Ох і добре в матусі… Олена з вечора приїхала в село на останньому автобусі.
Дядько Василь, все в тих же великих окулярах, у тому ж незмінному картузі, всю дорогу поглядав на Олену, і намагався менше трясти маленький жовтий «запорожець» по вибоїстій дорозі.
-У гості, чи назовсім приїхала?
-У гості, дядьку Василю.
-Ти дивись яка вже доросла, мабуть женихаєшся на повну силу?!
-Дядьку Василю, – засміялась Оленка. – Я одружена вже рік!
І жінка показала каблучку на тоненькому безіменному пальчику.
-Це ж треба … А коли ж ти встигла? Все ж з Вітькою моїм в бурʼянах і кропиві бігали малі, памʼятаєш?
-Пам’ятаю, дядьку Василю, – посміхнулась Оленка. – Звичайно пам’ятаю…
-А заміжня?
Оленка махнула рукою якось незрозуміло.
-Що, не наш наречений?
-Ні, з міста.
-Охо-хо, дівко. Важко тобі буде…
-Це чому ж, дядьку Василю?
-Та тому, що сільській свекрусі треба ще постаратися догодити, а вже міській, то як? Не нашого поля ягода… Важко тобі дівко буде, ой як важко…
Олена замовкла і залишок дороги дивилася у вікно, на поля, які пробігали повз, на дерева, річку, що блакитною стрічкою звивається і біжить, біжить…
-Приїхали Оленко, я додому тебе довіз.
-Дякую, дядьку Василю, – вийшла Оленка з машини.
-Ти пробач мені доню, старого, я ж від щирого серця, по-батьківськи…
-Все добре, дядьку Василю. Віктору привіт…
-Передам, передам люба, а як же ж…
Оленка відкрила хвіртку і зайшла на своє рідне подвірʼя.
Мати побачила її, кинула відро з огірками і побігла назустріч доньці!
А сама плаче…
-Оленко, дівчинко! А бабуся, як знала, каже треба млинців напекти! Оленочка може приїде… – казала крізь сльози мати.
Вийшла бабуся, закутана в плед і в стареньких калошах. Посміхається…
-Оленочко, дитинко, ну слава Богу, зачекалася я тебе, моя люба! – сказала старенька і теж заплакала.
Аж тут і брат з городу прибіг. Великий вже який. Підхопив її немов пушинку, закружляв в обіймах…
Он і батько, руки витирає від мазуту, старається, тримається, милується на свою дочку з міста.
Не витримав, підійшов, а Оленка стрибнула в обійми, як у дитинстві…
Вони сіли вечеряти на вулиці під грушею. Там і стіл стоїть і лавки, типу веранди.
Олена сходила з мамою корову зустрічати. Потім мама доїла, а вона ганчіркою комарів відганяла.
Подружки дізналися, що вона в селі, то зразу прибігли, галасують, сміються до Бориса, брата Олени, поглядають захоплено.
Той без футболки, засмаглий, мʼязами грає, на дівчат без сорому дивиться, підморгує.
На лавку вийшли, секретами діляться, побалакали та й розбіглися…
Безтурботні, це вона, Оленка, дружина чоловіка…
З матусею вони на веранді допізна засиділися.
Стрекочуть цикади, пташки якісь нічні цвірінькають, вдалині сич на озері ухає, десь собаки гавкають, то сміх пролунає, то сміх дівчачий, а запахи, ммм…
Сіном свіжоскошеним, ягодами, влітку, молоком від корів пахне…
-Як живу? Добре живу, матусю, не переживай…
Та тільки серце материнське не обманеш…
-Я ж бачу, доню, – сказала мати. – Щось не так.
Олена раптом заплакала.
-Не можу я так більше! Не можу, матусю!
Мати не розуміла, що відбувається.
-Свекруха постійно сміється, селом називає. Його відправляє то в кіно, то в ресторан, а мені каже, щоб не ходила, не ганьбилася. Мовляв, село я, поводити себе не вмію…
Поки її не було, ми добре жили, а як приїхала, то все… А тут ще якась подруга дитинства зʼявилася, то туди їм разом треба піти, бо там спільні знайомі, то сюди…
Ми спимо лежимо, а вона, ця Олеся, прийшла і між нами лягла, скучила каже по Михайлу, побалакати треба.
Вона відкрито не сміється вона так, жартики всілякі в неї, в незручне положення мене ставить. А він усміхається сидить…
Я не стерпіла, сказала йому що йду, він плечима знизав і все… Матусю, він же ж три роки до мене залицявся, як так?..
Плаче Олена в маминих обіймах…
Батько вийшов похмурий, мабуть чув розмову, братові терміново вийти знадобилося, бабуся, у два пледи кутаючись вийшла.
Сидять мовчать.
Батько перший не витримав:
-Зінаїда Яківна давно на пенсію проситься, ось приїжджай на її місце, досить, нажилася по чужих кутах, та в служінні у чужих людей…
-І то правда, доню… Звичайно, наша лікарня не рівня міській, але все ж …
-А я йому ще влаштую, – сказав брат похмуро…
-Не треба Борисе, не треба внучику. Господь відведе від Оленки поганих людей, – сказала бабуся.
Розлучилися вони швидко, спільного нічого немає, дітей також немає.
Працює Олена у лікарні, живе у батьків ніби й не було цього заміжжя і сліз незліченних.
-Олено Сергіївно, можна?
-Так, звичайно… Віктор?
Хлопець, її друг дитинства, перше кохання і перші сльози, стоїть і тримає одну руку іншою.
-Давай проходь… – Олена обробляє руку, а сама сліз не може стримати…
Образив він її тоді… Ось і вийшла заміж, спеціально, щоб знав…
-Болить, Вікторе?
-Ні, коли ти поруч, то й не боляче…
…Тепер весілля справжнє було, не таке, як перше, що навіть батьків не можна було покликати.
Тепер усе село гуляло!
…Добре у матусі, прибігла, сидять чай, п’ють, очі блищать…
-Що? Що? Доню?
-Мамо, я така щаслива, у нас…
-Та ти дівчинко моя… Мааамо, йдіть сюди… Бабусі скажу?
Махає Оленка головою.
-Звісно!
-Мамо, чуєте?
-Ну, йду…
-Правнук скоро буде у вас, або правнучка!
-Та ти що? Ох, дівки, ох радість, так радість… А свати знають? Стара сваха знає? Вона рахуй старше за мене, років на сім… От так радість!..
…Внучка восени народилася. Красуня. Кожному хотілося, щоб на нього була схожа.
-Викапана я, – сміється Борис. – От викапана я моя племінниця,…
Регочуть усі, раді новому члену великої родини…
Іринка дівчинку назвали.
-Михайле, мені набридли ваші гулянки і весь цей безлад! Чому твоя дружина не доглядає тебе, мені це набридло!
-Мамо, ну ти сама хотіла щоб Олена, поїхала… Ти ж до мене Олесю сама підсувала, коли я з Оленою жив.
Я любив Олену, мамо, по-справжньому, а Олеська твоя… Погана вона мамо… І гуляща…
-Любив? А що ж ти тоді відпустив її?!
-Так ти ж влізла, матусю! Ти забула, чи що?
-Вчися сам приймати рішення! До чого тут я! Їдь, поверни її…
-Кого, мамо? Вона одружена і в неї дитина…
-Твоя дитина?
-Ні, вона вийшла заміж і здається, вона дуже щаслива…