– Чому ти не відключив будильник? Сьогодні вихідний! – невдоволено пробурмотіла Олена, накриваючи голову подушкою.
– Спи, мені треба встати раніше, – відповів чоловік, Олег.
– Навіщо?
– Мама написала, що треба допомогти по дому.
– І ти хочеш поїхати до неї? Знову на всі вихідні? Я думала, що ми сходимо кудись… – Олена з образою подивилася на чоловіка. – Ти до неї минулого тижня їздив! Зачастив…
– Слухай, ну поїхали разом! Я й сам не дуже хочу, але мамі не відмовиш. Має якісь проблеми з котлом, опалення барахлить. Потрібно допомогти.
– Може, викликати майстра?
– Так, я викликав. Але сама знаєш, яка у мене мати. Її всі обманюють! Минулий майстер узяв гроші, а полагодити не зміг. Одне розчарування навколо!
Олена зітхнула. Свекруха і справді була дуже довірливою жінкою.
– Гаразд. Все одно я вже прокинулася. Снідаємо та поїдемо разом.
Подружжя довго збиралося, потім дорога до будинку свекрухи зайняла близько трьох годин. Сильна хуртовина та снігопад створили величезні затори. У результаті до місця дісталися, коли зтемніло.
– Я вже не рада, що поїхала. Голова дуже важка! – поскаржилася Олена.
– На заправку заскочимо, та й все. Будемо вдома. Я зараз мамі подзвоню, вона заварить свій чай з ромашкою та лавандою, він чудово допомагає. Та й поїсти вже час. Може, тому що не їла і важка?
– Дзвони.
Олег швидко набрав мамин номер, але Надія Іванівна здивувала.
– Сину, ти під’їхав?
– Майже.
– Мене вдома нема, на роботу терміново викликали. Ти одразу до Ганни йди. Вона на тебе чекає.
Розмова була по гучному зв’язку, щоб не займати руки телефоном за кермом. Тому Олена чула все, що сказала свекруха.
– Вибачте, що за Ганна? І чому вона чекає на мого чоловіка?! – Олена навіть не привіталася, надто обурилася від слів свекрухи.
– Ой, Олено, ти що? З Олегом поряд?
– Так! І ми їдемо до вас! А не до якоїсь незрозумілої Ганни! Що то за дамочка?
– Сусідка моя. У неї щось із водонагрівачем трапилося, от я і сказала їй, що в мене син може допомогти.
– Тобто, ми їхали три години в снігопад, заторами, щоб якійсь чужій тітці лагодити котел?! – Олена подивилася на чоловіка з таким виразом обличчя, ніби він уже рік зраджував їй із цією Ганною.
– Ну, як же не допомогти самотній жінці? До того ж, вона мене виручала, коли мій котел зламався. Вдома було дуже холодно, і я до Ганни ходила ночувати, – сказала Надія Іванівна.
– Чому б їй не викликати майстра?
– Вона переживає. Тобі, заміжній, не зрозуміти нас – самотніх жінок! Її нещодавно попався якийсь пройдисвіт! Приїхав “майстер” за оголошенням і почав по шафах нишпорити. Добре, що Ганна вчасно побачила і не розгубилася: сусіда покликала, і той прийшов. Загалом ви все одно вже приїхали до мене. А мене нема. Так що йдіть до Ганни і дочекайтеся в неї. Я приїду трохи згодом. А Олег поки що нехай нагрівач подивиться.
Олена хотіла заперечити, але голова стала давати про себе знати ще сильніше, а сніг почав валити так, що видимість на дорозі зовсім зникла.
– Гаразд. Ти знаєш, де ця Ганна живе? – сухо спитала вона чоловіка.
– Он у тому будинку.
– Ти вже був у неї?
– Тільки у саду. Вона просила відкрити люк, щоб перевірити рівень септика.
– А більше нема кому?!
– Я був у мами в той момент, а інших сусідів не було поряд. Та мені ж нескладно, Олено! Ти відмовила б хіба?
– Я?! Та я не можу нічого важчого сковороди піднімати, у мене спина постійно ниє!
– Ну, це я так… Приклад поганий. Але загалом, ти ж допомогла нашій сусідці, коли та забула ключі та двері зачинилися.
– Ну, так.
– Ось і я допоміг. Треба людям допомагати.
– Добре, йдемо. Не сидіти ж у машині. – відмахнулася Олена.
Вони залишили автомобіль на парковці та пішли до хвіртки величезного особняка.
– Що вона тут сама живе?
– Наче так.
– А чоловік?
