Ольга Василівна сиділа на дивані та перебирала «важливі папери», які вже й не пам’ятала, коли чіпала останній раз. Вони зберігалися в старому портфельчику дочки, захованому в нижньому ящику громіздкого комода.
Взагалі меблі в її квартирі були всі старі, точніше, старомодні, але добротні, з справжнього дерева і відполіровані так, що ні подряпини, ні тріщини на них немає. Батьківські меблі сімдесятих років. І міняти нічого не хотілося.
Вона відчинила портфель і витягла папку з паперами, бо шукала документи на квартиру. Але це інша розмова, навіщо вони їй знадобились. А поки що вона перебирала листок за листком.
Ось конверт, у якому зберігалися записки чоловіка їй у пологовий будинок, коли народилася Катя. Теплі послання, через які струменіла радість та гордість батька. Донька була пізньою дитиною.
Тільки тепер… куди все поділося? Каті десять років було, коли він залишив їх. Працював начальником на виробництві, там же і цю квартиру отримав, велику, трикімнатну. Але зачастила до них у відрядження велика жінка з Київа. Потім він зачастив туди. І невдовзі ділові поїздки перетворилися на особисті.
За рік не стало у неї чоловіка. Ні посада його не зупинила, ні кохана дочка, ні Оля. Прощення, щоправда, просив. Казав, що не в ній річ. Гарна вона, добра, та тільки ось кохання в нього виникло.
— Ну і йди, — сказала тоді Ольга. – А про нас забудь.
Але він не забував, аліменти платив справно та на квартиру не претендував, їм із дочкою залишив. Ну ще б пак! Там, у нової дружини у Києві хороми.
А тепер ця квартира їй стала в тягар. Катя поїхала теж у Київ, вступила в університет, закінчила вже, роботу знайшла, не без допомоги батька, звісно. Житло поки що знімає. Але на життя скаржиться. Хоча…
Ольга Василівна згадала останню розмову з дочкою телефоном. Сама винна, звичайно, нема чого доньку звинувачувати. Почала розмову на цю тему:
– Катю, ось думаю, продати треба цю квартиру. Куди мені однієї ці хороми. Ти вже не повернешся сюди, чи не так?
Вона мала на увазі, що й прибирати їй уже важко, та й стежити за неполадками, то одне зламається, то інше. Без чоловічої руки важко у такій квартирі, як не крути. Вікна потрібно міняти, сантехніка стара. Де ж на все набратися?
Вона не шукала допомоги від дочки, а лише поради. А та раптом вигукнула радісно:
– Правильно, матусю! Продавай, звісно! Купиш собі трохи меншу, а різницю я заберу, вкладуся в іпотеку. Чудово придумала!
На Ольгу Василівну як відро холодної води вилили. Її рішення було спонтанним, не обдуманим. Навіть і не рішення ще, а просто думки щодо цього. А дочка вже все прорахувала і вигоду здобула.
Засмутилася вона тоді, але виду не подала. Два дні ходила, як у воду опущена. А потім заспокоїлася, подумала і вирішила: А в чому, власне, донька не права? Все правильно та справедливо. Це і її житлова площа теж. Напевно, її прямолінійність Каті зачепила. Отак з ходу: це тобі, це мені. Вона і розгубилася спочатку.
Ні, вона не ображалася на дочку. Молодь зараз практична, і донька її розумниця. Влаштувалася у Києві, живе, працює. Усього добилася сама. Тільки ось в особистому житті поки що не має змін. Все одно та одне.
А ось подружка її шкільна Марія залишилася тут, вивчилася на вчительку, працює у школі, заміж вийшла за Ігоря свого, двоє дітей уже. Що там між ними сталося, Ольга до ладу не знала. Тільки розійшлися вони по життю.
У школі дружили вчотирьох мало не з першого класу: Катя, Марія, Ігор та Максим. Гарні хлопці були пристойні. Марія з Ігорем так і одружилися, а Катя з Максимом розлучилася, поїхавши у Київ.
Ольга Василівна зустріла його якось на вулиці. Він сказав, що їздив до Каті кілька разів, хотів пропозицію зробити. Але вона його випередила, сказала, що вся у навчанні хоче отримати червоний диплом, знайти роботу, кар’єру зробити.
«А про сім’ю? Ні, що ти, Максиме, про сім’ю я поки не думаю! І ти забудь, якщо будуєш якісь плани зі мною».
— Отак вона сказала мені, Ольга Василівно. Тож не доля.
А їй стало шкода хлопця. Такими не розкидаються, але свою голову на плечі дочки не поставиш.
Ось скільки думок і спогадів спало їй на думку з цим портфельчиком на колінах і з папірцями в руках. Вона продовжила свій пошук паперів на квартиру, і тут їй у руки потрапив ще один конверт, новорічний, з веселими звірятами та Миколаєм біля ошатної ялинки.
