Любов Георгіївна була жінкою із непростим характером. Вдова, вона довгі роки жила на орендованій квартирі, покладаючись лише на свою пенсію та невелику допомогу від сина Валерія.
Але навіть незважаючи на це, вона завжди намагалася виглядати гідно – акуратно одягалася, стежила за собою і вміла показати себе перед людьми.
Її життя текло розмірено, поки одного разу на сімейній вечері не стався випадок, який кардинально змінив усе.
На кухні затишної квартири Олесі та Валерія зібралися родичі – самі господарі, свекруха, теща і пара тіток.
За столом вони говорили про різні речі: про роботу, плани на вихідні. Поступово розмова мимоволі перейшла на фінансову тему.
– Я дуже радий, що ми нарешті можемо дозволити собі трохи більше, – з поважним виглядом сказав Валерій, посміхнувшись дружині й гостям. – Тепер наша зарплата дозволяє відкладати на розширення житла. Думаю, що пару років, і ми зможемо перебратися в трикімнатну квартиру.
Олеся посміхнулася у відповідь. Вона й сама з нетерпінням чекала, поки їхня мрія нарешті здійсниться.
Любов Георгіївна уважно вислухала родичів із відкритим ротом, у її очах з’явився раптовий інтерес.
– Ой, а це ж скільки грошей потрібно?! – запитала вона.
– Ну, ми можемо собі дозволити, – задоволено усміхнувся Валерій, трохи вже веселий від ігристого.
– Яка ж у вас зарплата? – очі Любові Георгіївни засяяли від цікавості.
– Ну-у в нас з Олесею виходить близько ста тисяч на місяць! – з гордістю заявив чоловік.
Любов Георгіївна буквально розквітла після синових слів. Вона давно мріяла про власний куточок, де могла б почуватися господинею.
Орендоване житло давало відчуття тимчасового життя, постійної залежності від орендодавців.
Залишок вечора жінка сиділа із загадковим обличчям. О десятій вечора Любов Георгіївна поїхала на таксі додому.
Всю ніч вона не стулила очей, роздумуючи над витівкою, яка спала їй на думку.
Наступного ранку, зібравшись з думками, Любов Георгіївна вирішила несподівано відвідати сина й невістку.
Після звичних привітань та чашки чаю розмова перейшла на серйозну тему.
– Знаєш, любий мій, – почала Любов Георгіївна, вдаючи, ніби випадково згадала важливу річ, – мені здається, ти можеш допомогти мені з квартирою. Адже тепер у вас така гарна зарплатня… А я вже втомилася жити на орендованому житлі.
Валерій з подивом подивився на матір. Він ніяк не очікував, що його вчорашній “довгий язик” призведе до такої розмови.
– Мамо, я тебе розумію, але зараз у нас інші плани. Ми збираємо на своє житло, щоб розширитися.
Проте Любов Георгіївна не збиралася здаватися так легко. Вона дістала з сумки роздруковані оголошення про здачу квартир:
– Подивися, ось кілька варіантів. Усього пʼятнадцять тисяч на місяць. Адже це зовсім небагато для вашої зарплати.
Валерій відчув, як усередині його закипає роздратування. Він спробував пояснити матері, що їхні фінансові можливості обмежені, але вона продовжувала наполягати.
– Ти ж мій син, тож маєш дбати про свою матір! До того ж у вас така велика зарплата.
– Мамо, але я тобі й так допомагаю, – Валерій вирішив нагадати про сім тисяч, які переказував їй щомісяця.
Вони йшли на оренду кімнати в гуртожитку і на продукти.
– Твоя відповідь “ні”? – ще раз уточнила Любов Георгіївна. – Зауваж, я прошу небагато.
– Так, ти мене правильно зрозуміла, – Валерій цілком виразно дав зрозуміти, що відмовляється допомагати матері з орендою квартири…
Любов Георгіївна скочила з дивану і вискочила з квартири сина та невістки.
На прощання вона гукнула їм, що просто так не залишить цієї ситуації.
Наступного дня жінка звернулася у суд із позовом, вимагаючи від сина матеріальної допомоги на оренду житла.
Отримавши повістку, Валерій був вражений. Він ніяк не думав, що Любов Георгіївна наважиться на таке.
Суддя вислухав обидві сторони. Він зрозумів, що ситуація складна, але вирішив, що Валерій зобов’язаний надавати матеріальну підтримку з огляду на її вік та стан здоров’я.
Однак сума, яку присудили, виявилася набагато меншою за ту, на яку розраховувала Любов Георгіївна.
– Три тисячі? – ошелешено перепитала в суді жінка. – Що за смішна сума? Я вимагаю перегляду…
– Подавайте апеляцію, – строго відповів їй суддя.
Однак нова спроба Любові Георгіївни досягти більшої суми не мала успіху.
Зрозумівши, що натиснути на сина таки не вдалося, жінка знову прийшла до них у гості.
Валерій зустрів матір досить холодно, сказавши, що суд уже виніс своє рішення, і більше їм обговорювати нема чого.
Жінка голосно схлипнула. Вона зрозуміла, що втратила не лише надію на краще житло, а й довіру сина.
Сльози стояли в очах Любові Георгіївни, коли вона йшла, відчуваючи себе самотньою і покинутою.
Любов Георгіївна повернулася до свого колишнього життя.
Тільки тепер їй доводилося розраховувати лише на себе. Замість семи тисяч вона почала отримувати тільки три.
Минуло кілька місяців. Життя потихеньку увійшло у звичне русло. Любов Георгіївна звикла до зменшених виплат та навчилася економити ще більше.
Однак жінка дуже переживала від самотності та відсутності підтримки близьких.
Якось увечері, коли вона вже готувалася лягати спати, пролунав дзвінок у двері.
Відкривши, вона побачила Валерія, що стояв з блідим обличчям на порозі з букетом квітів.
– Мамо, – почав чоловік, невпевнено переступаючи поріг, – я хотів поговорити з тобою.
Любов Георгіївна застигла, не знаючи, що й сказати. Вона відчула, як її серце затріпотіло.
– Вибач мені, – продовжив Валерій, дивлячись просто в очі. – Я знаю, що вчинив неправильно. Не зміг підтримати тебе тоді, коли ти потребувала мене найбільше. Але я хочу все виправитись.
Ці слова зворушили Любов Георгіївну до глибини душі. Вона подивилася на сина, і сльози покотилися по щоках.
– Я розумію, що між нами багато чого змінилося, – вів далі Валерій, – але я все одно твій син. Пропоную повернутись до колишньої суми допомоги з мого боку. Якщо в мене буде можливість, то я переказуватиму більше.
Любов Георгіївна зворушено обійняла сина. Вони довго розмовляли, згадували минуле, ділилися переживаннями…
Валерій поїхав від матері ближче до ночі. З того часу стосунки між матір’ю й сином почали поступово відновлюватися…