Весняне сонце наполегливо пробивалося крізь фіранки, малюючи на паркеті химерні візерунки.
Ольга стояла посеред кабінету чоловіка з ганчіркою та засобом для миття вікон в руках.
Щороку на початку весни вона влаштовувала генеральне прибирання – традиція, вироблена роками спільного життя з Віктором.
– От скільки можна зберігати старі папери? – пробурмотіла вона, розбираючи черговий стос документів на письмовому столі.
Її руки звично сортували листи: ліворуч – важливе, праворуч – макулатуру. Рухи були механічними, відточеними, поки пальці не натрапили на щільний конверт кремового кольору. Без марки, штампу. Тільки ім’я чоловіка, написане охайним жіночим почерком.
Ольга застигла. За тридцять років шлюбу між ними не було секретів – принаймні вона так думала. Серце зрадливо стрепенулося, коли Ольга перевернула конверт.
Він був розкритий, тож Віктор його читав…
– Нісенітниці якісь, – спробувала заспокоїти себе Ольга, але руки вже діставали листа.
Перші рядки видалися звичайними.
«Любий, Вікторе Андрійовичу…»
Але чим далі вона читала, тим сильніше тремтіли пальці, що тримали папір.
«…Ви єдиний, хто тоді не відвернувся…» – рядки пливли перед очима. – «Всі ці роки я шукала можливість подякувати Вам…»
Ольга сіла в крісло чоловіка. Ім’я “Марина” нічого їй не говорило, але наступна фраза вразила:
«Тепер я знаю – Ви мій батько, і я вдячна долі за це!»
Ольга побіліла від прочитаного.
Повітря в кабінеті раптово стало густим, важким. Сонячні промені, ще хвилину тому такі привітні, тепер здавалось сліпили очі. У голові звучало одне:
“Дочка? У нього є дочка?”
Тридцять років спільного життя промайнули перед очима як кадри старої кіноплівки.
Ольга згадувала, аналізувала, шукала знаки, які могла пропустити. Чи були якісь натяки? Дивне в поведінці чоловіка?
– Боже мій, – прошепотіла вона, згадуючи, як Віктор останні місяці часто затримувався на роботі. – Значить, ось у чому річ…
Вона встала, пройшлася по кабінету. Кожна річ, кожна дрібниця тепер здавалася підозрілою. Ось фотографія їхнього весілля – вони такі молоді, щасливі. Невже він уже тоді знав? Чи дізнався пізніше? Чому мовчав?
Погляд зупинився на календарі. Віктор педантично відмічав у ньому важливі зустрічі.
Тремтячими пальцями Ольга почала гортати сторінки назад. Останні три місяці – регулярні позначки “Зустріч” без уточнень, завжди щочетверга.
– Тридцять вісім років, – сказала вона вголос, підраховуючи. – Значить, це було до нашої зустрічі.
У голові крутилися уривки спогадів. Якось, років п’ять тому, Віктор отримав дивний дзвінок і довго говорив в іншій кімнаті. Тоді вона не надала цьому значення. А його неуважність в останні місяці? Тепер все набувало сенсу.
Ольга підійшла до вікна. На вулиці весна була у повному розпалі – яблуні на їхньому подвірʼї вкрилися ніжно-рожевим кольором. Колись вони з Віктором мріяли про дітей, але не вийшло. А тепер виявляється…
– У нього є дочка, – сказала вона, і сльози покотилися по щоках. – Доросла жінка. Можливо, вже є свої діти.
Годинник у вітальні показував третю годину.
Незабаром має повернутися Віктор. Ольга подивилася на своє відображення в шибці – змарніле обличчя, почервонілі очі.
Як вона зустріне його? Що скаже?
Від звуку ключа в замку, Ольга стрепенулася.
Вона все ще сиділа в кабінеті, а лист лежав перед нею на столі.
– Олю, я вдома! – пролунав звичний голос Віктора.
Кроки, шарудіння куртки, брязкання ключів об скляну вазу – такі знайомі, рідні звуки.
Тридцять років день у день. Як багато може змінитися за один ранок.
– Я в кабінеті, – озвалася вона, дивуючись, наскільки чужим здався її власний голос.
Віктор з’явився у дверях, як завжди акуратний, у напрасованій сорочці. Сивина в скронях, зморшки навколо очей – її улюблене обличчя.
Тільки зараз воно здавалося обличчям незнайомця.
– Щось сталося? – запитав він, помітивши її стан.
