Олена Марківна пилососила в коридорі коли крізь шум почула, що хтось дзвонить у двері.
Вона здивовано вимкнула пилосос і пішла до дверей. Жінка відкрила двері і здивувалася ще більше.
На порозі стояв її зять Петро. Але найдивніше це те, шо він був… Сам…
– Здрастуйте, Олено Марківно! – переступаючи поріг квартири, нервово привітався з тещею Петро.
– Доброго дня… – кивнула жінка. – А ти чому такий скуйовджений? І де моя дочка? Ти що, прийшов один?
– Так, Олено Марківно! – продовжив говорити тим самим тоном зять. – Я прийшов до вас без моєї коханої дружини, бо нам з вами треба серйозно поговорити. Дуже серйозно. Розставити, так би мовити, усі крапки над “і”.
– Навіть так?! – Олена Марківна здивовано дивилася на зятя і не розуміла, що відбувається. – Ну давай поговоримо… Проходь, і не забудь одягти капці.
Він швидко перевзувся, пройшов у кімнату, підійшов до вікна, і задумливо подивився на сіре небо. Потім різко обернувся і почав говорити рішучим тоном.
– Зізнаюся вам, Олено Марківно, вчора я зовсім випадково почув, як ви, сидячи на кухні, сказали моїй дружині такі слова:
«Інно, якщо щось між вами трапиться, не замислюючись, кидай свого чоловіка і повертайся до мене! Я тебе завжди прийму з розкритими обіймами!».
– Ти що, за нами підслуховував?! – насупилася теща.
– Що значить – підслуховував? – здивовано підняв брови Петро. – Ви розмовляли на кухні так голосно, що вас чув не лише я, а й увесь наш будинок. Але це не найголовніше… Після цієї вашої фрази ваша дочка, чомусь, весело засміялася, і радісно відповіла:
“Звичайно, матусю, я відразу так і зроблю”.
– І що тут такого? – розгублено запитала Олена Марківна.
– Як що?! – Петро дивився тещі прямо у вічі. – Ви не подумайте, що я прийшов влаштовувати вам сварку, але… З вашої розмови виходить, що ви з усіх сил підбурюєте свою дочку до нашого з нею розлучення, а вона аніскільки цьому не пручається. Навіть, навпаки – вона радісно чекає, коли це розлучення відбудеться.
– Чому це вона чекає? – теща витріщила на зятя очі, а потім з підозрою запитала: – Послухай, а ти, бува, вчора після мого відходу не влаштував моїй дочці сварку?
– Звісно, ні! – гордо вигукнув Петро. – Я не з таких людей, Олено Марківно! Але, зізнаюся, мені дуже хотілося зробити щось таке…
Він підняв ріки, і затряс ними в повітрі.
– Напевно, ви ще не знаєте, що мій рідний батько, який покинув нас із мамою, коли мені було лише п’ять років, був дуже сварливою і недоброю людиною.
А ось мій вітчим, який виховував мене з шести років, той, навпаки, був справжнім джентльменом. Він мою маму любив як божество, і мені прищепив цю ж якість – з повагою ставитися до будь-якої жінки. Тому я прийшов до вас як дипломат, щиро поважаючи вас. Що б ви не говорили вчора, але ви жінка, мати моєї дружини, і я повинен поважати вас. Адже так?
– Що? – теща остаточно розгубилася. – Я нічого не розумію. Ти прийшов сваритися, чи… Щось інше?
– Сьогодні вночі, Олено Марківно, я зовсім не спав. Тому що я міркував. Я аналізував, згадуючи ваш учорашній діалог із дочкою, і знаєте, до чого я прийшов?
– Поняття не маю… – насторожено відповіла теща.
– Я зрозумів, що пручатися вже марно. Якщо ця думка вже сидить у вас у голові, то колись це точно станеться. Думки – адже вони матеріальні.
– Що станеться? – нервово запитала Олена Марківна. – Яка ще думка? Ти можеш говорити зрозуміліше?
– Я говорю про наше неминуче розлучення з вашою дочкою. І в такому разі – навіщо нам тягнути час? Гірше буде, якщо це розлучення відбудеться через рік, або через два, коли у нас народиться спільна дитина. Мені здається, краще нам усе це завершити зараз.
– Завершити? Що завершити?
– Усе завершити. Тому – я згоден.
– На що ти згоден?
– Я згоден попрощатися з вашою дочкою.
– Що-о-о?! – Олена Марківна раптом відчула, що в неї заворушилося волосся на голові. – Ти хочеш сказати, Петре, що ти та Інна… Ви вже домовилися про розлучення?
– Ні, ваша дочка про це ще нічого не знає, – захитав він відчайдушно головою. – І я хочу, щоб ви самі їй про це сказали.
– Що сказала? Про що?
