-Мамо, тут така справа… – сказав Іван. – Одружуватися я зібрався… На Марійці.
-Треба ж, півроку зустрічаєтеся, і вже одружуватися! – сплеснула руками Ольга Сергіївна. – Синку, але в мене грошей немає на весілля, сам знаєш.
-Та ми весілля не робитимемо, з друзями в кафе посидимо і все… Тут справа в іншому. Жити нам нема де.
Марійка має повну хату людей, матір з вітчимом, бабусю, брата… Тож сюди прийдемо. Виплати за квартиру ми не потягнемо.
-Ну раз нікуди, приходьте, звісно… – сказала Ольга Сергіївна. – Хоч квартира у нас і невелика, та місця всім вистачить…
-Ольга Сергіївна, всі речі з шафи я в пакет склала, на смітник потім Іванко віднесе! – гукнула Ольгу Сергіївну Марійка. – Переживаю, що мені мало місця там буде, доведеться нову шафу купувати.
-На який ще смітник?! Там речі покійного Андрія Борисовича, батька Іванка. Так, я розумію, що напевно треба десь їх подіти, але ж не на смітник! Пам’ять така про Андрійка…
-Фу, речі покійного зберігати… Викинути їх треба, людям роздати, а не в шафі зберігати.
Ользі Сергіївні стало прикро, що Марійка так зневажливо говорила про це. Вона й сама розуміла, що речі треба віддати нужденним, але не могла.
На серці ставало тепліше, коли вона притискалася щокою до вовняної кофти чоловіка і заплющувала очі. Їй здавалося, що він тут, поруч…
Ольга Сергіївна саме перебирала речі покійного чоловіка, як раптом в кімнату зайшов Іван.
-Мамо, ми напевно ремонт у своїй кімнаті зробимо, – з порога почав він. – Марійка каже, що там старими речами пахне. Меблі нові купимо. Якщо хочеш, можеш допомогти нам грішми. Ти ж на весілля нам нічого не подарувала, от і буде подарунок…
Ольга Сергіївна задумалась і раптом згадала про золоті сережки зі смарагдами, які їй подарував чоловік.
Як давно це було… Вона їх не носила, а тільки зрідка відкривала коробочку й милувалася.
Їх можна продати і отримані гроші віддати синові на ремонт. Інших коштів у неї не було. Пенсія тільки і все, на яку вона якось жила, що й відкласти навіть не було чого.
Ольга Сергіївна відкрила шафу, дістала скриньку, відкрила її й ахнула! Немає сережок! Як же ж так, куди вони могли подітися?
Обшукавши всю шафу, вона ніде їх не знайшла і засмутилася. Тепер вона не зможе допомогти синові…
-Іванку, у мене сережки зникли зі скриньки, – сказала вона сину. – Ті самі, що батько мені подарував. Вибач, але у мене більше нічого немає… Я не зможу вам допомогти…
-Зрозуміло. Ще скажи, що їх Марійка взяла! – раптом заявив Іван. – Гаразд, щось придумаємо, викрутимося!
Вдень Ольга Сергіївна була вдома одна, син та невістка на роботі. Ремонт поки що не розпочинали. Іноді до них приходили друзі, і Ольга Сергіївна йшла у свою кімнату, зачинивши двері.
Грала гучна музика, молодь веселилася. Часто навіть не прибирали за собою, і вранці Ользі Сергіївні доводилося самій прибирати пляшки, мити посуд. Їй було некомфортно у власній квартирі.
-Мамо, Марійка вагітна! Недобре їй, ти не могла б нічого не смажити, бо їй недобре стає від запаху.
-Ось це так новина… Вітаю, синку, ти станеш татом! А я бабусею… Можна починати в’язати пінетки і шкарпетки, у мене якраз пряжа підходяща є.
-Ой, мамо, я тебе прошу… Які пінетки, це минуле століття. Діти таке вже не носять. Краще гроші збирай, подаруєш потім замість оцього всього.
Вечорами молоді часто сварилися. Ольга Сергіївна чула уривками, як Марійка кричала до Іванка, що він нехороший чоловік.
-Мамо, треба поговорити. Скоро Марійка народить, треба ставити дитяче ліжечко, пеленальний столик, шафку для дитини. А наші речі подіти нема куди. Та й взагалі, тісно нам буде в квартирі. Безсонні ночі почнуться, всім дістанеться.
Я ось що подумав. Може ти поїдеш до своєї сестри в село? Вона сама живе, місця вистачить. Адже ви рідні люди, спільну мову знайдете. Свіже повітря тобі на користь піде.
Все ж таки краще, аніж з нами тут тулитися. Все одно ця квартира мені дістанеться з часом, то чого тягнути.
Нам вона зараз потрібна, а не колись згодом. Ми б ремонт хороший тут зробили, нові меблі купили, а то неприємно жити в такому старому.