– Не стало.
– Діти?
– Немає.
– Батьки?
– Не знаю. Сама спитай, якщо цікаво.
– Олег, це ти? – з динаміка домофону пролунав жіночий голос.
– Так.
– Відкриваю!
Замок на хвіртці клацнув, і подружжя пройшло на подвірʼя. Олена ще ніколи не бачила таких багатих будинків. Територія була величезною, один ганок був розміром з терасу.
На нього й вийшла за три хвилини Ганна. Вийшла в одному халатику. У лютому місяці.
Посмішка жінки якось померкла, коли вона побачила, що Олег приїхав не один.
– Здрастуйте, Ганно. Надія Іванівна сказала, що ми з чоловіком можемо її почекати. – Першою подала голос Олена, оцінивши ситуацію. – Але якщо ви спали, то ми й у машині посидимо.
– Ні, ні! Я не спала, а чекала на Олега. Мені дуже не вистачає чоловічої руки. То тут, то там… Будинок величезний, а господаря нема. Ідемо, Олег, подивишся дещо… А ви, жінко, можете сісти у вітальні.
– Мене Олена звуть, і я звикла бути з чоловіком. Та й за три години дороги я щось насиділася, досить різко відповіла Олена, чому брови Ганни поповзли нагору. – До речі, допомогу по дому чужі чоловіки зазвичай надають за гроші. Ви хочете запропонувати Олегу “підробіток”?
– Ой, та який же він чужий? Ми з Надією Іванівною, як рідні! Вона мені так нагадує мою матусю… – Ганна зробила сумні очі. – Знаєте, що, Олю…
– Я Олена.
– Так, звичайно, ви йдіть на кухню. Я пиріжки спекла. Поставте чайник. Ми з Олегом зараз подивимося на мій нагрівач і на кухню прийдемо. Не з’їм я його.
Ганна буквально під руку повела чоловіка Олени. А Олена залишилася стояти і роздратовано оглядати дорого обставлений коридор величезного будинку.
Чого добивалася Ганна? І чому свекруха була з нею заразом? Вигляд господині будинку Олені не подобався. Цей її шовковий халатик і укладка з макіяжем, наче вона чекала не чужого чоловіка, а свого!
Прикусивши губу від невдоволення, Олена вирушила на кухню. Там стояла пляшка ігристого, два келихи, фрукти та кошик з пирогами. У хаті не пахло випічкою, було очевидно, що Ганна не готувалась.
Невже Ганна розраховувала, що Олег сидітиме з нею? Адже він за кермом… Чи він не збирався повертатися додому?!
Думки, одна похмуріша за іншу, заповнили голову.
Ганна повела Олега кудись униз сходами, і голоси стихли. Олена почекала, потім ще трохи посиділа на дивані і… не витримала: пішла шукати чоловіка.
На цокольному поверсі опинився великий басейн, як у фільмах про гарне життя. Ганна сиділа на лежаку, демонструючи купальник, а Олег стояв поруч і дивився на неї. Дивився якось надто зацікавлено. У всякому разі, так здалося Олені.
– Так, у мене там сауна. Я обожнюю паритися. Тільки ось я переживаю топити грубку… Але коли ти приїхав… Може, допоможеш самотній дівчині? – прощебетала вона, поправляючи бретель від купальника.
– Олег! Ти не забув, що ми приїхали вдвох? – втомившись слухати люб’язну розмову, голосно запитала Олена, переконуючи співрозмовників здригнутися і обернутися.
– Так, кохана. Я вже закінчив…
– Тоді поїдемо додому. Я впевнена, що твоя мати сьогодні не повернеться! – не приховуючи роздратування, сказала Олена.
– Куди ж ви на ніч дивлячись? У такий снігопад? – Ганна схопилася. – Залишайтеся, у мене великий будинок.
– Ні!
– Надія Іванівна дуже засмутиться, якщо ви поїдете. Вона хотіла дочекатися, але її терміново викликали на роботу. Мабуть, залишиться на чергування. Олено, ви закип’ятили воду? Чай готовий? – тоном господині, спитала Ганна, переконуючи Олену почервоніти. – Хоча навіщо нам чай? Ідемо, Олег, у мене є пляшка дорогого ігристого. Завтра свято, а мені навіть нема кого привітати, – Ганна поправила волосся і подивилася на Олега досить двозначно.
– Олено, правда, я щось не хочу за кермо в таку погоду. Може, залишаймося? – Сказав Олег, зусиллям волі відводячи погляд від досить гарної фігури сусідки.
