Оленка відзначала своє повноліття у два етапи. Спочатку посиділи із рідними. А на наступне застілля, ввечері у неділю, були покликані ровесники, приятельки й однокласниця з хлопцем.
Олена постаралася із частуванням. Навіть сама торт спекла. І зустрічала гостей біля дверей, проводжаючи до кімнати, бо батьки поїхали на дачу, щоб не заважати молодіжній компанії потанцювати.
Вже майже всі гості були у зборі, лише однокласниця Наталя, з якою Оленка давно не бачилася, а зідзвонювалася іноді, трохи затримувалася. Але ось і ця пара зʼявилася на порозі.
– Привіт, Олено, – Наталя обійняла іменинницю, і засміялася, – ой, а ти все така ж струнка, не те, що я: постійно на дієті.
Оленка засміялася, і раптом помітила на собі пильний погляд Наталчиного приятеля. Хлопець, ніби схаменувшись, теж привітав Олену, і вручив їй букет троянд.
– Ой, як я люблю троянди, особливо білі! – Похвалила Олена квіти і вдихнула їх аромат, – спасибі.
Вона понесла ставити квіти у вазу, а парочка пройшла до решти гостей, де молодь розмовляла і в кімнаті лунала музика.
Під час посиденьок Оленка раз у раз ловила на собі погляд Ігоря, друга Наталі, і почувала себе незручно. Наталя, здавалося, не помічала уваги свого попутника до винуватиці урочистості, багато танцювала, говорила з гостями, і допомагала Оленці з подачею чаю та солодкого.
– Ти одна із залицяльником, – сказала їй Олена, – ми всі тут якось не встигли завести хлопців. Все якось несерйозно.
– Та й у мене несерйозно, – посміхнулася Наталка, – але ж ти знаєш, я не люблю бути одна. Мені так нудно стає, ніби я одна на всьому білому світі.
Вона засміялася, і знову пішла в коло подружок танцювати. На кухню прийшов Ігор.
– А ти чому не танцюєш? – запитав він, – ходімо, я тебе запрошую.
– Дякую, але я вже трохи втомилася, і щиро кажучи, не дуже люблю танцювати, – обманула хлопця Олена.
Їй було незручно йти з чужим кавалером танцювати.
Але Ігор узяв її за руку і повів у кімнату. Там він став вальсувати з нею, а вся компанія аплодувала.
– Правильно, Ігорю, а то що це за свято?! Треба її розворушити, хай потішиться своїм вісімнадцяти рокам, – говорили дівчата, і танцювали поряд.
Оленка безпорадно озиралася на Наталю, а та веселилася і показувала палець угору, мовляв, молодчина, так тримати.
Ігор, як на зло, не випускав Оленки з обіймів, і вона ледве дочекалася кінця музики, і потім уже відмовлялася йти в коло.
Вечір добіг кінця, задоволені гості розходилися і, нарешті, Олена залишилася сама. Вона не могла забути Ігоря, і дивувалася, як він при своїй дівчині стільки уваги приділяв саме їй, Олені.
Навіть наприкінці вечора носив посуд на кухню, і намагався його помити, але Оленка вивела його з кухні:
– Тут дівчат повно, та я й сама впораюся. Відпочивайте…
Тепер вона забирала чистий посуд у сервант і розставляла стільці по кімнатах, а потім зняла зі столу скатертину, і свята ніби й не було.
– Ну, от і все, – сказала вона вголос і, вмившись, лягла спати.
Цілий тиждень дівчина згадувала своє свято, і чомусь саме Ігор не виходив у неї з голови.
Яке ж було її здивування, коли ще через кілька днів вона йшла додому і раптом побачила його на лавці біля свого під’їзду!
– Ігор? – здивувалася Олена, підходячи до хлопця, – ти? Чому ти тут? А де Наталя?
– Я один. Я тепер один. Розумієш? І з Наталкою ми були просто так, від нудьги, і зовсім недовго. Ми розлучилися. Я не міг їй брехати.