Ольга мовчки вказала на листа. Віктор побілів. Декілька секунд він стояв нерухомо, потім повільно сів на стілець навпроти.
– Я збиралася прибрати… – почала Ольга, і голос здригнувся. – Хто вона, Вітю?
Він заплющив очі, провів долонею по обличчю – жест, який вона знала напам’ять. Так він робив завжди, коли йому було особливо тяжко.
– Це було давно, Олю. Задовго до нашої зустрічі, його голос звучав глухо. – Я не знав… Клянуся тобі, не знав, що є дитина. Вона… Її мати нічого мені тоді не сказала.
– І давно ти дізнався? – Ольга намагалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло.
– Пів року тому. Марина знайшла мене сама. Прийшла працювати.
– Я пам’ятаю той день, – Віктор говорив повільно, ніби кожне слово давалося йому важко. – Звичайний четвер, я готував звіти. Секретарка сказала, що на мене чекає відвідувачка. Молода жінка, дуже схожа на… – він затнувся. – На свою матір.
Ольга стиснула підлокітники крісла. Але вона мала знати все
– Її матір… Як її звали?
– Наталя. Ми працювали разом до мого переїзду сюди. Короткий роман, лише кілька місяців. Потім я отримав пропозицію роботи тут, і ми розлучилися. Вона нічого не сказала мені тоді…
– А Марина? Що вона сказала тобі під час зустрічі?
Віктор підвів очі – у них були сльози.
– Вона сказала: “Здрастуйте, Вікторе Андрійовичу. Я ваша дочка.” Просто і прямо. Я спершу не повірив, думав – помилка. Але вона показала світлини, документи. І це обличчя… Вона така схожа на матір.
Ольга встала, підійшла до вікна. За склом гойдалися гілки яблуні, обсипаючи двір білими пелюстками.
– Чому ти мовчав, Вітю? Чому не розповів мені одразу?
– Злякався, – він сказав це так тихо, що вона ледь почула. – Не знав, як ти відреагуєш. Боявся втратити тебе, наше життя, все, що ми маємо.
– А ці зустрічі щочетверга? – Ольга кивнула на календар.
– Так, ми зустрічалися. Говорили. Вона розповідала про своє життя, про матір. Наталя пішла два роки тому. Тільки тоді Марина почала шукати мене. Вона має свою сім’ю, двох дітей.
– Значить, ми… Ми бабуся й дідусь? – голос Ольги здригнувся.
Віктор встав, обережно підійшов до дружини.
– Олю, пробач мені. Я мав розповісти одразу. Просто кожного дня відкладав, думав – завтра, завтра… А потім ставало все важче…
Вона обернулася до нього. В його очах був такий сум, таке благання про прощення, що серце стрепенулося.
– Мені треба з нею зустрітися, – твердо сказала Ольга. – З Мариною. Ти влаштуєш це?
– Ти… Ти справді хочеш?
– Так. Вона частина твого життя, Вітю. А значить, і мого теж. Просто… Дай мені трохи часу звикнути до цієї думки.
Зустріч була призначена через тиждень у невеликому кафе на околиці міста.
Ольга прийшла раніше. Вона обрала стіл біля вікна. Руки тремтіли, коли вона розмішувала цукор у чашці з кавою.
Жінка побачила Марину одразу, як та зайшла в кафе. Висока, струнка жінка у світлій сукні.
Темне волосся зібране в акуратний пучок – таку зачіску Віктор завжди любив у самої Ольги.
Подібність із чоловіком була разючою: ті ж виразні карі очі, та ж манера злегка нахиляти голову вбік.
– Здрастуйте, – Марина зупинилася біля столика. – Ви Ольга Сергіївна?
– Так, сідайте, – Ольга жестом вказала на стілець навпроти. – Віктор… Тато розповів вам про мене?
Марина кивнула, розправляючи серветку на колінах – таким самим рухом, як Віктор.
– Він дуже тепло про вас говорив. І… Вибачте, що так вийшло. Я не хотіла створювати проблеми у вашій родині.
– Ви не створювали проблем, – лагідно відповіла Ольга. – Просто… Це було несподівано.
Запала пауза. Офіціантка принесла ще одну чашку кави. Марина дістала із сумочки фотографію:
– Це мої діти. Олексій і Катя. Їм вісім і п’ять.
Ольга взяла знімок. З глянцевого паперу дивилися двоє усміхнених дітлахів. Хлопчик мав ті ж карі очі, що й дід.