– Про те, що вона і я… Що ми з нею дарма витрачаємо час.
– Але чому це маю говорити я?! – нервово вигукнула теща.
– Тому що, я вже сказав вам – мене так виховав мій вітчим. Я теж ставлюся до вашої дочки як до святої, і в мене язик не повернеться сказати їй – давай з тобою розлучимося!
– А навіщо вам розлучатися? – в Олени Марківни чомусь пересохло в роті. – Навіщо?
– Як навіщо? Ви самі нас уже майже розлучили. Ви, напевно, вже подумки уявляли, і не раз, як Інеса приходить сюди з валізою, і радісно заявляє: “Мамо, це сталося, я від нього пішла!” – Петро нервово зітхнув, і поклав руку на серце. – Я щойно уявив, як ви її радісно зустрічаєте, і у мене серце стискається від образи. А ви, мабуть, навпаки…
– А що – ми?
– А ви вже вчора були готові до цього факту! Ну, нічого… – він кивнув. – Мабуть, ви маєте рацію, Олено Марківно! Краще жахливий кінець, аніж нескінченний жах!
– Який ще жах?! – ахнула у розпачі теща. – Я нічого про таке ніколи не говорила!
– Так, ви не говорили. Це у мене жахливо на серці, від того, що на мене чекає попереду. І я не можу це терпіти нескінченно. Тому вам потрібно негайно розрубати цей гордіїв вузол!
– Який ще вузол? І що на тебе такого поганого чекає? Я нічого не розумію!
– На мене чекає очікування того, що моя дружина повернеться до вас, і залишить мене одного. Навіщо мені такі переживання? І вам навіщо довгі очікування на повернення вашої доньки? Тому нам потрібно завершити все це якнайшвидше. І завершити без сварки – тихо, мирно й порядно. Тому я й прийшов до вас.
– У-у-у… – вона простогнала якимось дивним звуком. – І навіщо ти прийшов до мене?
– Мені, що знову все повторити заново? – здивувався зять. – Я ж сказав, Олено Марківно, ви повинні сказати вашій дочці, що я згоден на розлучення з нею. Якщо вона вчора сказала, що з радістю готова до вас повернутися, нехай сьогодні збирає речі і повертається.
Петро дістав із кишені свій мобільний телефон, і простягнув тещі.
– Прямо зараз зателефонуйте їй, будь ласка, з мого телефону, і скажіть, що вона вільна.
– Ні! – позадкувала теща. – Ти, що зовсім, чи що?
– Навіщо ви мене ображаєте? – спохмурнів зять. – Якби я був не в собі, я б вночі не стримував у собі емоції, які мені передалися через гени рідного батька. Знаєте, як мені хотілося вчора щось зробити? І зараз теж хочеться… Але ж я вихований дипломатом. Я не можу переступити свої принципи.
– Але, Петрику… – теща, про всяк випадок, заговорила лагідним голосом. – Ну, навіщо так серйозно сприймати наші з донькою розмови? А раптом це був жарт?
– Жарт? – він здивовано підняв брови. – Ви хочете сказати, Олено Марківно, що на такі делікатні теми можна так грубо жартувати?
– Ну, що вдієш, ми ж не всі досконалі! – у розпачі вигукнула Олена Марківна. – Так, буває, іноді ми можемо сказати і щось недолуге… Навіщо ж через це одразу вдаватися в крайнощі? Треба вміти розуміти жарти, хай навіть часом бувають у людей невдалі…
– Так… – зять раптом задумався – Так… Мій вітчим іноді дорікав мені в тому, що я не розумію жартів. А це, значить, був жарт… А я просто його не зрозумів?
– Так-так, Петрику, це був жарт! Невдалий. Але я запевняю тебе, більше ми так жартувати не будемо.
– Ну що ж… – погляд у зятя прояснився. – Якщо це жарт, то це змінює справу. Мабуть, з розлученням можна і почекати.
– Почекати?
– Так. Відкласти його до наступного невдалого жарту, якщо звичайно, він станеться…
– О, Боже, Петре, ти мене лякаєш… – знову нервово зітхнула теща.
– Ну, що ви, Олено Марківно, – так само нервово зітхнув і зять. – Це ви мене лякаєте вашими жартами. Але, ми з вами сподіватимемося, що вам ніколи не доведеться говорити вашій дочці, що я згоден з нею на розлучення.
– Мені говорити? – вкотре вигукнула жінка. – Але чому – знову мені?
– Тому що я обожнюю вашу Інну! І сам ніколи не зможу сказати їй нічого такого навіть близько! Значить, наше з нею сімейне щастя залежить тільки від вас, Олено Марківно. Тільки від вас…
…І після того, як Петро пішов, теща ще довго сиділа на кухні і намагалася зрозуміти, який же ж зміст полягав у останній фразі її зятя…