– Ну гаразд… – Олена стиснула кулаки. – Але за умови, що ти принесеш із машини мою спортивну сумку. Я теж хочу скупатися в басейні!
– Звичайно! Я швидко. Чекайте, пані!
Олег пішов, залишивши двох жінок мовчки розглядати одне одного.
Олена порушила тишу. У неї з’явився план, який міг би врятувати ситуацію.
– Знаєте, Ганно, ви краще Олегу не наливайте. Він хотів додому їхати, але при згадці ігристого дуже пожвавився. Бачите, навіть мене вмовив залишитися… – раптом випалила Олена, хапаючи здивовану Ганну за руку.
– А що таке? Ігристе гарне…
– Так, це, звичайно, так… Але майте на увазі, я за свого чоловіка не ручаюся. Скажу вам по секрету, йому не можна. Він, коли хоч келих підніме, стає некерованим. На людей свариться, кулаками махає! Поки він не вживає все добре, але щойно бачить келих, все… Ой! – Олена зробила круглі очі. – А раптом він вже того…
– Чого?
– Поки ми спілкуємося з вами, він уже пригубив?!
– Та гаразд… Хіба він так може?
– У таких як він витримки немає… Їм не можна залишатися наодинці з напоями.
– А що, хіба Олег – такий? – Ганна напружилася.
– Ми його до знахарки водили, вона начебто відшептала. Але… Будь-якої миті може взятися за старе. Має погану спадковість – батько мав такі ж проблеми.Дідусь… теж!
– Не кажіть мені більше ні слова! – Ганна не на жарт захвилювалася. – Як добре, що ви прийшли! Я б могла бути в небезпеці, якби пригостила вашого чоловіка ігристим! Знаєте, мій чоловік теж полюбляв це діло… – Ганна перейшла на шепіт. – Йому треба було скинути напруження після важкої роботи. Бізнес був досить нервовим… Великі гроші коштували йому здоров’я та моральних проблем, які він заливав напоями. Ось і результат – у 40 років я вдова.
– Розумію вас, – Олена картинно зітхнула і взяла Ганну за руку. – І ви мене розумієте як ніхто інший. Потрібно прибрати ігристе. А ще краще, якщо я відведу чоловіка подалі від вашого бару. Я бачила, що у вас ціла шафа з міцними напоями… Його така велика кількість і доступність точно спокусять. Нам з вами доведеться ховатися, поки він не заспокоється.
– Ох! Ходімо швидше! Хоча… Знаєте що? Я дам вам ключі від дому Надії Іванівни. У мене є запасний комплект! Ось, – Ганна швидко зорієнтувалася і вийняла з шухляди зв’язку. – Забирайте чоловіка і йдіть, доки він тримається. Я бачила, як блищали очі, коли я сказала про ігристе.
– Дякую, Ганно. Ми справді краще підемо і дочекаємось Надії Іванівни в неї вдома.
– Ось, візьміть із собою, – Ганна перейнялася і простягла пироги. – Співчуваю вам, Олено. Жити з чоловіком, коли не знаєш чого чекати… Не позаздриш вам.
– Маєте рацію… Я щодня проводжу його на роботу з думками, що він може не повернутися… – Олена навіть схлипнула.
– Олено! Я приніс сумку… Ну що, де там пиріжки та ігристе? – в передчутті спитав Олег, дивлячись на жінок.
– Олег, вибач, але мені терміново треба їхати у справах! – Ганна вийшла в хол. – Дякую за допомогу. Надії привіт. Побачимося… колись.
Олена підхопила чоловіка, що нічого не розуміє, під руку і повела на вихід.
– А звідки в тебе ключі від будинку мами?
– Запасні знайшлися. – хитро посміхнулася Олена. – Ходімо, я маю пироги… а ігристе у твоєї мами знайдемо.
– Ну гаразд, – знизав плечима Олег, забувши про сусідку. Його цілком влаштувало товариство дружини. Нехай і без такого гарного купальника. Втім, навіщо купальник, якщо басейну нема?
Ганна з того часу більше не просила допомоги. Вона втратила інтерес до сина сусідки, вирішивши, що зв’язуватись з таким – собі дорожче. Вдова дала спокій Олегу, хоча спочатку її плани були зовсім іншими: вона відразу помітила симпатичного сина Надії Іванівни і вирішила його залучити будь-яким способом, а потім і розвести з дружиною. Але Олена виявилася хитрішою. І чоловіка втримала, і зі свекрухою не посварилася, і навіть із сусідкою залишилася у нормальних стосунках. Отак буває, якщо думати головою.