– Що – брехати? – Не зрозуміла Оленка, – чому розлучилися?
– Якщо я скажу, що ти мені дуже сподобалася, ти зрозумієш мене? Ось я і не став їй брехати, а просто ми розлучилися. І про тебе не став нічого говорити… – Ігор говорив, хвилюючись, підбираючи слова, і дивлячись Оленці просто в очі.
Тільки тут вона помітила згорток у його руках. Він перехопив її погляд, і розгорнув папір і вона ахнула від побаченого.
Там був букет білих троянд!
– Ось це тобі. Твої улюблені… – простягнув він їй квіти.
– Нічого не розумію… – прошепотіла Оленка, – і не можу я взяти квіти, зрозумій. Вона ж моя шкільна подруга… Я не можу ось так від подруг відводити хлопців…
Вона встала і пішла до під’їзду, а він наздогнав її й перегородив шлях.
– Послухай, я розумію, що ти зараз про мене думаєш, – швидко заговорив він, – але це не так. Я не міг зробити інакше. Ти – як наслання, я просто маю бути поруч. Ти потім зрозумієш, що я не брешу, я доведу тобі, що люблю тебе.
– Що? Та ти зовсім вже… – Оленка не на жарт злякалася і поспішила додому.
Він стояв на вулиці розгублено, тримаючи в руках білі троянди.
Вона майже забігла додому, скинула весняний плащик і підійшла до вікна.
Його вже не було. Дівчина видихнула, сіла на стілець і затулила обличчя руками. Вона мало не плакала. Ну чому в неї усе так? Сподобався хлопець, але чужий. Кинув подругу – знову невірно, недобре, так не роблять… А якщо він і справді закохався? Тоді що?
Добре, що батьків не було вдома. Вона хоч умила обличчя розчервоніле від хвилювання холодною водою і трохи заспокоїлася.
Однак невдовзі у двері подзвонили. Серце дівчини знову стрепенулося. Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. Сусідка пенсіонерка стояла біля дверей.
– Що сталося? – Олена відкрила двері.
Сусідка вказала на пакет, що лежав біля дверей Олени.
– Не ваше тут валяється? Заберіть, а то розтопчуть ненароком…
Оленка підняла знайомий паперовий пакет і занесла в квартиру.
То були квіти!
Вона дбайливо розгорнула їх і поставила у вазу. Як не дивно, їй раптом полегшало.
Вона поставила вазу на підвіконня в кімнаті, що виходила вікнами надвір.
Машинально Оленка подивилася на подвір’я. Він сидів на лавці, як і під час їхньої зустрічі.
Дівчина відсахнулася від вікна, але посміхнулася. Серце зрадливо заспівало, розтануло, і їй захотілося знову вальсувати, як тоді, на дні народження з ним, з Ігорем.
А він виявився наполегливим. Через день зустрічав її в той самий час біля під’їзду, мабуть, коли йшов з роботи. Оленка теж поверталася з роботи, і тільки кивала йому і проходила повз, додому. А він і не наполягав на розмові, а тільки дивився їй услід і посміхався, ніби чекав, коли крижинка на ім’я Олена відтане.
Букети з’являлися на килимку після його відходу, і вона чекала вже, коли можна буде поставити у вазу нові квіти.
– А чи не дуже ти строга з ним? Чим же ж він поганий для тебе?
Оленка нічого не відповіла, тільки знизала плечима, і пішла до своєї кімнати. Нарешті, за кілька тижнів вона зателефонувала Наталці, запитавши, як її справи, що нового, і як стосунки з Ігорем.
– А ніяк уже, – відповіла Наталка, – ми розлучилися, та особливого й не було нічого між нами, так що я не засмучуся, ти ж знаєш мене. А в тебе що нового?
– Та поки нічого… – Збрехала Оленка, – я рада, що тобі сподобався мій день народження. Клич тепер на свій, прийду… Бувай.
