Олена закривала огірки, а думки її скакали з одного на інше. Треба покласти якнайменше солі в розсіл. Павло любить картоплю з солоними огірками, але солі багато йому не можна. У вихідні діти та онуки будуть, малосольних спробують, мають же просолитися.
Раптом Олені здалося, що на неї хтось дивиться, потім ніби підлога рипнула, та двері в кімнату прочинилися. Протяг мабуть. Потрібно подивитися, може Павло з роботи приїхав і ворота відчиняв, наче щось рипнуло. Вийшла – на подвір’ї нікого. Яблука наливаються, нападали на траву, треба зібрати. Раніше мама потихеньку в купки яблука збирала та з деревами розмовляла.
За хвіртку Олена виглянула, і своїм очам не повірила. Жінка аж застигла від побаченого. Вдалині, в самому кінці їх вулички силует якийсь рухається, ну дуже знайомий. Рухи такі рідні, незлічено скільки разів бачені. Ось руку підняла, до грудей її приклала, втомилася видно. Постояла трохи, перепочила, знову пішла. Худенька, у сукні улюбленій квітчастій, що Олена їй купувала. Тихо йде повільним кроком, та рукою за паркан сусідський тримається.
– Ну, не може ж цього бути! – подумала Олена.
Олена застигла біля своєї хвіртки, а потім гукнуоа відчайдушно: -Мааа-ма-аа!
А вийшов шепіт, у роті пересохло, голос не слухався. І слава Богу, запізніле усвідомлення, внутрішній голос шепнув – ти про що? Мами немає давно, як могла ти це подумати! Тобі здалося, помилилася, ну так, звичайно, це не може бути мама!
Хоча Олена і відчула, представила на мить, як зараз підбіжить, обійме її худенькі плечі, і почує нарешті знову мамин голос.
Але ні, звичайно, вона помилилася. Олена зітхнула, повела плечима і пішла назустріч:
– Здрастуйте, тітко Віра!
– Доброго дня, Олено, а я до тебе, Люся моя п’ять разів вже дзвонила, а я ось цей телефон не можу натиснути. Тицяю, тицяю пальцем, а він не реагує.
Ну, звичайно, це ж тітонька її, тітка Віра, мамина сестра. І сукні їм ці Олена сама і дарувала. Вони якось із мамою не дуже близькі були. Тітка Віра на десять років молодша від мами. Завжди яскрава, енергійна, вихваляється, що не втомлюється, що всі справи переробила. Та все жартувала, що мама не така, як вона. Раніше взагалі тітонька з мамою не схожі були, а зараз треба ж, здалеку як дві каплі води. Тепер і тітка Віра старішою стає, як непомітно здала. Ледве йде, мама теж ходила невпевнено. І телефон із першого разу взяти не могла, пальці не слухалися.
– Ну ось, знову Люся дзвонить, тикаю а цей, – тітка Віра крок додала, занервувала, захиталася і мало не оступилася. Однією рукою за паркан взялася, але встигла Олені телефон свій в руку засунути, який знову задзвонив.
– Алло, мамо, я тебе вп’яте вже набираю, ти чого не береш? Я ж на роботі, я переживаю, алло, мамо!
– Люся, ти чого сваришся? Це я, Олена. Ну не може вона пальцем тицьнути, у неї не виходить. Не хвилюйся, все нормально у неї. Чекає вона тебе, давай приїжджай, бувай.
Хотіла Олена сказати їй, щоб ти краще, Люся маму до себе забрала. Або з Віктором тут пожили б, на машині до роботи не набагато далі. Що тітка Віра тільки вдає, що в неї все добре, а їй самотньо і холодно. І ваші приїзди на вихідні, коли ви всім гуртом приїжджаєте, та ще й друзів привозите, це не маму провідати називається. А шашлики посмажити та погостювати на природі. А тітка Віра ваші погляди ловить, слово намагається вставити. Та тільки не чує її ніхто. Хотіла Олена сказати, що сама це вже проходила, а потім подумала – а навіщо говорити? В принципі, Люся дочка дбайлива, що до неї з порадами лізти. Вона зараз не зрозуміє, а лише образиться. Люся матері продукти привозить. У вихідні борщу їй наварить, котлет насмажить. Приїде обійме, розпитає, поцілує.
Це потім Люся зрозуміє, як спливають і накривають спогади про тремтячі руки мами. Про її невпевнену ходу, про запитальний погляд, коли не знаєш, що їй відповісти.
– Тітко Віра, підемодо нас, чаю поп’ємо, – Олена обняла тітоньку. Тільки здалеку схожа тітка Віра на маму. Обійняла її, але, звичайно, це не мама. Але все ж таки її сестра рідна, що з того, що у них не ладналися стосунки. У душі щось тьохнуло, оманливе почуття маминої близькості душу розтривожило. Наче десь вона поряд, вона не пішла, вона існує.
– Ходімо, тітко Віро. Я тут огірочки закривала, і вам пару баночок у пакет поставлю. Чаю поп’ємо, я вас проведу. Ось печиво у мене, пряники. Хочете, я до вас заходити буду, по родинному? Бо ми якось не часто спілкуємося.
Потеплів погляд тітоньки, не такий сумний став:
– Добре б, Оленко, я б рада була. Бо Люся так багато працює. Я за неї дуже переживаю.
Олена взяла в свої руки руку тітоньки, худеньку, в зморшках і темних цятках, як у мами.
Обійняла її за вузенькі плечі:
– Та ви не переживайте, тітко Віро. Люся вас дуже любить, все буде гаразд. Та й я поряд.
Знову здалося, ніби хтось дивиться. І Олена подумала – мама напевно. Звичайно ж це мама, і вона рада, що Олена та тітонька разом. Адже мама просто ніколи не зможе піти назавжди.