Дівчина у довгій бірюзовій сукні зі щасливою усмішкою пурхала по залі, не залишаючи поза увагою жодного з гостей.
Людині, яка не знає, що до чого, могло здатися, що це і є наречена, яка ігнорує традиції, пов’язані з білим кольором. Але ні!
Цю дівчину звали Олена. І вона була нареченій рідною сестрою.
-Так радієш, ніби сама заміж виходиш, – єхидно сказала одна з подруг нареченої. – Знаєш, за тобою дуже цікаво спостерігати. Особливо, якщо знати деякі подробиці про тебе й нареченого!
-Я рада за сестру, а що тут такого? – сказала Олена. – Вона обрала собі хорошого чоловіка, з яким не знатиме проблем!
Янгольська усмішка не полишала губ дівчини, хоча натяк вона зрозуміла.
-Та ти й сама б від такого не відмовилася, чи не так? – не вгавала подруга сестри Олени.
-А що, ти відмовилася б? – Олена вдавано здивувалася. – Гарний, добрий, розумний, багатий… Свій бізнес, квартира у центрі міста, пара машин. Невже тобі такі не подобаються? Ой, вибач, – дівчина з жалем подивилася на Оксану. – Я ж зовсім забула, що ти віддаєш перевагу зовсім іншому типажу. Безробітним гульвісам, які грають в ігри і втрачають своє житло! Ось твій ідеал.
Жінка аж почервоніла від обурення, але безсило відвернулася. Як же їй хотілося дати цьому усміхненому личку прочуханки, хто б знав! Але тут дуже багато зайвих очей. Та й влаштовувати сварку на весіллі, коли по залі снують з десяток фотографів… Собі дорожче вийде.
Келих з ігристим спорожнів підозріло швидко. Олена жестом покликала офіціанта. І тут з’явився Артем. В смокінгу, що ідеально пасував, з ретельно вкладеним блондинистим волоссям… Келих знову спорожнів.
-Тобі сьогодні вистачить, – прошипіла мати. – Ще вчудиш щось!
-Ти мене за кого приймаєш? Мамо, заспокойся, через півгодини я полишу цих вельможних панів і більше не з’явлюся тут, не буду вам очі мозолити.
Олена насилу посміхнулася, хоча найбільше у світі їй хотілося плакати.
-А зраду найрідніших людей забути не зможу, і не сподівайся. Мене б і тут сьогодні не було, якби не бабуся. Їй спасибі скажи.
-Артем сам вибрав Олю, ніхто тебе не зраджував, дурниць не говори, – жінка потягла веселу вже дочку на вулицю, освіжитися.
Та й люди прислухатися почали, не дай Боже чутки підуть.
Дівчина покірно йшла за матір’ю. Може, хоч зараз вона скаже правду. Скаже, що так не любить старшу доньку.
-Що за фантазії? У тебе з Артемом і не було нічого, так, кілька разів на побачення сходили. А Олю він любить.
-Коли я привела його знайомитися з сім’єю, ми вже три місяці зустрічалися, – гірка усмішка скривила губи дівчини. – У нас було все серйозно, мамо. І не треба вдавати, що це не так. Ти зробила все, щоб він звернув увагу на Олю. Просила відвезти до лікарні, купити подарунок…
А коли я поїхала у відрядження, саме ти попросила мого хлопця повести твою дорогоцінну молодшу доньку в кіно. А потім у ресторан. В парк. Як ти там говорила…
«Маленьку кинув хлопець, їй потрібно розвіятися…
-Ще скажи, що я його до неї в ліжко вклала, – скривилася жінка, з деякою гидливістю дивлячись на дочку. – Не можеш хлопця втримати, так не говори. І взагалі, ти хіба заслужила такого нареченого? Освіти рахуй нема, кому зараз твій коледж потрібний?
Зовнішність теж… Дуже посередня. Та ти вся в батька пішла, така сама невдаха!
-Я зрозуміла. Знаєш, я хотіла розповісти щось важливе… Але тепер не буду. Та й не думаю, що тобі цікаво. Ось тільки коли твоя улюблена Олечка від тебе відвернеться – мене не шукай.
Олена м’яко усміхнулася, вітально киваючи черговим гостям, які вирішили відвідати сьогоднішній захід. Ні, вона нікому не покаже, як їй неприємно та прикро. Та хто б знав, чого їй вартувало посміхатися нареченому і нареченій! Чути від Артема награні слова вдячності за знайомство із сестрою і так само награні вибачення…
Залишатися більше сил не було. У таксі вона їхала як уві сні, водій навіть поцікавився співчутливо, чи все у неї гаразд.
Рідний будинок. П’ятий поверх. Прості чорні двері. Зібрані валізи, які терпляче чекають на господиню біля порога.
Дорога сукня неохайною купою осідає на підлозі. Вона їй більше не потрібна, це лише погані спогади, які краще залишити в минулому житті.
Олена востаннє оглядає знайомі з дитинства стіни, помічає фотографію дружньої та щасливої родини.
-Чому ніхто не бачить, наскільки це фото награне? Ніхто тут по-справжньому не щасливий. Вічна гра на публіку… А що скажуть сусіди?
Невелика статуетка янгола, що прикрашала журнальний столик, одним легким рухом руки опинилася прямо в центрі фотографії, розбиваючи дорогу рамку.
Байдуже переступивши через уламки, Олена з легким серцем залишила квартиру, в якій її серце було розбите найдорожчими людьми…
-Прощавайте… – тільки й подумала вона.
Олена йшла на зустріч новому і щасливому життю, де в неї більше не буде недолугих родичів і зрад від коханих…
…І Олена таки влаштувала своє життя. Вона пішла вчитися, зробила карʼєру.
Згодом вона зустріла гарного чоловіка. Микола займався бізнесом і був досить багатий… Олена була щаслива.
А мати шукала її довго… Шукала доньку, якій сама ж мало не зіпсувала життя…