Як на зло, зник Ігор. Олена, що вже звикла до подарунків у вигляді букетів до її дверей, захвилювалася.
Через тиждень його відсутності, та її неспокійного очікування, вона зовсім засмутилася. Навіть зник апетит, Олена нудьгувала, нікуди не виходила з дому у вихідні, і без кінця дивилася у вікно, чи немає її залицяльника.
Але його не було…
– Сама винна, – сказала їй мати, – гординя твоя виграла. А хлопець сидів на видноті у всього будинку, як той, що завинив. А в чому його вина? Він нікому не зробив нічого поганого. Хіба що закохався в нерозумну, яка не оцінила його почуттів. Ось і сиди тепер удома, і дивись у вікно. А вже й немає нікого…
Олена промовчала. Квітів більше вдома не було. Незвично порожні вази були прибрані у шафу.
Минув ще один тиждень. Олена вже не сподівалася побачити Ігоря, і йшла з роботи, дивлячись собі під ноги, боячись вступити в калюжі. Напередодні пройшов сильний дощ.
Аж раптом біля під’їзду вона знову побачила його! Він стояв під дашком, бо лавка була ще сирою.
– Ігорю?! – Вона зробила йому крок назустріч з усмішкою і неприхованою радістю.
А він підхопив її в обійми, і пригорнув до себе міцно й ніжно.
– Я так сумував… Поїхав у відрядження на місяць. Ось вирвався у вихідні, і завтра знову поїду на два тижні. Як ти? Дай мені номер телефону, будь ласка, бо не можу, якщо не бачу тебе довго. Хоч подзвоню, якщо ти не проти…
Вона не намагалася відійти з його обійм. Немов пташка, яка прилетіла в тепло, зігрівалася, і не могла наслухатися його лагідного голосу.
– Нерозумна ти яка… Оленко. Ти ж теж скучила, правда? Бачу, не обманюй тільки… І чому ти мені одразу не повірила? Я ж нічого не приховував, і сказав все як є… – він говорив тихо, погладжуючи її по спині, по розпущеному каштановому волоссі, а вона тільки ледь помітно кивала.
Вони гуляли того вечора майже до темряви. Травневий вітерець пестив їхні обличчя, а спів птахів музикою супроводжував їхнє перше справжнє побачення.
– У Наталки вже новий хлопець, – сказав Ігор Оленці, – а знаю тому, що дзвонив їй, щоб випросити твій номер телефону.
Розповів, що закохався. Вона мене зрозуміла, а ось телефон не дала. Сказала, щоб я сам діяв і добивався. А я у відрядженні засумував, не бачачи тебе і твоїх вікон.
– Тепер ми будемо дзвонити один одному, – погодилася Оленка, – я теж злякалася, коли ти зник… Місця собі не знаходила. Ти приходь, не зникай. Мені це потрібно…
…Так почалося кохання, яке поєднало два серця. Спочатку боязке, а потім як морська хвиля, що наринула на обох так, що вони ледве встояли.
Але довго гуляти під місяцем Ігор не збирався. Він був старший за Оленку на три роки, вже після служби, і працював на великому перспективному підприємстві.
Обидва вони вчилися заочно, і незабаром одружилися і почали жити самостійно у сімейному гуртожитку.
Весілля у молодих як такого не було. Після розпису вони одразу ж поїхали відпочивати на південь, на зразок весільної подорожі.
Зареєструвалися вони у присутності своєї сім’ї та свідків.
Наталю й інших приятельок Оленка у гості більше не кликала.
Віддалилася від подружок, весь свій час присвячуючи дому, чоловікові.
– Щастя любить тишу, – так вчила Оленку мама.
Тільки іноді, зустрічаючи знайомих, на їхнє питання про те, як справи, Олена звично відповідала:
– Помаленьку, все бігом, у справах і турботах. А як інакше? Сім’я.
Молода дружина була скромною, адже на серці у неї завжди тихо звучала ніжна мелодія, як на тому першому побаченні дзвеніли над їхніми головами птахи…