їй все частіше доводилося залазити в заощадження, щоб позичити чоловікові.
Якось увечері, коли Ольга перераховувала залишки на картці, до неї підійшов син:
– Мамо, а чому ти завжди даєш Андрієві гроші? Він же ж дорослий.
Ольга навіть розгубилася:
– Він потім повертає. Просто в нього зараз проблеми на роботі.
Син знизав плечима:
– А як не поверне?
Ольга замислилась. Останнім часом Андрій і справді став повертати все рідше. На запитання відповідав ухильно:
– Олю, давай потім, зараз зовсім важко. Ти ж розумієш, у мене діти, аліменти, колишня дружина дістає.
Ольга розуміла, але відчувала себе незатишно. Вона не хотіла бути банкоматом для чоловіка, але й сваритися не хотілося.
Одного дня Андрій прийшов додому з букетом квітів.
– Олю, ти в мене найкраща! Дякую, що завжди рятуєш!
Ольга посміхнулася, але в душі було неприємне відчуття: квіти замість боргу в тридцять тисяч?
Увечері вона спробувала поговорити серйозно:
– Андрію, мені стало важко фінансово. Може нам варто переглянути наш бюджет? Все одно виходить, що я витрачаю більше.
Андрій одразу занервував:
– Олю, ну що ти починаєш? Я все поверну. Просто зараз у мене важкий період. Ти ж знаєш, я не жадібний і відповідальний. Просто обставини такі.
Ольга зітхнула. Вона втомилася бути розуміючою і терплячою. Вона не знала, як пояснити чоловікові, що почувається не дружиною, а кредитором.
Через тиждень Андрій знову попросив грошей – цього разу на ремонт машини.
– Олю, ну ти ж знаєш, у мене зараз немає. А без автівки я ніяк.
Ольга мовчки переказала гроші. Увечері вона записала чергову суму у свій блокнот і подумала: коли все це скінчиться?
Час минав, а ситуація не змінювалася. Ольга все частіше ловила себе на думці, що втомилася. Вона перестала купувати собі дрібниці, економила на продуктах, аби вистачило на черговий «борг» чоловікові.
Син став помічати, що мама нервує, а вдома дедалі частіше звучать фрази:
– Олю, ти мені не довіряєш? – питав Андрій.
– Я просто хочу розуміти, коли ти повернеш, – відповіла Ольга.
– Ну, ти ж знаєш, я не спеціально, – виправдовувався він.
Якось Ольга вирішила поговорити з подругою.
– Олено, скажи щиро, у тебе з чоловіком теж так? – спитала вона.
Олена засміялася:
– У нас все спільне. Якби він почав просити у борг, я б йому кредитний договір із відсотками на підпис принесла.
Ольга посміхнулася, але стало ще сумніше. Вона розуміла: їх із Андрієм стосунки далекі від ідеалу, але зізнатися собі в цьому було лячно.
Одного дня Андрій прийшов додому засмучений.
– Олю, мені терміново треба двадцять тисяч. Я віддам чесно.
– Андрію, у мене немає зайвих грошей, – втомлено відповіла жінка.
– Ну, ти ж бухгалтерка, у тебе завжди є заначка, – спробував пожартувати він.
– Не маю я заначки, – різко сказала вона. – Я втомилася бути банкоматом. Ти сам запропонував окремий бюджет. От і живи за власними коштами.
Андрій образився:
– Ну от почалося. Я знав, що так буде. Жінки всі однакові: поки даєш – ти добрий, щойно попросив – одразу сварка.
Ольга не стала сперечатися. Вона просто пішла в іншу кімнату.
Увечері Андрій написав їй повідомлення: «Вибач, я був не правий. Просто важко зараз. Допоможи, будь ласка».
Ольга не відповіла.
Через два тижні Андрій знову попросив грошей. Цього разу на подарунок доньці до Дня народження.
– Олю, я потім все поверну, – запевняв він.
– Ти вже місяць нічого не повертав, – нагадала Ольга.