– Гарні, – вона відчула, як до очей підступають сльози. – А їхній батько?
– Михайло, мій чоловік. Він програміст. Ми познайомились в університеті.
– Розкажіть про себе, – попросила Ольга. – Про ваше дитинство, про маму…
Марина помовчала, збираючись із думками:
– Мама була сильною жінкою. Ніколи не скаржилася, хоча виховувати мене було нелегко. Працювала бухгалтеркою, згодом головною економісткою. Я знала, що батько існує, але мама не любила говорити про нього. Тільки перед відходом розповіла всю історію й віддала старі фотографії.
– Чому вона не сказала Віктору? – це питання турбувало Ольгу всі ці дні.
– Гордість, мабуть. Вона говорила, що не хотіла руйнувати його життя, його плани. Знала, що на нього чекає підвищення, переведення… – Марина зітхнула. – Можливо, це було помилкою. Але вона зробила все, щоб я ні в чому не потребувала.
– А зараз? Що ви відчуваєте зараз?
– Знаєте, – Марина підвела очі, – я не шукаю нової родини. У мене є своя. Але… Мені хотілося б дізнатися про батька. І про вас також, якщо дозволите.
Ольга глянула на молоду жінку перед собою. Не суперницю – просто людину, яка теж шукає своє коріння, своє місце у цьому складному світі.
– Знаєте, – Ольга обережно накрила долонею руку Марини. – Я завжди мріяла про дітей. Не склалося… А тепер виявилося, що в мене є доросла дочка і двоє чудових онуків.
В очах Марини блиснули сльози:
– Ви справді… Готові прийняти нас?
– Так. Це буде непросто, нам усім потрібен час. Але я хочу спробувати. І Віктор… Він дуже переживає. Усі ці місяці він бігав між нами.
– Я бачила, як йому тяжко, – кивнула Марина. – Щоразу, коли ми зустрічалися, він хотів розповісти вам, але боявся. Він так цінує вас.
Ольга посміхнулася, згадуючи їхню першу зустріч із Віктором.
Бібліотека в інституті, стос книжок, які випадково розсипалася по підлозі. Його збентежена усмішка, коли він допомагав збирати підручники.
— Ми прожили тридцять років, — сказала вона. – І знаєте, що я зрозуміла за цей тиждень? Що справжнє кохання – це не тільки радість та щастя. Це ще й здатність прийняти минуле один одного, з усіма його таємницями та помилками.
– Олексій запитував днями про дідуся, – несподівано сказала Марина. – Діти в його класі хваляться, як ходять із дідами на риболовлю, у парк…
– Віктор обожнює риболовлю, – пожвавішала Ольга. – У нас навіть є маленький будиночок на озері, за годину їзди від міста. Ми щоліта там буваємо.
– Справді? – очі Марини засяяли. – Знаєте, Мишко, мій чоловік, він дуже міський. А діти просто мріють про такі пригоди.
– Може… – Ольга на мить зам’ялася. – Може, на наступних вихідних з’їздимо всі разом? Погода має бути хорошою. Діти могли б порибалити з дідом, а ми просто поговорили б…
– Ви серйозно? – Марина засяяла, але одразу схаменулась. – А Віктор Андрійович… Тато, він погодиться?
– Думаю, це зробить його найщасливішою людиною у світі, – м’яко відповіла Ольга. – Тільки давай без “Віктора Андрійовича”. Ти ж його дочка.
Вони просиділи в кафе ще дві години. Марина показувала фотографії дітей, розповідала про свою роботу, про чоловіка, свої захоплення. Ольга з подивом бачила в ній риси характеру Віктора: ту саму захопленість ділом, ту ж увагу до деталей, навіть схожі жести.
Коли вони прощалися біля входу в кафе, Марина несподівано обійняла Ольгу:
– Дякую вам. За все…
– Це тобі спасибі, – відповіла Ольга, відчуваючи, як теплішає на серці. – За те, що знайшла нас.
Додому вона йшла пішки, насолоджуючись весняним днем.
Яблуні у дворі так само скидали білі пелюстки, але тепер вони здавалися не символом часу, що минає, а знаком нового життя, нового початку…
Віктор чекав на неї вдома. Він стояв біля вікна, нервово смикаючи штору, і обернувся, почувши кроки дружини.
– Ну як? – запитав він з тривогою в голосі.
Ольга підійшла до чоловіка і міцно обійняла його:
– Все добре, любий. Тепер все буде добре…