Конверт було запечатано, а на ньому дитячою рукою було написано: «Миколаю від Каті Мельник». І знову спогади. Так, Каті було десять років. Ольга Василівна зібралася на базар перед Новим роком. А Катю з собою не взяла, нездужала вона тоді.
— Мамо, а ти листа кинеш у поштову скриньку? – попросила дочка і простягла їй цей конверт, трохи соромлячись. – У нас дівчата у класі всі написали такі листи.
— Гаразд, кину, сказала мама і сховала конверт.
І ось досі відкрити так і не наважилася. А зараз подумала: «Чи не настав час?»
***
Катя сиділа на дивані і востаннє оглядала своє житло. Маленька квартирка-студія служила їй непоганим притулком. Але зараз обставини різко змінились. Вона переїжджає до батька одразу після Нового року.
Думка про те, як поставиться до цього мама, турбувала її, звісно. Але ще більше хвилювала їхня остання розмова. Навіщо, навіщо вона так висловилася? Продавай, віддай мені мою частку, я вкладусь! Каті було соромно.
Вона дзвонила потім мамі, розмовляла, як завжди. Але вибачення вирішила попросити особисто, віч-на-віч. І сказати, хай не продає квартиру! А з ремонтом вони з батьком допоможуть, якщо що.
Катя зібралася до рідного міста, до мами, щоб зустріти з нею Новий рік. Та й з Марією треба помиритись. Після її останнього приїзду вони не спілкувалися. Марія сказала тоді, що Ігор їй зрадив.
— Ну й жени його в три шиї! – заявила Катя. – Невже пробачиш?
– Пробачила вже, – відповіла подруга. – Дала ще один шанс. Я люблю його, і два сини у нас. Тобі не зрозуміти.
— Ну куди мені! Не розумна ти, Марія. Зрадив один раз, зрадить і другий, і третій.
Вони посварилися. Марія шукала підтримки, а отримала сувору догану від своєї київської подруги. Так, столиця змінює людей, робить діловими, практичними, впевненими у собі. Вона попросила її піти. Катя пішла тоді, і вони більше не спілкувалися.
Катя зателефонувала до батька, але він не відповів. Сказав їй напередодні, що зібрався кудись поїхати на всі свята. Куди цікаво? Після того, як не стало його дружини він дуже замкнувся в собі. Катя підтримувала його, звісно. І він покликав жити до себе. Нема чого по чужих кутах тулитися. Вона погодилася.
Ось зараз до мами з’їздить та переїде. Все їй пояснить, і про те, що батько сам залишився тепер, і про те, що житиме з ним, а й мамі допомагатиме. І щоб квартиру не продавала. Важкою буде розмова, але Катя знала, що мама її зрозуміє.
****
Ольга Василівна обережно, щоб не порвати, розкрила конверт. Знайомим дитячим почерком було написано:
«Дорогий Миколаю! Мені 10 років, звати Катя. І я вірю, що ти є! Просто коли люди виростають, вони перестають вірити в чудеса. А я ні. Моя мрія, щоб мама з татом помирилися. Щоб ми з Марією завжди дружили. А ще нехай Максим закохається в мене. Але якщо можна лише одне бажання, тоді нехай батьки помиряться, щоби ми знову жили всі разом. Дякую. Катя Мельник».
По щоках Ольги Василівни текли сльози. Краще б не відкривала вона цей конверт. Стільки років берегла, а тут на тобі! Не стрималася.
«Доню, маленька, хороша дівчинка! Як же ти далеко! – накручувала себе бідна жінка, але потім заспокоїлася, знайшла потрібні папери, склала їх акуратною стопкою на комоді. Решту знову поклала в портфель і сховала.
А конверт Каті поклала під маленьку ялинку. Сама не знаючи, навіщо. Сентиментальність взяла гору.
Ніч минула якось неспокійно. Снилася маленька Катя, усміхнений чоловік. Там, уві сні, було так добре, безтурботно. Прокинулася – на дворі 31 грудня. Новий рік вирішила зустрічати одна. Приятелька запрошувала, але щось зупиняло її. Просто не хотілося галасливої компанії. Дожила!
Ольга поснідала і сіла до вікна з філіжанкою гарячого чаю. Засніжений двір виглядав гарно. У вікнах навпроти миготіли гірлянди, було морозно. А треба ще в магазин сходити, купити смаколиків, порадувати себе. І тут вона побачила молоду жінку з невеликою валізою, що поспішала через двір.
Придивилася, і материнське чуття її не обмануло! Це ж Катя! Її Катруся! Ольга Василівна вибігла до під’їзду, там і зустрілася із дочкою. Радість, щастя, все накотилося одразу величезною теплою лавиною!
Вони сиділи за столом, пили чай з маминим пирогом і не могли наговоритись.