А ти завжди можеш приїжджати у гості, коли захочеш. Думаю, такий варіант усіх влаштує.
Ольга Сергіївна здивувалася. Не одразу навіть зрозуміла, що пропонує син.
-Ну, що, згодна? Я можу допомогти речі зібрати, і навіть можу з тобою поїхати до тітки Рити, сумку нести. Ти ж моя мати, як не як.
-Я піду на вулицю, щось мені недобре стало… Потім відповім тобі…
Син знизав плечима і пішов у кімнату. Ольга Сергіївна вийшла надвір, і неспішно пішла у бік парку. Сіла на лавку.
-Може син і правий, я стара вже, заважаю їм, – думала вона. – Народиться дитина, більше місця потрібно.
Прийме Рита мене, а куди подінеться? Може й звикну до села, живуть же ж люди, і нічого. Зате син буде щасливим…
Поруч на лавку присіла жінка з морозивом у руках. Ольга Сергіївна одразу звернула увагу на її вуха. У них були сережки, такі самі, як зникли з її скриньки!
-Вибачте за питання. А де ви купували такі сережки? – здивовано запитала Ольга Сергіївна.
-У ломбарді купила, що за рогом. А що? – здивувалась жінка.
-Та нічого, красиві просто… А давно ви їх купили?
-У травні, точно пам’ятаю. Мені чоловік подарував гроші на день народження, заходжу в ломбард, а там хлопець якраз їх здає. Я й купила. Мені під колір очей смарагд пасує..
…Ну ось, якраз у травні вони й зникли. Невже син узяв і відніс їх туди? Як він міг?! Це ж як так, у власної матері?!
У Ольги Сергіївни пішли сльози з очей. Ось це так синок… А тепер ще й з квартири жене…
Заспокоївшись, вона прийшла додому. Син з невісткою пили чай на кухні. Невістка одразу шмигнула в кімнату.
-Ну що, мамо, згодна? Ми з Марійкою вже тут меблі вибираємо… Кредит брати доведеться, а що робити.
-Ти навіщо взяв мої сережки і здав у ломбард? У тебе є совість?! – одразу почала Ольга.
-Як ти дізналася? Так, мені потрібні були гроші, а де я їх по-твоєму мав брати? З тебе взяти нічого, сама ти сережки навряд чи віддала б, ось я й здав їх. Це потім вже ти запропонувала, але було пізно.
Ну не будеш ти сльози лити за цими брязкальцями? Ти все одно не носила їх, валялися без діла.
-Це була пам’ять про свого батька. Вони були мені дорогі. Ти знав це, й нахабно взяв. Не впізнаю я тебе синку, останнім часом, ти дуже змінився в гірший бік.
-Ой, ну все… Ну що, коли до сестри поїдемо, можу завтра відвезти тебе.
-Я нікуди не їду… А ось ти з Марійкою підете… З цієї квартири… Якнайшвидше збирайте речі, і робіть, що хочете. Поки я жива, ця квартира моя і я доживу в ній свого віку!
Ти ж виставляєш мене нахабно звідси! Немає ні сорому, ні совісті! Марійці я чужа людина, це зрозуміло, але ось ти, синку… Не чекала я від тебе такого…
-У сенсі, ти нас виставляєш? І куди ж нам іти? Ну ти мама даєш! Це я такого від тебе не очікував!
-Багато квартир здається в оренду, ось і шукайте, зараз в інтернеті це легко зробити. Свого у вас тут нічого немає, забирати нічого, одяг один, та дрібнички різні.
Іван пішов у кімнату і почалася гучна сварка. Марійка не соромлячись кричала, що його мати любить тільки себе, безсовісна, єдиного сина виставляє з квартири з вагітною дружиною.
Гримнули вхідні двері. Марія з валізою в руках пішла, не попрощавшись. Слідом побіг Іван. Він зайшов до матері в кімнату.
-Ну, мамо, немає в тебе більше сина! Живи, як знаєш! Ми не пропадемо без твоєї нещасної квартири.
…Пішов. Ну що ж, нехай вчиться жити сам, і сподіватися тільки на себе, не маленький вже…
…Через пʼять років Марійка пішла до іншого чоловіка, Іван виховував дочку сам.
А якось у квартирі Ольги Сергіївни пролунає дзвінок у двері. На порозі стояв Іван з донькою Валею.
-Мамо, пробач мені, я був неправий тоді… Я хочу спокутувати свою провину… Познайомся, це твоя внучка Валечка…
Ольга Сергіївна витерла сльозу.
-Ну що, Валечко, рада познайомитись, – сказала вона. – Проходьте, я якраз пиріг спекла…
Вона вирішила дати синові ще один шанс… Хоча б заради внучки. А там видно буде…