– Ну, ти ж розумієш, – почав виправдовуватися Андрій, – у мене зараз аліменти, борги, колишня дружина вимагає, на роботі затримка. Ти що, не можеш увійти в становище?
Ольга відчула, що більше не може. Вона втомилася від постійних прохань, від почуття провини, від того, що її доброту сприймають як належне.
Увечері вона поговорила із сином.
– Мамо, – сказав він, – ти ж завжди казала, що в сім’ї головне – підтримка. А тут виходить, що ти сама все робиш.
Ольга замислилась. Вона згадала, як мріяла про справжню родину, де всі один одного підтримують, де можна покластися один на одного. А тепер вона почувалася самотньою, навіть коли Андрій був поруч.
Наступного дня Ольга вирішила більше не давати грошей за жодних обставин. Вона сказала Андрію:
– Пробач, але я не можу. У мене свої витрати, сину, мені також треба щось відкладати.
Андрій образився, пішов, гримнувши дверима. Увечері не прийшов додому, не подзвонив. Ольга сиділа на кухні і думала: може, вона і справді стала жадібною й черствою?
Через кілька днів Андрій повернувся. Він був похмурим, майже не розмовляв. Грошей більше не просив, та й тепла між ними не стало. Ольга відчувала, що між ними виросла стіна.
Час минав, а нічого не змінювалося. Андрій, як і раніше, жив за своїми правилами, Ольга – за своїми. Вони стали чужими під одним дахом, кожен зі своїм бюджетом, своїми турботами й своїми образами.
Ольга вже майже змирилася з тим, що їх з Андрієм стосунки перетворилися на низку прохань, боргів та образ.
Вона перестала чекати змін, просто жила за інерцією: робота, дім, син, рідкісні розмови з чоловіком.
Андрій все частіше затримувався, а вдома з’являвся втомленим і роздратованим.
Якось увечері, повернувшись з роботи, Ольга зайшла в квартиру й відчула якусь дивну тишу і порожнечу.
Андрія вдома не було.
Вона зайшла на кухню. На кухонному столі лежала коротка записка.
Ольга взяла її в руки і аж присіла від прочитаного.
«Олю, вибач, що так вийшло. Я поїхав. Не шукай мене. Мені треба розібратися у собі. Дякую за все…»
Жодних грошей, ніяких пояснень, тільки це зім’яте прощання.
Ольга перечитала записку кілька разів і зрозуміла – він не збирається повертати борги.
Через кілька днів їй зателефонувала колишня дружина Андрія. Голос був стривожений і трохи роздратований:
– Доброго дня, вибачте, що турбую, але ви не знаєте, де Андрій? Я не можу до нього додзвонитися вже тиждень. Він винен мені купу грошей і аліменти за два місяці не платив. Ви не знаєте, що відбувається?
Ольга зітхнула:
– Він і мені винен. Просто зник. Записку залишив і все.
– Оце так номер, – розгубилася Марина. – Я думала, тільки я маю такі проблеми. А він, виходить, усім винен.
– Ви хоч знаєте, куди він міг поїхати? – запитала Ольга.
– Ні. Він завжди був на своїй хвилі, – зітхнула Марина. – Тільки грошей у нього ніколи не було, хоча брав у всіх…
Вони ще трохи поговорили, обмінялися припущеннями, але нічого нового не з’ясували.
Дві жінки залишилися здивовані – куди ж Андрій витрачав усі ці гроші?
Жодна з них не бачила ні нових речей, ні подорожей, ні навіть особливих розваг.
Все йшло в якусь чорну діру.
Того вечора Ольга зрозуміла: чекати на повернення боргів безглуздо.
Андрій зник, залишивши за собою тільки питання й порожнечу.
Вона відчула себе ошуканою, але разом із цим – напрочуд вільною.
Тепер їй не треба було чекати, сподіватися, рахувати чужі борги.
Залишалося тільки жити далі, зробивши висновки з цієї дивної історії.
Щось їй підказувало, що він повернеться, розповість дуже сумну історію і попросить ще грошей.
Але Ольга вже точно знала, що відповість Андрію. А ще вона вирішила наступного тижня подати на розлучення…