— Ти пробач мені, мамо, гаразд, — і розмова пішла про квартиру, про батька, про його горе.
— Дружини не стало два місяці тому. Мамо, він мене до себе покликав жити. Ти ж не будеш проти?
Ольга Василівна встала та вийшла з кухні. Підійшла до ялинки і сховала конверт під сріблястою мішурою. Постояла в роздумах, повернулась і сказала:
– Ні, звичайно. Якщо вам обом так буде легше…
Катя почала запевняти, що її не забуде, приїжджатиме, допомагатиме. Мати притиснула її до себе і сказала: все буде гаразд. Потім вони вирушили до магазину. Після чого Катя пішла додому, щоб зайнятися салатами, а Ольга Василівна схитрила: сказала дочці, що забіжить до знайомої, привітає з наступаючим. А сама поїхала за подарунком доньці.
Надворі було досить багатолюдно. Вона поспішала і вирішила пройти через парк так швидко. У цьому парку вони колись зустрілись із Андрієм. Господи, як це давно було, ціле життя назад. Ольга квапливо йшла по доріжці, і раптом її хтось гукнув.
І то був він, Андрій! Вона не вірила своїм очам, стояла і дивилася, як він повільно підходить до неї. Сивий, з сумними очима і опущеними плечима. Одягнений добре, але весь вигляд видавав у ньому нещасного чоловіка.
— Доброго дня, Олю, — просто сказав він, ніби вони розлучилися тиждень тому.
— Доброго дня. Ти як тут?
— Та ось приїхав. У рідні місця потягнуло. Молодість згадати, і Новий рік тут зустріти.
– А де зупинився?
– У готелі.
Вони разом дійшли до магазину, Ольга сказала про приїзд Каті, і, довго сумніваючись, все ж наважилася запросити його до себе.
— Можеш зустріти з нами Новий рік. Я чула про твоє горе. Співчуваю.
І він одразу погодився. Катя зраділа так, побачивши їх удвох, що стала схожою на маленьку дівчинку. Обіймала їх по черзі, щось казала радісне. Разом приготували стіл, зустріли Новий рік.
Незручність все ж таки була, і деяка напруженість відчувалася. Але їх об’єднував запал Каті, її веселий голос. Ольга раптом зважилася і дістала листа дочки. Разом прочитали і Катя подивилася на батьків.
Ні, зрозуміло, що вони разом не будуть. Але краще все ж таки залишитися друзями, ніж недругами. Адже не зовсім чужі. Хоча вигляд у батька був трохи відчужений, і веселощі давались йому важко.
Наступного ранку Катя залишила батьків одних, а сама вирушила до Марії. На під’їзді був кодовий замок, але дзвонити їй не хотілося. Вона мріяла з’явитися зненацька!
І тут їй пощастило. Двері відчинилися, і з неї вийшов чоловік із собачкою, люб’язно пропустивши Катю всередину. Піднялася на другий поверх, подзвонила. Двері відчинив хлопчик років шести.
— Доброго дня. А мама вдома? – Тільки встигла сказати Катя, як у коридорі з’явилася Марія.
Вона підбігла, обійняла подругу, зраділа до сліз! Катя вручила їй пакет із подарунками та ігристим, і тут до них вийшов Ігор.
– Катю! Ось це сюрприз. Ти сміятимешся, але в нас ще один гість. Проходь, давай.
Він допоміг їй зняти пальто і провів у вітальню. Там на дивані сидів Максим! Друзі знову були у зборі. І цей дивовижний збіг або збіг обставин дуже втішив усіх чотирьох.
***
Ось так минув цей Новий рік! І всі події Катя, незважаючи на свою діяльність і прагматичний погляд на життя, пов’язала все ж таки зі своїм дитячим листом. І з Марією вони помирилися, вибачивши один одному образи. І тато з мамою зустріли разом Новий рік. Вони хоч одну ніч, але стали однією сім’єю.
І Максим, проводжаючи її додому, розповідав, як усі шкільні роки був закоханий у неї. Досі не одружений. З ним вони домовилися зустрітися у Києві.
Батько наступного дня поїхав, подякувавши Ользі за те, що не виставила, прийняла, вибачила. Вона сказала йому, щоправда, наодинці:
— Знаєш, Андрію, пробачити можна все. А ось забути… ні, вибач. Я не проти рідкісного спілкування, тим паче Катя житиме в тебе. Але більше обіцяти не можу.
— А мені більше й не треба, — відповів він. – Дякую за все.
Так вони розлучилися. Катя пробула ще кілька днів, знову сказала мамі, щоби не продавала квартиру, а її дитячий лист попросила забрати з собою. На згадку. Максим відвіз її на вокзал. А Катя дивилася на нього і думала:
«Де були раніше мої очі? Стільки років разом і не розглянути такого класного чоловіка, приємну людину». Ну, все попереду. Надивиться ще!